Коротке резюме від розмов з журналістами Донеччини. Трохи емоційно. Як є.
Я перепрошую, але кожен бачить саме те, що вважає за потрібне. Ми є типова постколоніальна країна, яка досі перебуває у залежності від РФ. І мова не тільки про мову, культурний та інформаційний продукт. Це факт.
Станіслав Федорчук – прожив своє життя в Донецьку, разом зі своїми колегами будучи в буквальному сенсі «дисидентом», виключно через наявність твердої позиції щодо власної ідентичності, громадянську активність та політичну позицію. Тому прошу мені не оповідати про чарівне життя тубільця у рабовласницькому суспільстві. Перепрошую за різкість, але рожеві окуляри мене дратують не менше, ніж заклики здаватися. Станіслав Федорчук є вигнанцем з власного дому, так само як і півтора мільйони його співгромадян.
Приклад мовлення польської редакції «Вільної Європи» стосувався насамперед того, в який спосіб мовити на ОКУПОВАНІ території Донеччини та Луганщини. Перепрошую, але я сподівався, що це очевидно. Нагадайте мені будь-ласка, яке українське медіа (місцеве) мовить, веде радіопрограми, поширює друкованим способом чи в електронному варіанті українською на окуповані території. Щойно вигадаєте – повідомте.
Для того аби зрозуміти помилковість своїх уявлень про суспільство, прочитайте хоча б декілька праць, присвячених соціалізації в суспільстві. Школою нічого не починається й не закінчується. Підкреслю, всі директори та співробітники польської редакції «Вільної Європи» були журналістами, а не пропагандистами. А ще вони були поляками, які прагнули деокупації та звільнення. Більше того, я зневажаю журналістів, які роблять вигляд, що можна перебувати «над боротьбою». Це не більше, ніж поза, за якою криється якщо не колаборація з ворогом, то відверта симпатія до того, що відбувається на окупованій землі.
Переконання – це складова ідентичності. Іноді складова професійної ідентичності. Якщо Ви спортивний оглядач, можливо вдасться уникнути дражливих тем, але якщо суспільно-політичний, то у Вас немає вибору не демонструвати свої переконання. Якщо вони такі, що є співчутливими до сепаратизму, до діяльності російських окупантів, Ви ворог, такий самий, як і той, що зараз стріляє у бік наших Збройних сил.
Вивчаючи досвід різних воєн, я не чув більших дурниць, ніж «непрямий вплив». Оце є результат діяльності дешевих тренерів, які два роки провітрювали мізки українським журналістам аби вони, боронь Б-же, не почали називати війну – війною, колаборантів – колаборантами, а Росію – агресором. Вже і ПАРЕ схаменулося у своїй риториці, але донецькі журналісти стараються виконати підготовані методички. Не соромно, панове та пані?
Мене відверто не цікавить, кого більше чи менше наразі в Донецьку. Ватників чи патріотів. Оскільки це територія України і там наразі є окупація. Абсолютна більшість французів під урядом Віші (про німецьким окупаційним) не чинила жодного спротиву й жила подальшим життям під Гітлером. Справа Опору стосувалася мізерної кількості осіб і лише закордонна діяльність де Голя, давала знати світу, що Франція взагалі ще існує. Попрацюйте нарешті з добрими джерелами й зрозумійте, що Ви або учасники або співучасники визволення Донеччини та Луганщини, а згодом ще й Криму чи «просто працівники ЗМІ». Якщо останнє, то я відверто не розумію, чим Ви відрізняєтеся від своїх колег, які «просто російські журналісти», «просто працюють на телеканалах в Луганську та Донецьку». Немає більше просто. Є складно. Є російсько-українська війна.
