Ми – себто делегація ШЦ «Майдан Моніторинг» – побували в Польщі.
Їздили ми на запрошення братньої організації Stowarzyszenie 4 Czerwca.
Цей матеріал являє собою добірку спостережень за різними аспектами суспільного й культурного життям наших сусідів. Ми, українці, можемо багато чого запозичити з польського досвіду. Адже наші культури споріднені – і схожі. Враження мандрівника разом з рефлексіями і роздумами.
Читайте. Про місцеве врядування, про формування урбаністичного середовища, про музейну справу, про освітні заклади, про популяризацію науки, про засади роботи польських ЗМІ, про певні аспекти польського політичного життя, про роботу польських громадських організацій.
Діючі особи (люди і організації), у тому порядку, в якому ми знайомилися з ними:
Збігнев Буяк (Zbigniew Bujak)
Майя Винярська-Чайковська (Maja Winiarska-Czajkowska)
Антоніна Змієвська (Antonina Żmijewska)
Тереза Півнік (Teresa Piwnik)
професор Єжи Стемпєнь
професор Лукаш Турський (Łukasz Andrzej Turski
Адам Ротфельд (Adam Daniel Rotfeld).
Януш Онишкевич (Janusz Adam Onyszkiewicz)
Jerzy Bogdan Wójcik
Piotr Stasiński
Богдан Борусевич (Bogdan Borusewicz), Маршал Сенату Польщі
———
Stowarzyszenie 4 Czerwca
Krajowa Szkoła Administracji Publicznej
Fundacji Polsko-Niemieckie Pojednanie.
Pracownią badań i innowacji społecznych STOCZNIA
Wyższa Szkoła Biznesu i Przedsiębiorczości
до Fundacją Ośrodka KARTA
Gazeta Wyborcza
Euro-Atlantic Association
Європейський Центр Солідарності (м. Гданськ) (Europejskie Centrum Solidarności w Gdańsku)
Місто Варшава, місто Гданськ, а також інші міста й містечка Польщі
Діаріуш_мандрівника
Візит вийшов надзвичайно змістовний та надав неймовірно багато поживи для розуму. І досі рефлексую, перебираю записи, передивляюся фото, зроблені колегами…
Графік був надзвичайно щільний, до того ж всі без винятку люди, з якими ми зустрічалися, виявилися напрочуд цікавими співрозмовниками. Посадовці, колишні посадовці, представники громадського суспільства, освітяни, культурники, журналісти – ми бачилися з геть різними людьми.
Відверто кажучи, загальний інтелектуальний та фаховий рівень просто вразив. Мабуть, суспільство в Польщі розвивається здоровим шляхом – бо вся наші співрозмовники – то були люди, які досягли не лише значних висот у справах, якими займаються, але й формального визнання. Ми тут якось не звикли до того, що високі посади займають настільки компетентні люди ;) Мабуть, тут треба робити поправку на те, що організатори візиту, Stowarzyszenie 4 Czerwca та особисто Збігнев Буяк, так якісно підготували програму, але менше з тим – не певна, що в нас, в Україні, можна зібрати настільки високого рівня й настільки ж різноманітну програму зустрічей…
Через щільний графік саму Польщу ми побачили менше, ніж хотілося б – але не можна мати все одразу. Тим більше, навіть у такому шаленому темпі ми все ж побачили достатньо, щоб склалося цілісне враження.
Так, як і раніше, років …надцять тому, у Польщі анітрохи немає відчуття перебування серед іноземців, чужинців – поляки, й ті, з ким спліскуєшся, і просто люди на вулицях, сприймаються плюс-мінус як свої, зрозумілі люди (Натомість іноземців на вулицях Варшави та Гданська сприймали точнісінько як вдома, як гостей. Особливо це було відчутно у Варшаві, яку під час футбольного матчу з Шотландією буквально заполонили бадьорі дядьки в кілтах та шапочках з фазанячими пір’ями)
Так само рідної й зрозумілою видається природа – мандруючи автівкою з Варшави у Гданськ, ми мали змогу доста роздивитися краєвиди.
А от що відмінне від України – так це рівень організованості міського середовища. І у Варшаві, й у Гданську, й у менших містах та містечках, крізь які ми проїздили.
І тут, вочевидь, справа не лише в тому, що більше збереглося давньої спадщини – костели, старі кам’яниці, фонтани, парки… Ні, йдеться саме про цілеспрямовану працю над довкіллям. Нам неодноразово різні люди казали, що міське середовище має величезне значення для соціальної організації суспільства. Бо формує свідомість. Тому й нова забудова так само є цікавою і виразною, як і стара. І саме тому серед діячів Солідарності – архітекторів польських реформ – були не лише філософи, правники, історики – але й архітектори в прямому сенсі, фахівці з урбаністики.
Отже, гортаю сторінки свого діаріуша…
13 жовтня
Спершу ми побували у учбовому закладі – Krajowa Szkoła Administracji Publicznej (в KSAP). Приблизно перекласти можна як Національна Школа публічної адміністрації.
Гостинні господарі розповіли про Школу і досвід реформування освіти для працівників державного апарату різних рівнів.
Крім оглядового знайомства з діяльністю Школи, мали там ще зустріч з надзвичайно цікавою людиною – професором Єжи Стемпєнєм. Правник, історик, конституціоналіст, теоретик самоврядування, він розповідав нам не лише про свій досвід посттоталітарної трансформації системи влади, але й, я б сказала, виклав щось на кшталт філософії самоврядування.
Спробую стисло переповісти зміст розмови.
Пан Стемпєнь представив презентацію «20 років децентралізації», яка вилилась у глибоку філософічну розмову про глибинні засади децентралізації.
Зокрема, він зазначив, що будь-яку успішну реформу посттоталітарного суспільства завжди доводилось починати з реформи самоврядування, бо – «Демократію треба починати будувати з фундаменту» (с).
В Солідарності серед інших інтелектуалів була особлива група, яка опікувалася реформою самоврядування, до якої зокрема входив наш співрозмовник, а також такі достойники, як інженер-будівник, фахівець з організації урбаністичного простору проф. Зигульський, правник Міхай Кулєш (цікаво, хто саме за фахом ці люди, еге ж?).
Сам пан Стемпєнь походить з Сандомежу (інакше – Сандомір), невеличкого містечка на південному сході Польщі. Колись то був один з найзначущих центрів країни, але тепер лише центр гмини. Там Магдебурзьке право запроваджено у 13 сторіччі, й це значною мірою визначає ідентичність – психологію і соціальні – зв’язки людей.
Пан Стемпень дуже детально розповідав про те, що саме привнесла ця середньовічна система міського права у соціальний, правничий ба навіть психологічний облік суспільства Нового часу.
На його думку, саме у цьому – у наявності Магдебурзького права (найрозвинутішого з цілої низки подібних систем: Люблінське право, Віденське право і т.д.) – полягає різниця в ідентичності західного і східного типів міст, оскільки на Заході підсумковим результатом розвитку соціуму Середньовіччя стало виникнення систем міського права.
(мені було особливо цікаво то слухати, бо в роздумах про нашу національну ідентичність й сама дійшла висновку, що наявність М. права у понад 150 містах та містечках України є одним з наріжних каменів нашої ідентичності, й зокрема – відмінності від Росії. Той самий, первинний урбанізм початку Нового часу й заклав підвалини питомо українського соціального мислення)
Вдаватися в докладний опис Магдебурзького права в цьому матеріалі не варто, мабуть, але якщо хтось не в курсі, раджу погуглити. А тепер перекажу міркування професора Стемпєня щодо того, що привнесло людству Магдебурзьке право.
Дуже важливим для формування свідомості виявились таки особливості:
1) особа, яка підпадає під дію Магдебурзького права, не є підсудною місцевому сеньйору, а тільки виборному міському суду;
2) до людини не може бути вжита така ступінь свавілля, як при інших системах (і підсудності сеньйору);
3) на той час правничі системи вже визначали, що фізична особа є особою публічного права, але у Магдебурзькому праві особою публічного права стає також спільнота, й виникає поняття громади. І це те, що так і не виникло у східних містах.
І парадоксальним чином наявність М. права у багатьох містах та містечках визначила долю Польщі у новітні часи. Коли комуністи прийшли реформувати Польщу, вони мали візію, що робити з великими містами та мегаполісами. У них був досвід соціальних трансформацій аграрних регіонів (індустріалізація та колективізація). Але у них не було візії, як саме трансформувати малі міста та містечка, тому що на головному своєму полігоні – в Росії – вони не стикалася з подібним соціально-демографічним конструктам.
І саме там під час поневолення збереглись питомо польські соціокультурні патерни.
В часи реформ їх група опікувалася виходом газети «Саможонд Реч Посполита». Газети виходила протягом 4 років і разом з круглими столами стала майданчиком для суспільної дискусії щодо реформ місцевого самоврядування.
Потім була законотворча діяльність в Сенаті. Там теж точилася сутнісна дискусія.
В результаті своїх дискусій дійшли до висновку, що місцеві вибори самі по собі не призведуть до реформ, оскільки навіть повна кадрова зміна не завадить відтворитися системі (це все одно що налляти старе вино в нові міхи).
Тому перед проведенням виборів (а вони були для Польщі вирішальними) вони домоглися, щоб Сенат проголосував законодавчу реформу.
І потім вони почали будувати Цивільну службу – контролюючий орган, що стоїть окремо і здійснює нагляд суспільства за роботою своєї виконавчої влади.
Використовували досвід Великобританії, Канади та Швейцарії, країн, які мають найпросунутіші системи місцевого самоврядування. (Наразі Швейцарія стала центром наукової думки щодо реформ місцевого самоврядування.)
Вони ретельно описали нерухому власність, в тому числі провели оцінку власності громад.
Nota bene: На його думку, Україні складно залучити іноземні чи будь-які інвестиції тому, що немає такої оцінки нерухомого майна скрізь по всій країні, а відповідно – мінімальних гарантій для інвесторів. Не склалися ринкові ціни на власність громади.
Середньовічна концепція полягає у тому, що є влада, яка панує, володарює і годує світ (всіх). В Середньовіччі людину від повного свавілля рятував поділ влади на світську і духовну. А соціалістична система знову поєднала ці функції і була насправді регресивною практикою. Після неї трансформувати свідомість і навички владного апарату було складно.
Головною перепоною стало те, що було важко довести до свідомості органу влади, що він не є власником жодного майна. Громада мусить мати владний апарат, але той не має ототожнюватись зі власником майна. А власником майна є громада, а не апарат. Апарат не має нічого. Не може бути власність на балансу міністерства, чи то пак якогось райвиконкому. Апарат лише управляє майном громади, але в жодному випадку не є власником.
І це була певна ментальна складність, оскільки громади є уявними спільнотами. На відміну від фізичної особи. Як може громада володіти чимось? Але саме М. право , яке ввело поняття громади як майновласника, полегшило усвідомлення цього змісту. І коли це вдалось довести до свідомості суспільства, справа зрушила.
Крім того, реактуалізувалися ренесансові культурні патерни, де людина є центром Всесвіту. І коли відбулося поєднання цих систем у свідомості, процес формування нової соціальної якості пішов жвавіше.
Таким чином, Польщі вдалося реформувати кілька засадничих речей:
1) позбутися політичного монополізму;
2) докорінно переробити систему представництва у владі;
3) а також переробити систему власності (правовласниками стали гмини).
Коротше, якщо майбутнім держслужбовцям викладає така людина, з таким досвідом та глибиною розуміння, – за Польщу можна бути спокійними J
———–
Друга зустріч у перший день була присвячена важливій темі – Німецько-польське співробітництво. Ми побували в громадській організації Fundacji Polsko-Niemieckie Pojednanie.
Представлено досвід примирення поляків та німців. Досвід трансформації польсько-німецького конфлікту є надзвичайно цікавим для нас.
Німецький уряд витрачає значні кошти та зусилля на примирення по всіх країнах, де свого часу прокотилася окупація. Жертви концтаборів, мешканці окупованих територій, ті, хто потрапляв на примусові роботи до Німеччини – всі ці категорії є предметом невпинного піклування сучасної Німеччини.
Але самі по собі кошти не призводять до бажаних трансформацій: потрібна велика робота, в тому числі волонтерська, і для лікування минулих травм, та й, зрештою, просто для визначення осіб, які мають отримати адресну компенсацію.
Фундація Польсько-Німецьке поєднання опікується широким колом питань – від археологічних досліджень у колишніх концтаборах та архівних розвідок до залучення волонтерів задля психологічної допомоги жертвах колишніх репресій.
——————-
Наприкінці насиченого дня ми відвідали ще одну інституцію – Pracownią badań i innowacji społecznych STOCZNIA. Це громадське об’єднання, з великим досвідом роботи, що, як розповіли нам гостинні господарі, виросло з того ж самого кореню, що й польській політикум реформаторів. Але туди пішли люди, які вирішили зосередитися на громадській діяльності, насамперед, в галузі контролю суспільства за владою.
Представили цікаві інструменти моніторингу політичної та суспільної діяльності. А також було представлено європейське розуміння «Ми-концепції» (я і моя сім’я, організація, громада).
Трохи розповіли про історію формування руху НУО в Польщі. На відміну від поточної української ситуації, вони починали працювати, коли іноземних грантових грошей майже не було, тому розвиток громадських організацій відбувався інакше. Зокрема, вони мусіли подбати про гарантування відшкодування зарплатні волонтерам, бо інакше вони могли б бути позбавлені багатьох суспільних прав, якщо не можуть заявити про сталі доходи.
В Польщі діє субсидіарна (європейська, а не американська) модель.
В країнах, де збереглася культура релігійних і благодійних організацій, НУО працювати легше.
Одна з засад діяльності польських НУО – для процесу побудови довіри проводяться відкриті конкурси. Вони впроваджували це для себе, а потім ця практика поширилася на самоврядування.
————-
Насамкінець ми ще побували на оглядовій екскурсії у наукової бібліотеці Варшавського університету. Вона є не лише прекрасно організованим центром наукової роботи та, якщо можливо так висловитися, наукового дозвілля, комфортним середовищем для інтелектуального існування, але й пам’яткою архітектури, одним з багатьох взірців нового урбаністичного мислення. Характерний для посткомуністичної, пореформенної Польщі стиль: підкреслено урбаністичний, ба навіть техногенний, разом з тим містить, так би мовити, потужну еко-складову. Конструкції з металевих профілів (такий собі омаж Ейфелевій вежі) – й разом з тим сад на даху… В будівлі бібліотеки є все, що комфортно провести цілий день: крім самого приміщення бібліотеки – затишні різноманітні кафе, а якщо втомився – піднімешся на дах, погуляєш серед квітів та дерев, подивишся на місто з оглядового майданчика…
14 жовтня
Цього дня в нас було заплановано «лише» дві зустрічі – бо одна з них в іншому місті.
Зранку ми вирушили у невеличку мандрівку в місто Остро́вець-Свентокши́ський (Ostrowiec Świętokrzyski) – це в південно-центральній Польщі, Свентокшиському воєводстві. Відносно невеликий – приблизно 75 тисяч. Між іншим, побратим нашої Білої Церкви. Місто промислове, при чому на типовий радянський штиб (металургія, легка промисловість, поліграфія). Тим цікавіше було подивитися, що зробили з ним поляки, з їх установкою на перетворення урбаністичного середовища.
Забудова міста – теж типова й для нашої країни: здебільшого 5- та 9-поверхівки, від народення однакові, шерегами… Спальний район. Але наскільки інакше виглядає місто! Будинки ремонтовані, розфарбовані так, що не справляють гнітючого враження, розвинено дрібну інфраструктуру, поділено парканчиками на дрібніші фрагменти, по кілька будинків, що робить міське середовище значно затишнішим, все потопає в зелені й квітах, скрізь дитячі майданчики… Схоже скорше на новітні житлові комплекси типу київських Ліпинок, ніж на типовий «спальник» пізньої радянщини. Коротше, навіть з радянського спадку можна зробити цілком прийнятне для життя. Остро́вець-Свентокши́ський справив на нас приємне враження.
Їхали ми туди до Wyższa Szkoła Biznesu i Przedsiębiorczości.
Польща відома своїми приватними учбовими закладами. Різного рівня, спеціалізуються у різних галузях, пропонують освіту, більш-менш інтегровану у європейський учбовий процес, тому користуються попитом у українських абітурієнтів. навчання в Польщі в останні роки стає масовим явищем. Тому нам було цікаво подивитися, як влаштований такий заклад.
До речі, перше, що нас зацікавило – бо то відмінність від наших підходів – саме місце розташування. Точніше, місто. Не мегаполіс, не значний адмін. центр, навіть не університетське містечко, знане своїми традиціями. Просто промислове місто, не велике й не мале, з розвиненою, але більше не задіяною в повній мірі інфраструктурою.
Так само й незвично для нас видається освітня й бізнес модель учбового закладу. Базова їх спеціалізація – сфера управління, з ухилом в бізнес. Але! Вони дуже гнучко реагують на попит, відкривають нові спеціальності.
Скажімо, є факультет дизайну! Роботи студентів прикрашають коридори – тож ми мали змогу подивитися, чому і як їх вчать. Досить-таки непоганий рівень. Широкий художній кругозір. І, зрештою, якщо замислитися, не так вже воно й несподівано: в Польщі існує чітке усвідомлення, що довколишнє середовище є важливим чинником соціального моделювання. Я вже писала, що серед теоретиків місцевого самоврядування були архітектори. Бо простір, в якому живуть, значною мірою визначає свідомість. Тому цілком логічно, що дизайнерів рахують по відомству адміністративного управління. Так воно і є в певному сенсі.
І навіть більше – окрім реагування на оприявнені виклики, керівництво школи діє й на випередження. Тому відкрили навчання в галузі територіальної самооборони. Фактично, це навчання має охоплювати всі аспекти безпеки – студентів готують і на випадок стихійних лих, і техногенних катастроф, і нападу агресора, і масових заворушень. Використовуються сучасні освітні стандарти в безпековій галузі.
Це цілком логічно – якщо розвивається самоврядування, на місцях мають бути відповідні підрозділи, місцевого підпорядкування. Як штатні, так і на мобілізаційних засадах. Щоб не було необхідності чекати допомоги з центру, бо у випадку лиха лік може йти на години. Бо ж Польща досить-таки велика країна, відстані чималі. Як, між іншим, і Україна!
Подумалося тоді, наскільки нам було б корисно – такий курс! Вже методологічно пророблений, збалансований, випробуваний!
В принципі, в тому нема нічого нездійсненного. Школа відкрита для всіх. До того ж керівництво Школи, виявляється, вже розглядало можливість відкриття філій в Україні.
Питання, мабуть, у з’яві зацікавленого партнера. На місці обласних керівництв, я б зацікавилася… Зара багато де утворюються територіальні самооборони. Але чим вони мають займатися – питання відкрите. Хто в ліс, хто по дрова. Тож ризикуємо отримати замість підрозділів, які забезпечує безпеку життя, якісь парамілітарні угрупування чи то пак і поготів – приватну армію регіонального барона…
Втім, повернемося до Польщі. З Остро́вця-Свентокши́ського ми рушили назад, до Варшави. На шляху стикнулися з досить рідкісним явищем – заторами.
Варшава, треба визнати, вправляється з навалою автотранспорту набагато ліпше від, скажімо, Києва. Хоча там найбільша щільність автівок на душу населення в Європі, затори – досить рідкі. Завдяки добре організованій шляховій комунікації. От парковки – то складно. Бува, мусиш паркуватися кілометри за півтора від потрібного місця. Але – не затори. І то при тому, що міст перетинає Вісла – отже, проблема мостів так само існує!
А того вечора складнощі з потраплянням в місто пов’язані були з… футбольним матчем. Польща-Шотландія. Ми бачили, що Варшаву заполонили шотландці – своїми кілтами, беретами з фазанячим пір’ям й загальним святково-бойовим настроєм додавали колориту натовпу на вулицях. Але якось не співставили зі своїми роз’їздами. Тому на наступну зустріч порядком запізнилися. На щастя, нас чекала зустріч з людьми надзвичайно приємними і демократичними, відкритими й неформальними. Тож нас дочекалися, нагодували з дороги, і мали ми дуже цікаву розмову.
А йшли ми до Fundacją Ośrodka KARTA (http://www.karta.org.pl). Це – надзвичайно цікава організація, унікальна, мабуть. Поєднання дослідницького центру й видавництва.
Вони почали свою діяльність ще за Комуни (як звуть у Польщі часи перебування під впливом СРСР), в дисидентському середовищі, при чому існували підпільно!
Займалися збором даних про жертв репресій. Щоб не зникала пам’ять… Шляхетна, високодостойна справа. Звісно, тоді й мови не було про відкриті архіви. Тож Карта напрацювала унікальні методи збору інформації про репресованих в умовах існування тоталітарного режиму. Людські свідчення, робота з відкритими джерелами – типу записів про народження…
Вони, книжка за книжкою, випускають ці мартирологи – перелік жертв репресій. Щоб ніхто не був забутий… Коли уявляєш обсяги роботи, просто подих перехоплює!
Пізніше поширили свою діяльність й на період Другої світової, а згодом зайнялися дисидентськими рухами країн соцтабору. Узагальнили свої штудії в унікальному виданні – енциклопедії дисидентських рухів країн соцтабору. (що цікаво, республіки екс-СССР там фігурують як окремі країни). Складається зі стислого опису руху – і персоналій. І так, розділ про Україну там теж є.
По виходу з підпілля розвинули енергійну видавничу діяльність. Окрім щоквартального альманаху «Карта», готують і видають силу-силенну книжкових видань. Зібрали й невпинно поповнюють величезний архів. При чому впорядкований в базу даних. Крім мартирологу як такого, біографій загиблих й репресованих, збирають усні й писемні свідчення про щойно минулу епоху. Поки вони ще не встигли покритися нашаруваннями пізніших інтерпретацій. Так званий первинний наратив.
Тобто, розумієте, ми стикнулися з принципово новим історіографічним мисленням, яке набуває впливу на Заході: не лише «тенденції, глобальні процеси» – але й родинна історія, людські долі. Так звана «улікова парадигма». Коли історія починає сприйматися не лише «в цілому», як масштабне полотно – але й вдивляєшся в кожну ниточку – людську долю в цьому гобелені. Це незвичний для нас концепт, але значно більше просунутий. Більш гуманний, це по-перше, а по-друге – значно більш стійкий до викривлень та спекуляцій. Бо правду людських доль значно важче заштовхати в ідеологічний конструкт. Таким чином історія як наука має убезпечитися від тої сумної практики, яку описує вислів «Історію пишуть переможці».
Нам, у нашому стані пост-колоніальних й пост-тоталітарних трансформацій, досвід Карти, методологія Карти, сам спосіб історичного мислення може бути неоціненно корисний.
Бо Совєти наполегливо вбивали наші навички історичного мислення. Відновити їх – нагальна задача. Історична пам’ять – запорука морального здоров’я нації. Саме пам’ять про кожну людину. Бо люди – не гвинтики, як намагалася внушити нам тоталітарна машина. Кожна людина цінна й унікальна. До того ж, через людські долі, через співчуття живим історіям людей тільки й можна позбутися ідеологічних штампів. Залікувати рубці, що залишила на тілі нації радянщина. Подолати розкол. Мусимо віднайти спільне минуле, прийняти його – задля спільного майбутнього.
І, нарешті, в суто практичному вимірі – нам ще довго доведеться відновлювати нашу історію в умовах закритих архівів. Ну, ок, наші архіви відкриють – але ж не ті, що в РФ. Та й знищать, мабуть, багато. І тут методологія Карти може бути надзвичайно корисною.
Ну, і приклад Карти. Це ж бо справа дуже, дуже кропітка. Що рухає цими людьми, що дає їм наснагу? Знаєте, такі проекти якось… ну, відновлюють віру в людство.
Мабуть, це в суто людському вимірі була найприємніша зустріч за всю польську мандрівку.
Дуже сподіваюся, що знайомство матиме продовження – тим більше, наразі Карта має дослідницький проект по нашому Майдану. Так само, записи спогадів, людські історії. Наполегливо закликаю всіх до співпраці з тим проектом і істориків, і просто збирачів спогадів, і носіїв тих спогадів.
Наше життя мчить шаленими темпами, ми й самі не вчуємося, як забудемо, події й наші тодішні відчуття, втратимо деталі… Майдан був цілою епохою в нашій історії, мусимо зберегти її.
—————
15 жовтня
В цей день наша група розділилася. Особисто мені й Володимиру Якіміву поталанило – нам дали «час на розграбування міста» – себто, на те, щоб у вільному режимі ознайомитися з Варшавою, спробувати відчути її дух – і історію.
Враження в мене лишилися дуже позитивні. Варшава – не музейєфікований туристичний центр, як Краків, а живе місто, та ще й столиця.
Тим більше, що культура створення урбаністичного середовища в Польщі дуже висока. І навіть в часи Комуни зберігалася. Споглядати, як гармонізовані між собою будови різних часів, як перетікають одне в одного різні часові шари, втілені в архітектуру – дуже цікаво.
Кожна епоха як би маркувала собою простір Варшави. Будинками, палацами, парками, пам’ятниками. І робила це не агресивно, як велося в СРСР (та й в російській імперії), а тактовно й шанобливо до попередників. Це дуже яскраво характеризує поляків: вони – нація, їх держава – національна. В основі націй лежить тяглість! Шана до власної історії. Це ж бо імперії воліють кожен раз починати «з чистого аркушу». Ця неповага до історії, це свавілля – те, що ми маємо викорінити в собі вщерть! Якщо не хочемо й далі залишатися колонією, най і ментально.
Яскрава і майже не знайома нам архітектура доби Міжвоєння. Ардек – якщо з точки зору історії архітектурних стилів. Такого трохи є у Львові. Але саме у Варшаві видно, що стиль – значною мірою сосуд, який можна наповнити різним змістом. В просторих вулицях, величних білих будівлях, шляхетній стриманості декору, строгих парках і монументах ясно звучить державотворчий патос епохи Пілсудського. Дуже відчутно, якою мріялася полякам їх нарешті обретена держава… Велична, просякнута класицистичним духом панування Розуму й універсалізму…
Це особливо яскраво видно при порівнянні з архітектурою трохи ранішого періоду – межі ХХІ й ХХ століть, коли Польща ще перебувала в імперському полоні. Модерн в національному виводі – панівний стиль в ті роки. Зрозуміло – стояла задача зберегти національну ідентичість.
А пізніша, радянська вже Варшава… Ну, в перші повоєнні роки Комуна ритуально помітила міський простір – збудувала кілька будівель в стилі «сталінський ампір», воно ж – «осінь патріарха». Ну, як на нашому Хрещатику, і як московські «висотки». палац культури, скажімо. Треба визнати, ці будівлі дисонують-таки з рештою міського середовища. Своєю надлишковістю, як в кремового тістечка, вони виглядають поміж строгої простоти стилю довоєнної Варшави як примадонна провінційної оперети, вбрана в мережива й рюші, поміж дипломатів у смокінгах і їх елегантних супутниць. Ну, що вже поробиш – але ж епоху теж характеризують красномовно.
А от пізніше, в шістдесяті роки, коли тривала Відлига й навіть СРСР вдався до модерністських практик неоконструктивизму, як до пудри, що прикриває старече обличчя, Варшава теж почала будувати в тому ж архітектурному стилі. Але якщо СРСР робив це неоковирно, незграбно й на виході отримував щось заунивно-барачне, яке нав’язло нам в зубах до нудоти, то польському архітектурному мисленню цей стиль дався легко. Якось дуже нормально ліг на європейську канву. От дивишся – ніби все те, що в нас – багатоповерхівки різних НДІ, с бетону й скла, спальні масиви – але не виглядає ані вбого, ані несмаком. Спальні масиви – зелені, затишні – простір для людей, а не порожнє і вороже поле…
Важко сказати, чому так – скорше за все, польська культура значно менше постраждала від панування соцреалізму, глибоко архаїчного культурного напряму, який дуже сильно винищив в нас вміння сприймати й розвивати модерністський досвід. Й від соціалізму також – тому не виглядають бараками житлові будинки радянської доби…
Так само значно вдаліше, ніж в нас, реалізовані всі проекти постсоціалістичної доби. Якщо переважна більшість нових (останнього 20-річчя) будівель, скажімо, в Києві, є художньо невдалими рішеннями, й викликають щиру нелюбов киян, то модерні пошуки варшавських архітекторів здебільшого цікаві і не викликають в мешканців столиці відторгнення. При тому, що архітектори не стилизуються «під старовину», не заграють з минулими епохами. Навпаки, діють сміливо, у гостро-модерному напрямі. Я вже згадувала своєрідний еко-індастріал, схожий на т. зв. «Органічну архітектуру». Але не лише він. Бачимо й футуристичні конструкції і будівлі в дусі Хай-тек і Біо-тек… Але вони не дисонують з цілісним образом міста, навпаки, продовжують тяглість.
Навіть і коли вторгаються у цілісну стару забудову. Ну, будинків як таких поміж старої забудови не так вже й багато. Але пам’ятники, службові конструкції – типу афішних тумб, фонтанів, лавочок, огорожі парковок, зрештою, меморіальні дошки густо вкривають старі райони. До речі, про останні – дошки. Можу засвідчити як уважний турист: варшавські будівлі надзвичайно добре оздоблені цими важливими компонентами. При чому вони не такі, як в нас – чавунні таблички з мінімумом інформації – мовляв, пам’ятка, охороняється державою. Ні, там розлогі написи. І про саму будівлі – якщо вона пам’ятка через художню вартість, і про історію. Якщо там жив хтось видатний чи то пак відбувалася історична подія чи містилася організація. Тому ти читаєш історію міста просто на вулицях. Особливо багато – про історію Варшавського повстання. Як і загалом про історію польських визвольних змагань. Цей культ загиблих героїв панує скрізь. Костели, будинки – там був рубіж оборони, тут – шпиталь, тут – поховання, там – просто стоїть пам’ятний знак… Поляки навіть казали, що в них точилася дискусія. Чи не стане Польща некрополем, через такий розвинутий культ? Ну, нам втручатися не годиться, але як на мою думку, в країні, яка так довго й тяжко виборювала свою державність, це доречно й природньо. Польща сплатила велику ціну за свободу, й мусить про це пам’ятати.
Варто було б і нам запозичити цю практику. Бо нам теж довго довелося чекати своєї свободи. І далеко не всі вповні усвідомлюють це.
Так само варто було б подбати, щоб місто само розповідало свою історію. Всі ці таблички, меморії, пам’ятні обеліски, які читаєш в довільному порядку, поступово складаються, як пазли, в цілісну картину. Завдяки цьому мені, скажімо, було набагато легше відчути – й, мабуть, полюбити Варшаву. Бо вона дружньо й відкрито зустрічає гостя. (А подекуди є навіть таблички з написами абеткою Брайля!)
Читач цього тревелога, певно, дивується – чому ж нема про давнішу архітектуру. Ну, я пишу, як рухалася – з новіших районів до старого центру. Він не дуже великий. З оглядової вежі можна озирнути весь – чітко видно, по черепичним та критим міддю дахам. Витягнувся понад Віслою.
Повз Собор Святого Іоанна Хрестителя, повз Королівський палац рухаєш до Ринкової площі Старого міста (Rynek Starego Miasta). Вона була закладена в кінці XIII-на початку XIV століття. Ансамбль площі, як і взагалі Старе місто добудовувалися ще впродовж XV- XVІІІ віків.
Але! тут є важливий нюанс! Старе місто, як і загалом Варшава, було сильно знищено бомбардуванням люфтваффе під час Варшавського повстання. І все, що ми бачимо на Ринковій площі Старого міста дбайливо відновлено з суцільних руїн! У перші ж повоєнні роки. Включно навіть з розписами фасадів! Яка праця – і яка любов до рідного міста!
Варшавське Старе місто було включено до списку ЮНЕСКО «як винятковий приклад майже повного відновлення історичного періоду між XIII -XX століттями»
До речі, цей звичай – оздоблювати фасади не лише ліпниною, але й розписами в нас майже не поширений. Цікаво, як працює колір в архітектурі.
А ще дуже цікаво, як з плином часу міняється художні традиція – від ранньо-ренесансової до барочної, а тоді знов виникає в добу модерну. В будинках прилеглого до Cтарого міста так званого Нового Міста (Nowe Miasto), яке гуртується довкруж Ринкової площі Нового міста (Rynek Novego Miasta).
Разом зі Старим містом вони утворюють історичний район Середмістя (Śródmieście).
Ну, Нове воно дуже умовно, це просто назва – бо найстарші будівлі там (костели) XІV ст. Але там дійсно частина забудови пізніша – перед Другою Світовою та в Міжвоєння. Мабуть, вона й стала для мене найулюбленішою в Варшаві. Вулички, що терасами тягнуться вздовж Вісли, на схилах. Крихітні затишні дворики, вісячі садики на схилах… Зовсім поруч вирує туристичне життя, он, славетний Барбакан – рукою подати – а тут тихо, майже порожньо, на вулицях лише собачники, жінки з колясками – одразу видно, що місцеві. J Видно, що до Комуни то був район, вподобаний інтелігенцією – богемою, вченими. Купа театриків й інших мистецьких закладів, щедро оздоблених доволі концептуальними розписами й мозаїками. Будинок професорів – велична будівля, майстерно вписана в крутий схил, так, що перший поверх – на набережній, але парадні двері відкриваються на останньому поверсі – до них з вулиці веде місток. Має героїчну історію – тут був рубіж оборони під час Варшавського повстання.
І скрізь відчутно, що мешканці дбають про свої будинки й дворики. так, як би вони були віллами – але ж то багатоквартирні будинки! Саме мешканці – бо завжди можна розрізнити, де праця якого-небудь міськзеленбуду, а де люди самі дбають. Це означає, що місцева громада – здорова й дієва.
Хоча муніципальні служби теж працюють добре. Все, від лавочок до урн, що треба для комфортного перебування на міських вулицях, наявне. Стан, скажімо, дахів у Середмісті – чудовий. Всі вони поновлені. Але на будинках висять окремі таблички – що дахи перекрито коштом міста Варшава. Чому – а тому, що таке благополуччя є наслідком складного й тонко збалансованого адміністративного поділу. Відповідно, розмежовані й зони відповідальності, й податкові бюджети. Є місто – а є район…
Так – це райське життя задурно не буває, за все треба платити. Варшав’яни платять великий податок на нерухомість – і з нього, розподіленого між суб’єктами адмін. поділу, й фінансується вся ця гармонія.
Ну, й тут, мабуть щоб не повертатися до цієї теми, кілька слів про, так би мовити, заклади громадського харчування в Польщі. В принципі, за структурою дуже подібні до наших. Є різна екзотика для любителів космополітичного життя, різні суші та смузі-бари, але усереднений заклад, від фаст-фуду до ресторації, як і в нас, містить частину загальноєвропеїзованої кухні, частину – питомо польської. Супи – журик та фляки, як і наш борщ, є скрізь, пирУги – аналог наших вареників, і все таке. Польська кухня з нашою типологічно схожа, хіба що ситніша – й порції більші J Але є різниця – порівняно з цінами на харчі в магазинах, їжа в кафе – дорожча, ніж в нас. Що каже нам – наші кав’ярні та ресторації недоотримують, насправді, за свою роботу.
———————-
16 жовтня
Це був, мабуть, найбільш насичений й контрастно-розмаїтий день.
З раннього ранку подалися до Інституту Фізики. Там мали зустрітися з професором Турським (Łukasz Andrzej Turski) – видатним вченим, фізиком-теоретиком, а заразом – невтомним популяризатором науки.
Інститут мені виглядав майже як рідний – дуже схоже на прогресивні українські НДІ часів мого дитинства. Так само знайомим по типажу виявився і сам пан професор. Схоже, схоже на товаришів мого діда й батька. І манера спілкування, демократична й іронічна, і гострота та масштабність мислення… Але… скажу чесно – мені було водночас невимовно приємно і гірко. Бо ми цей світ науки майже втратили, розпалося це коло, опустилися руки в багатьох.
Не присутній у суспільному ментальному просторі нашої країни цей шляхетний патос – віра в розум, повага до науки, поривання до просвітництва.
Я дуже сподіваюся, що носії його ще лишилися, і коли суспільство сформує на це запит, поступово повернеться в суспільну свідомість цей призабутий світ Науки. Головне, щоб не було запізно. Наукова традиція – річ така, формувати треба поколіннями, а зруйнувати можна за якихось півтора-два десятки років. Мабуть, наука як така і популяризація ї в суспільстві – єдине, що було позитивного в СРСР, та й те він протратив бездарно під час застою, девальвував. А в часи пострадянського безчасся науку було геть упосліджено. І державою – і, що особливо ганебно, суспільством.
А от Польща зберегла все це. Пан Турський – один з ідеологів так званих Наукових Пікніків. То цікава ініціатива, суто польська. Це популяризация наук простим і водночас незвичним для нашого суспільства способом: на такому пікніку абсолютно кожен охочий, незалежно від віку, статусу, і тим паче – оцінок у табелях й атестатах може власноруч провести експеримент в імпровізованій лабораторії, просто неба, зробити маленьке диво та переконатися, що наука може бути доступною та цікавою. В Польщі вони існують давно, ще з часів Комуни. У подальшому не зникли, а навпаки, розвинулися. За підтримки ЗМІ, зокрема, Польського Радіо, яке всі ці роки мало в ефірі чимало науково-популярних передач. Взагалі, в Польщі ЗМІ здебільшого соціально відповідальні, усвідомлюють та виконують свою роль у суспільстві (принаймні всі ці роки так було). Підтримують цілком безкорисно суспільно значущі проекти, не соромляться витягати важливі питання на порядок денний, майже нав’язувати суспільству. Величезний контраст з нашими, еге ж?
Україна – освічена країна. І базовий рівень високий, і є наукові школи, є ті, хто можуть передавати досвід, потенційно й кому передавати. І заробляти наша наука, насправді, може. Треба просто повернути науці високий суспільний престиж, щоб діти йшли вчитися на фізиків, хіміків, біологів – а не лише на економістів. А ті, хто вивчився – щоб не втікали торгувати комп’ютерами, відкривати спа-салони і все таке інше. Зрештою, завжди можна податися за кордон – світ великий. Там, принаймні, не дискваліфікуються, а може, колись-то й повернуться. Себто я про що – справа не лише в економічній складовій. Це питання саме суспільного престижу науки.
Зараз, коли наша спільна ціннісна платформа ще виробляється, це можливо зрушити. Дещо робиться – і навіть нами власноруч J – скажімо, Вільний університет «Майдан-Моніторингу», який вже працює в Харкові. Треба більше таких ініціатив!
Українці завжди були освіченою, культурницькою нацією, треба просто нагадати самим собі про це. Бо інакше вподобимося північному сусідові й здичавіємо.
На щастя, в нас є й західні сусіди, зокрема Польща. Яка радо ділиться досвідом. Зокрема, вже кілька років впроваджує в нас, в Україні, ті самі Наукові пікніки. Вони проходять вже в п’яти містах України. (От ви про це знали? я – ні. Привіт нашим ЗМІ) Координаторами проекту є Центр Міжкультурних Ініціатив (Варшава) у співпраці з Центром Науки ім. Коперника (Варшава).
Цей неймовірний заклад став вершиною популяризаторських зусиль польської наукової спільноти. Великий інтерактивний музей, спрямований, насамперед, на дітей та молодь, вщерть заповнений експонатами, які в ігровій формі дають знання з різних галузей природничих наук та інженерії. Атракції ці як традиційні, так і цілком сучасні. Що має показати тяглість науки від прадавніх часів до сучасносі. Від камери-обскури до арфи з лазерними струнами, від макету водяного млина до компьютерізованих тестів. Робот, який складає вірші, немов би зійшов зі сторінок Лемової «Кіберіади», здоровезна конструкція, яка підхопить ваш серцевий ритм і визвучить та візуалізує, і, зрозуміла річ, насичений спецефектами мультимедійний планетарій «Небо Коперника»… Важко перелічити всі дива цього зачарованого палацу науки… Тому, ліпше, йдіть-но ліпше на їх сайт – http://www.kopernik.org.pl Там розповідається більше. Звичайно ж, це не те саме, що побувати в Центрі – бо все це можна вмикати, мацати, гратися в це… Тож ліпше їдьте до Варшави і йдіть до Центру наживо ;)
(Так, ми побували там – хоча й не в цей день. Зсуваю хронологію задля цілісності викладення. Бо Центр Коперника безпосередньо пов’язаний з нашим співрозмовником – професором Турським – поміж інших звитяг, пан професор є одним із ідеологів проекту і організаторів його створення.)
———————
Після надихаючої зустрічі з професором Турським нас чекала подія геть іншого штибу.
В нас було заплановано зустріч з паном Адамом Ротфельдом (Adam Daniel Rotfeld).
Це дуже поважна людина, дипломат, а також юрист, літератор, журналіст… найбільш знаний саме як дипломат – колишній міністр закордонних справ, учасник місій КБСЄ, був головою Дорадчої Колегії при Генеральному секретарі ООН щодо роззброєння. Нині є співголовою Польсько-російської групи з важких питань. У серпні 2009 року Генеральний секретар НАТО увів його до Групи експертів НАТО з підготовки Нової стратегічної концепції Союзу («Група мудреців»).
Уродженець Львівщини, між іншим, мав в дитинстві драматичну історію – під час Другої світової війни. Батьків його стратили німецькі окупанти (родина ж бо єврейска), самого Адама переховували монахи-студити. Потім Совєти запхали його до сиротинцю, звідки виклопотала польска амбасада…
До того ж застав радянщину, добре її пам’ятає, багато працював з росіянами. бував неодноразово в Україні за часів Кравчука та Кучми. Себто, мабуть, знається на українських питаннях.
Коротше, рівень – самі розумієте. Нас ще колеги зі Stowarzyszenie 4 Czerwca напередодні настрополили, який цей пан розумний і поважний. До того ж приймав нас пан Ротфельд не в фундації стратегічних досліджень чогось-то там, як було заплановано, а в палаці для урочистих прийомів МЗС.
Здоровезна патосна зала, довжелезний стіл, квіти-фрукти. Посеред столу сидить самотній маленький старий. Схожий на стару черепаху, мудру від довгого життя. Ну, і заходимо ми. А ми виглядаємо… ну, м’яко кажучи, неформально. До того ж надзвичайно строкато. Ну, не як трупа середньовічних акробатів, J але все ж таки трохи нетрадиційно для цієї зали – й цієї людини, мабуть, теж. Хоча виду не подав – дипломатична стриманість далася взнаки.
Почав пан Ротфельд розмову досить-таки гостро. Спершу розповідав, з якими складнощами стикнулася Польща у повоєнні часи. Дійсно – складно. Розорена війною країна, нема єдності щодо лояльності до більшовиків, складна етнічна ситуація (українці, литвини, євреї). А тоді заходився запитувати нас, на що Україна витратила понад двадцять років, чому не відбудувала національну ідентичність, де пострадянські трансформації. Потім заговорив про оздоблення кабінету Кравчука – там, виявляється, висіла репродукція «Запорожці пишуть листа турецькому султану». І що, на думку Кравчука, символізувала та картина (дурна була в Кравчука думка, хочу зауважити мимохідь). Ми, мабуть, вже почали соватися на стільцях і невдоволено сопти.
Бо пан Адам змінив тему і почав питати, чому на перемовинах з сепарами від України такий низький рівень представництва. (екс-президент). Ми, чесно кажучи, трохи отетеріли від напору – а також від того, що ці запитання адресовані до нас. Хай там що, а ми лише представники громадського суспільства, най і з поважного ГО. J Ну, мабуть, то було риторичне питання?..
До того ж сама, так би мовити, оптика пана Ротфельда видалася нам… ну, дивнувато відстороненою, як для Польщі. За кілька днів ми вже звикли до ставлення доброзичливого й по-сусідськи зацікавленого. А тут – чи то дистанційована європейська позиція взірця 2013 року, чи то взагалі проросійська (хоча хтозна, можливо, це одне й те саме?).
Ну, ви пам’ятаєте – Україна – зона пріоритетних інтересів Росії, ми не втручатимемося… Навіть станом на жовтень 2014 року це вже була не актуальна загальноєвропейська позиція, а релікт минулої політичної доби. І от саме така позиція ховалася за словесними мереживами пана Ротфельда.
Тому ми здивувалися. Але як люди виховані, най і неформальні, промовчали. І ввічливо чекали, коли господар вискаже все, що збирався, і настане наша черга щось розповідати.
Але не промовчав Збігнев Буяк. Людина твердих переконань и запальної вдачі, він просто-напросто схопився на рівні, грюкнув кулаком по столу, закричав, що він обурений таким ставленням, такою позицією, таким всім J І в гніві вибіг з залу.
Запала пауза. Ми заклякли від несподіванки. Пан Ротфельд теж. Нарешті він опанував себе – і, мабуть, висновив, що час дати слово й гостям. Але ми вже теж зібралися з думками. І, набравши побільше повітря в груди, по черзі перешли в контрнаступ. Повідомили, що аж ніяк не очікували зустріти таке ставлення в Польщі, країні, яку Європа кілька разів зраджувала й кидала сам на сам з Росією. Повідомили, що за 20 років Україна змінилася-таки, й тому запорукою Майдан. Якщо не держава, то суспільство змінилося точно, й докорінно. Продемонстрували, що здатні ставити риторичні питання не гірше від дипломатів – грізно питали, чи усвідомлює Польща, що, коли ми не будемо боротися, за місяць російські танки стоятимуть при польських кордонах. А також, чи повною мірою усвідомлює Польща, від якого Мордору ми затуляємо собою її і всю Європу. Чи бачать всю глибину цивілізаційного розламу. Чи розуміють, що не в Путіні одному справа, що вся ця країна, така, як вона наразі є, є проблемою всієї Європи… Коротше, повелися як горласті перекупки на київському базарі (ну, не в сенсі лексики – ми були рафіновано ввічливі і висловлювалися навіть вишукано), а в сенсі напору…
І тут виявилося, що це, певно, і є високий клас дипломатії. Бо Ротфельд розгорнувся на 180 градусів, заявив, що свідомо спровокував нас, що дуже задоволений результатами, бо тепер бачить, що Україна таки-так, змінилася. Почав розповідати про свої контакти з російськими дипломатами – навіть переказував цікаве – що, мовляв, ще у 2000-ні роки вони заявляли в кулуарах, що колишні республіки СРСР або приймуть обмежений суверенітет, або з ними будуть воювати. Оцінює Росію як велику, але архаїчну й відсталу. Тому загрозу вона несе, але не надмірну.
Багато розповів про роботу над конфліктом щодо Катині. Каже, з росіянами важко. Вони не зацікавлені в встановленні істини. Та й в долях людей, зрештою, теж.
Тож розійшлися ми на примирчих нотах.
Ну, ми все одне уходили наїжачені, і навіть говорили поміж собою, чи не є пан раптом з тих корумпованих російськими впливами політиків, яких повно по Європі (про що, до речі, сам Ротфельд теж казав – що кремліни корумпують політиків в Європі). Але, мабуть, все ж таки ні.
Воно й тоді скидалося скорше на те, що пан Ротфельд – з політиків старої генерації, навіть і просто за віком, які звикли бачити світ в координатах Захід – країни соцтабору на чолі з СРСР. Але факт, що він майже одразу після нашої зустрічі докорінно змінив риторику щодо України та Росії. На гостро антипутинську.
Тож, може, він нам тоді правду сказав? (як не дивно це звучить, коли йдеться про досвідченого дипломата ;) ) Ну, ми не можемо, звісно, приписати нашому ораторському мистецтву таку зміну позиції відомого дипломата… Але, мабуть, трохи доклалися, еге ж?
————–
Але на цьому наш день не завершився. Ми вже поспішали на зустріч, яку особисто я чекала особливим нетерпінням. Йшли ми до редакції славнозвісної «Газети виборчої» http://wyborcza.pl
Це видання легендарне, чия історія нерозривно пов’язана з рухом Солідарність. Газета почала виходити для інформаційної підтримки у передвиборчій кампанії.
Перший номер газети вийшов 8 травня 1989, складався з восьми смуг і розійшовся тиражем в 150 000 екземплярів. Gazeta Wyborcza стала першою легальною газетою, яка представляла опозиційні уряду погляди. Головним редактором з самого початку виходу газети став Адам Міхнік, відомий польський дисидент. У червні 1989 року в Польщі пройшли перші вільні вибори, на яких «Солідарність» отримала 99% місць у Сенаті.
Ну, й так, як поміж вітчизняними антисовєтчиками культовим був рух Солідарність, так поміж журналістами в ті роки культовою була «Газета виборча». Ось воно, взірець того, чим може і має бути преса…
Попервах редакція газети «Виборчої» містилася в покинутому дитячому садочку.
Тепер вона займає здоровезну (й дуже цікаву архітектурно) будівлю у Варшаві, плюс ще філії та корпункти по всій крані. А колектив – понад три тисячи. З передвиборної листівки, склепаної «на колінках», вона перетворилася на загальнонаціональну щоденну газету на 100 сторінках з півмільйонним накладом.
Так от – трохи про стиль. Як всі будівлі, пов’язані діяльністю Солідарності, редакцію будовано в стилі еко-індастріал. Тонко стилізована під заводськи цехи, з середини будівля насичена зимовими садиками, перепадами етажності, грою світла у громадних вікнах і скляних ділянках даха.
Але досить про архітектуру, поговоримо про журналістику. Приймали нас Jerzy Bogdan Wójcik, заступник головного редактора, Аня Кристинович, редактор спецвипусків, та Piotr Stasiński, зам. головного по новинарському розділу.
Ну, скажу чесно, фахівців такого рівня мені давно вже не доводилося бачити. Ну, я ж сама газетяр, високий клас забачити в змозі. Надзвичайно чітке усвідомлення того, що вони роблять, для чого, і як сама треба досягати мети. Я вже згадувала – що в Польщі поширено у ЗМІ усвідомлення соціальної відповідальності й питомої суспільної місії преси. Ніякої «об’єктивності», позиції «над схваткою». «Газета Виборча» всі роки свого існування цілком свідомо брала участь у націєбудівництві, у реформуванні державності, в одужанні суспільства після панування СРСР-івського соціалізму.
Ініціювали суспільні дискусії, твердою рукою спрямовували ї у конструктивний бік. Себто, пильнували не лише діяльність держави – але й стан суспільства, його настрої. На мою думку, саме такою повинна бути газетна журналістика. А про безпристрасне висвітлення фактів – за цим велкам до інформагенцій.
А газета виражає, а до певної міри формує погляди певних верств суспільства. Колись польське суспільство було консолідоване щодо підтримки Солідарності і її курсу на реформи, тож «Газета Виборча» стала всенародною.
Потім говорили про те, як саме, якими методами вони діяли. Професійна розмова, з прикладами, описами механізмів. Нам надзвичайно цікава, а широкому загалу – навряд.
А тоді перейшли до розмови про нашу ситуацію. І колеги знов мене вразили – глибиною й точністю аналізу нашої ситуації. Зі ЗМІ, з висвітленням подій на фронті. Вони уявляють собі ситуацію точніше й повніше, ніж абсолютна більшість вітчизняних медійників, не кажучи вже про пересічних громадян.
А між тим, ситуація на нашому медіа-ринку не просто складна, й погана, по великому рахунку вона ще й дуже-дуже небанальна. У це все вникнути, зрозуміти механізми, розглядаючи ситуацію ззовні, з іншої країни – треба бути неабиякими фахівцями й розумниками.
Дуже приємно, що наші власні оцінки співпадають з думками наших колег.
Й рецепти, які вони можуть запропонувати – приблизно ті, які ми самі надумали.
Увійти на ринок центральних ЗМІ неможливо. Бо він, по суті, не є ринком як таким. Він поділений між власниками медіа-холдінгів, які взагалі не розглядають видання як бізнес. А лише як ресурс впливу. Відтак, ані реклама, ані збут з передплатою просто не виживають в країні, бо ж китам ринку нецікаві. Водночас продукт свій продають значно нижче собівартості, чим фактично затуляють вхід до читача ЗМІ з нормальною бізнес-моделлю. Бо ж демпінг!
Але можна думати про локальні, регіональні ЗМІ. Тоді постає питання регіональної мережи кореспондентів. Бо головна нестача – неангажована інформація з місць. Про те, чим і як живуть люди. Дуже відчутна нестача сюжетів про повсякденне життя людей, й про позитивні зміни.
Політики має бути помірна кількість – бо життя людське складається з різних речей – побут, здоров’я, освіта, мистецтво, і лише потім – політика.
До розмови необхідно залучати експертів – але головний діалог повинні вести самі люди, суспільство як таке. Тоді газета, як медіатор цього діалогу, й буде впливовою.
Все це рецепти саме для нашої ситуації, вони про те, яке повинно бути ЗМІ в сьогоднішній Україні, щоб виконувати суспільний обов’язок преси.
А він полягає в тому, щоб не лише описувати світ, але й міняти його потроху. І робити це разом з читачами. І жити з ними одним життям.
——————-
Потім в нашій програмі стояла зустріч з Янушем Онишкевичем (Janusz Adam Onyszkiewicz) – радником Міністерства оборони Польщі, головою Euro-Atlantic Association. Пан Онишкевич двічі обіймав посаду міністра національної оборони, був депутатом сейму кількох скликань, депутатом Європейського парламенту.
Надзвичайно приємна людина, інтелігентна й розумна. Нас цікавило питання, як саме має діяти Україна, щоб стати членом НАТО. Бо ж пан Онишкевич очолював громадський рух за приєднання до НАТО і саме за його головування міністерством оборони Польща приєдналася до НАТО. .
Пан Онишкевич розповів багато цікавого про те, як вони готували ситуацію в Польщі до вступу. Там була велика аналітична робота, яка зрештою довела, що Польщі в цілому, і її оборонпрому зокрема, вступ до Північно-Атлантичного альянсу корисний.
Потім була велика робота з гармонізації польської національної армії та оборонпрома з партнерами по НАТО і безпековими стандартами НАТО.
Структура, яку він очолює нині, виступає комунікатором та гарантов чистоти стосунків між різними суб’єктами – армією, оборонпромом, західними партнерами. Взаємодіє з аналогічними (теж неурядовими) структурами в країнах-членах НАТО.
Це було цікаво й пізнавально. Але щодо вступу до Альянсу України, пан Онишкевич прогноз зробив невтішний. Каже, так легко, як Польща, Україна не вступить.
Нато не приймає консументів – споживачів. Тільки тих, хто щось вносить. Хоча Україна, до речі, й раніше робила внесок – брала активну участь у різних місіях.
Важлива також суспільна думка. Якщо в Україні існує в суспільстві консенсус щодо вступу – це допоможе. Широкий суспільний рух був би на користь.
Ну, звісно, й держава має чітко визначитися й голосно артикулювати курс на вступ – бо в нас роками була доктрина позаблокового статусу.
І ще – НАТО не має власних ані грошей, ані політичної волі. Це просто організація колективної безпеки. Тому політична воля там – у держав-членів, а гроші – у ЄС та США.
Якщо Європа змінить позицію щодо нас, візьме курс на прийняття нас до лав – прийме й НАТО. Бо ті Європа буде зацікавлена в захисті нас. Ймовірність є – бо вже навіть Меркель, яка до останнього захищала Кремль, ледь не ручалася, що владнає все дипломатичним шляхом, наразі жорстоко розчарувалася. (Це прямий переказ слів пана Онишкевича)
І важливо розуміти – в НАТО не лише грошей своїх нема. Нема в нього й власних збройних сил та техніки. Це все – національні армії та озброєння країн-членів.
А от що НАТО надати може, так це радників – по реформах та по оперативному командуванню (планування операцій etc).
Решта – будь то суто безпекові аспекти, типу медицини, все одно, треба політична воля (і фінансування) з боку країн-членів.
І навіть статус Особливого партнера США не вирішить питання повністю. Треба переконати ще Європу. Насамперед, Західну. Бо Східна, природньо, зацікавлена в нашому прийнятті.
Ну, ситуація розвивається швидко, все може змінитися.
———–
Останньою подією на цей день в нас була зустріч з Stowarzyszenie 4 Czerwca. Нашими партнерами й організаторами туру. (особливо опікувалися нами Antonina Żmijewska Teresa Piwnik, за що ми глибоко вдячні)
Приємні, інтелігентні люди. Колись, під час реформ, займалися політичною діяльністю як такою – партія, участь у виборах. На разі відійшли, партію розпустили – бо, власне, країна досягла задекларованих в програмі партій цілей.
Сьогодні визначають себе як «люди, яким не байдужно». ГО, яке займається питаннями вдосконалення самоврядування, культурницькими проектами, народною дипломатією.
Знаєте, хотілося б і мені дожити до таких часів, коли Україна впевненою ходою рушить у бажаному напрямі, і ми зможемо займатися суспільною діяльністю не тому, що це питання виживання для нашої країни, а просто задля власного задоволення. Трохи побути благополучними інтелектуалами, а не волонтерами, воякам інформфронту, бозна ким ще…
Втім, ці люди таки змінили свою країну – мають право відпочити. А нам своє право ще треба заробити…
Тетяна Кохановська, ІЦ “Майдан Моніторинг”