Сергій Петров: Воля народу понад усе!

Я не буду рефлексувати над тим, що вчора Верховна Рада ухвалила законопроект № 1558-1, що викликав бурю народного гніву, так само і над спробами Парасюка якось прослизнути між крапельок (до речі, він закликає розпустити ВРУ, хоча за Конституцією це неможливо аж до листопада 2015 року – читайте частину третю статті 90 Конституції – власне, це текст на обізнаність з прописними правилами). Подібні закони – це наслідок популістської парадигми, в якій живуть політики, аби сподобати частині виборців, які звикли до патерналізму (тобто очікування, що за них хтось зробить все, а вони будуть лише результатами від цього).

Для змін в країні необхідна активна комунікація та тиск на владу. Це прописна істина.

У західних країнах зі сталою демократією популісти набирають менше третини голосів виборців, а тому вони завжди у меншості (“грецький випадок” не беремо до уваги, оскільки тут існує “народний потяг” до популізму). Крім до того, стала демократія – це відповідальність перед країною та своїми виборцями за обіцянки, а ще й морально-етичний кодекс, коли за вчинення дій, що суперечить статусу поважного політика людина сама йде у відставку.

Таких успіхів країни заходи досягли завдяки довгій історієї парламентаризму та суспільству, яке також вчилось на своїх помилках і через взаємодію та тиск на владу створило саме такі рамки для політиків. Запам’ятайте: політики робитимуть завжди стільки, скільки дозволятиме їм суспільство, адже вони є прямим віддзеркаленням цього суспільства. І якщо в суспільстві існує несприйняття до певних речей, то нові обмеження досягаються через тиск на владу.

Не треба думати, що ми такі унікальні з тим, що допускаємо багато помилок. Помилки суспільство може виправляти як на виборах, так і в процесі взаємодії із владою. І на цей час існує достатньо великий арсенал механізмів цієї взаємодії та тиску.

При чому, зазначу, громадянське суспільство – це дуже широке поняття, яке означає реалізацію громадянами своїх демократичних прав, свобод та обов’язків у найширшому розумінні при контактуванні з можновладцями, утримування влади від антидемократичних дій, тиск на владу у просуванні суспільних інтересів та поліпшення механізмів демократичного суспільства, а також відповідальність за свої дії у реалізації цих принципів.

На Заході, а особливо в США, депутати законодавчих і місцевих представницьких органів та чиновники дуже тісно комунікують. Це не лише зустрічі, особистий прийом, а також можливість написати листа (поштою чи е-мейлом) чи зателефонувати в приймальню можновладця і залишити свою думку щодо того чи іншого законопроекту. Я вже не кажу про соц. мережі, які дають можливість набагато ближче, швидше та ефективніше комунікувати. Все це є елементами суспільного лоббізму. При цьому необхідно враховувати думку не лише експертів у відповідній царині, громадських організацій та об’єднань, а й громадян. І це враховується, адже всі звернення фіксуються, і є можливість перевірити наскільки якісно можновладці дослухаються до думки їх співгромадян, які делегують їм відповідні повноваження. В разі чого – існують вибори, механізм відкликання та морально-етичні рамки, порушення яких викликає обурення в суспільства, таку собі “суспільну недовіру” (різко негативну суспільну думку), а тому – і відставку чи складення повноважень. Так працює демократія на Заході. Звісно, і там ухвалюються непопулярні закони, які викликають обурення та невдоволення суспільства, але, по-перше, їх кількість невелика, а по-друге, державний механізм взаємодії працює таким чином, що проблеми, які актуальні у нас, вони для суспільства непомітні.

Перед нами ж стоять зовсім інші завдання набагато більшого масштабу: нам необхідно перебудувати відсталу систему державного управління та взаємодії громадян і держави в порівняно короткі строки. Це справжній виклик для України та українців. Проблема полягає у тому, що сил громадянських активістів не вистачає для вирішення цих проблем: по-перше, через їх відносно невелику кількість; по-друге, через перепони, які чиняться активістам на місцях, по-третє, через недостатню активність суспільства у примушенні влади до дій (ти можеш не бути активістом, але написати листа чи зателефонувати до депутата – це не складна річ) – тобто пасивність суспільства до викликів.

При цьому, на відміну, від західних країн, у нас кількість ласих до популізму та патерналізму громадян близько 70-80%. Залученість суспільства до громадських організацій та громадського руху загалом у нас нижча, але попри це за певними параметрами якість вища, ніж в деяких країнах-членах ЄС (приміром, це спостерігається у проблемі інформаційних воєн, принципи та суть яких ми розуміємо глибше, ніж там). Крім того, у нас надто вузьке експертне середовище громадянського суспільства, яке має давати якісну оцінку тим чи тим пропозиціям влади. Це, у свою чергу, створює проблему якості цієї оцінки. Якщо на загальнодержавному рівні ця проблема ще так-як вирішується, то на місцевому рівні у нас зазвичай катастрофа.

Так ось до чого я. Я нагадаю яскравий приклад боротьби української діаспорти в США за ухвалення двох законопроектів – H.R.2828 та H.R. 5758 (Ukraine Freedom Support Act). Суть полягала у тому, що активісти проводили кампанію серед з суспільства з прохання прокомунікувати з конгресменом чи сенатором від свого штату, аби він підтримав цей законопроект. Саме це є суспільний лоббізм.

Хоча, і в нас є кілька цікавих кейсів: #DankeFrauRibbentrob до Анґели Меркель, #КривавийПастор (щодо залишення у владній вертикалі О. Турчинова, який став секретарем РНБО України), #Підпиши (спонукання Порошенка підписати закон про люстрацію), #PoroshenkoPohovoryZNarodom (щодо пояснення суті Мінських домовленостей) та інші, які знаходили відповідний фідбек від тих, до кого було адресовано звернення.

Зараз відбуваються 2 таких собі флеш-моби #ПорошенкоВетуй1558 (щодо ветування законопроекту про реструктуризації кредитів в іноземній валюті по 5,05), а також #ПарасюкСкладиМандат (адресована Вовчику Парасюку, як людині, що надзвичайно активно раділа його ухваленню та намагається виправдати його).

Проте цих флеш-мобів, очевидно, замало, адже не всі можновладці активно комунікуюють із суспільством.

Але виникають питання і до українців шановні. Як часто Ви ходили на прийом до свого депутата щодо вирішення важливих суспільних проблем, а не лише особистих? Як часто Ви йому писали на адресу електронної пошти, на службову адресу чи дозвонили до приймальні щодо суспільних проблем містечка, міста, району чи держави в цілому? Як часто ви так комунікували з іншими можновладцями? Чи знаєте хто у Вас депутат місцевих рад всіх рівнів, а також депутат Верховної Ради від Вашого округу? А мер, секретар місцевої ради? Чи знаєте Ви його в обличчя? Список питань можна продовжувати.

З цього випливає проста теза: якщо ми хочемо більш швидких змін в нашій країні, то ми зобов’язані комунікувати та чинити у такий спосіб тиск на владу. Вона не залізна, не вічна, і під цих натиском звичайно ж поступиться.

Для цього слід дотримуватись кількох простих, не складних, як на мене речей. Розглянемо їх на прикладі Верховної Ради.

1. Слідкуйте за новинами та сайтом Верховної Ради України щодо порядку денного сесійного засідання.
2. Хочете, аби підтримали той чи інший законопроект – напишіть своєму депутату через соціальні мережі (коментар до посту або через приватні повідомлення) або на електронну скриньку (на сайті ВРУ є ця інформація) чи зателефонуйте до приймальної (знову ж таки – сайт Верховної Ради Вам у поміч).
3. Маєте питання до депутата щодо етичності його поведінки – напишіть або зателефонуйте (на жаль, не певен, що Вам дадуть відповідь; у соцмережах можуть просто забанити як надокучливого, чим активно займаються, приміром, Філатов, Корбан, Семенченко тощо).
4. Можете прийти до приймальні депутата та залишити Ваше подібне звернення, аби його зареєстрували.
5. Якщо депутат входить до якоїсь фракції чи групи, то можете щодо етичної поведінки звернутись до голови та заступників фракції чи групи з вимогою притягнути до дисциплінарної відповідальності. До речі, сьогоднішня заява Юрія Луценка про складення із себе повноважень голови фракції “Блоку Петра Порошенка” свідчить, щонайменше, про його сором за 72-х своїх колег, які підтримали законопроект № 1558.
6. Створення кампаній з подібних масових звернень – вітаються!

Це простий рівень, який не складний для будь-якої людини.

Більш складний рівень полягатиме у роботі з депутатами під розгляду законопроектів на комітетах, пропозиціях до законопроектів тощо. Нарешті, Ви можете поцікавитись у депутата щодо публічності його звіту про свою роботу у Верховній Раді, кількості отриманих запитів та їх розгляду щодо тих чи тих питань. До речі, обираючи більш складний рівень Ви поступово перетворюватимесь на громадянського активіста. А маючи ґрунтовні знання з певної царини Ви можете перетворити і на експерта, за бажанням, але для цього потрібно докласти чимало зусиль, аби дійсно стати їм, а не гучно називати себе “експертом міжгалактичних цивілізацій”.

Я сам фактично не користуюсь цим своїм правом та можливістю, але вчорашня вакханія мене дістала. Нам потрібно через тиск формувати принципи відповідальної влади, яка дослухається до активної частини громадянського суспільства. А активна частина, як відомо, впливає на і загальну суспільну думку, формуючи заразом і її.

До речі, остання акція #ПарасюкСкладиМандат, що нині триває, є саме тим типом комунікації із можновладцями, коли на них чиниться тиск щодо вставлення нових, прийнятних для суспільства, рамок для влади – тобто морально-етичних рамок.

Тому, якщо ми хочемо змін в країні, то мусимо комунікувати та тиснути на владу всіма можливими механізмами. Ми маємо це право, але досі ним фактично не користуємось. Час змінити це, а це, у свою чергу, змінить нас, і буде змінювати владу через формування для неї нових рамок, що задає суспільство.

#ВоляНародуПонадУсе!

Сергій Петров, ІЦ “Майдан Моніторинг”