Напередодні Дня незалежності Віталій Гайдукевич підняв правильну, на мою думку, дискусію щодо того, що нам слід відзначати дати з дня відновлення незалежності.
Для себе я поставив крапку у питанні “чим була для нас радянська епоха” у 2006 році.
Ще будучи у 10-му класі я все не міг збагнути: існувала УНР, Українська Держава, згодом Директорія УНР, а далі…. а далі так легко підручники та фахова література констатують завершення визвольних змагань та утвердження на наших землях радянського режиму. Але існує пояснення цьому явищу чи не так? Тоді я не зміг вичавити з себе слово “окупація” (а то було як раз восени 2004 року :) ). Але у 2006 році була поставлена крапка. Хоча б для себе. Цьому є свідки.
Зрозуміло, що подібна постановку питання про радянську окупацію України протягом понад 70 років аж 2014 року викликали у багатьох не розуміння ситуації: люди або не могли повірити, що їх молодість або значна частина життя – це життя в окуповані країні, а молодь просто не розуміла що то таке, бо історія про радянське минуло для них було і є баками та казками від бабусь.
Лише зараз ми поступово підходимо до цього. Підходимо через власне усвідомлення. Поштовхом до цього, на жаль, став захист нашої незалежності та новітня окупація частини українських земель рашистами.
Не треба довго ходити за прикладами: Нинішня Польська держава є ІІІ Rzeczpospolita. Перша – у часи середньовіччя та нового часу, допоки Росія, Австрія та Прусія її не розшматували через три поділи Речі Посполитої. Друга – у 1918-1939 роках).
Я просто нагадаю, що після знищення Директорії УНР весь час існував Державний Центр УНР в екзилі (у вигнанні) з Президентом, Урядом та Української Народною Радою (предпарламент). 22 серпня 1992 року тодішній президент УНР Микола Плав’ю передав грамоту про передачу правонаступництва від УНР до України Леоніду Кравчуку.
Якщо у якоїсь держави існує уряд в екзилі, то це означає, що така держава – окупована. Це як двічі два в міжнародних відносинах.
З юридичного та державотворчого погляду цей акт де-юре підтвердив тяглість України від УНР, а відтак в нас існують всі законні юридичні підстави оголосити часи совка періодом окупації.
Звісно, тут є багато нюансів, яких дехто побоюється. Чи то як бути з українським культурним, науковим тощо надбанням, яким ми пишаємось, чи то як бути з тим, що за совка Українська РСР стала співзасновницею ООН. Тут все просто: ми свого не віддаємо і все. Ми не відмовляємось від усіх позитивних надбань, але засвідчуємо, що це була декоративна, маріонеткова, повністю залежна від Москви колонія з погнобленим народом, який в тих обставинах не мав можливості відвоювати незалежність, у т.ч. через сильний тиск з боку КГБ. Крапка.
Власне, оголошення совка окупаційним режимом є, по-перше, моральним знаком щодо нашої історичної державної тяглості, а по-друге, коли раша сдохне (а вона таки сдохне і дуже скоро), – можливість відірвати від її тіла більший шматок у грошовому еквіваленті (компенсація за окупацію), а також законно приєднати Кубань (населення нам нафіг не треба – можемо віддати китайцям тих рабів, а нам важлива територія – щоби мати спільний з Грузією кордон), адже Українська Держава та УНР мали перемовини з Кубанської Народною Республікою щодо об’єднання у складі України.
Sovok must die! Совок – це окупація!
Слава нації – смерть рашистській пєдірациі!!!
Сергій Петров, ІЦ “Майдан Моніоринг”