Тушки

За останні двадцять років «тушки» стали новою реалією політичного і навіть громадського життя нашої держави. Термін, що з’явився на українському політичному обрії на початку 2011 року стосовно депутатів-пристосуванців, виявився напрочуд актуальним за нинішніх умов. Якщо мислити масштабно, то на синдром «тушки» страждає певна частина нашого суспільства, заражена бацилою слабодухості і продажності.

Кругообіг «тушок» в Україні починається не з депутатського корпусу, а набагато раніше – серед пересічних мешканців нашої країни. В демократичних країнах, яких в світі налічується не більше десяти відсотків, уся відповідальність лягає саме на звичайного виборця. Він має обирати і обирати свідомо, має право контролювати владу і відкликати тих, хто не виконав свої обіцянки. Замість цього дуже часто наші виборці або байдуже відсиджуються вдома, або стають «противсіхами» або свідомо (!) продають свій голос за кілограм гречки. Ось звідки «! ростуть ноги» в сумнозвісних українських«тушок».

Багато «тушок» і в нашій судовій системі, які за посади і грошову винагороду знімуть останню сорочку й з рідної матері. Про яку справедливість можна казати в країні, де можновладці змінюють під себе Конституцію, пишуть і трактують закони на власний розсуд, проте суспільство (радше – натовп) мовчить і приймає все, як належне?! «Тушки» «тушок» не образять, чи як?!

До «армії виборчих і судових тушок» приєднуються і деякі представники четвертої влади в країні, які не гребують брехливими заробітками. Крім того, серед тих, хто також формує суспільну думку і призваний бути взірцем нації, а саме серед нашої інтелігенції (переважну більшість її важко назвати елітою), є своя чимала доля «тушок». Аполітично чи відверто антиукраїнськи налаштовані, своїми публічними виступами і діяльністю вони всіляко підіграють антидемократичній владі. «Розніжені», з відчуттям власної значущості (не завжди виправданоÑ! — реальним станом речей), вони гоняться за посадами, грошами, популярністю і затишком, забуваючи, що лише трохи більше, ніж двадцять років тому дехто з їхніх попередників тільки вийшов з радянських таборів, (а хтось, як Василь Стус чи Олекса Тихий, звільнився лише ціною власної смерті).

Вони істерично впадають в широко анонсовану в засобах масової інформації депресію і подумки розділяють Україну на території власного комфорту (Ю. Андрухович). Вони біжать зніматися в сусідню державу в відверто антиукраїнських фільмах (Б. Ступка і О. Ступка), а потім в рекламних роликах навчають нас, як треба любити Україну. Або просто в «хаті з краю» спостерігають за тим, що діється в державі, і самозакохано плекають своє творче Я, яке не має займатися «дєламі суєтними».

«Тушки-вчителя» також нав’язують нашим дітям кастровану і переписану історію та російські імперські міфи. Завдяки цьому ми «програємо» культурну битву агресивній сусідній державі, не можемо само ідентифікуватися, а, значить, і будувати свою країну у відповідності до європейських демократичних цінностей і наших власних культурно-духовних засад.

Пропаганда таких «тушок» створює комфортні умови для панування над більшістю в Україні чужої абсолютної меншості, яка прикривається брехнею, що вступ нашої країни до Євросоюзу буде мати для нас погані наслідки. Водночас вона там розважається, навчає там своїх дітей, скуповує майно в європейських країнах. А нас лякає химерними казками про страшні соціальні і економічні кризи, про бідних і голодних європейців.

Поволі наближуємося до різновиду «тушок-обранців», які, насправді стають ними не тоді, коли приходять до влади, а вже тоді, коли їх висувають кандидатами в депутати від тієї чи іншої партії. Інакше кажучи, «тушками» не стають, ними народжуються. До речі, й самі партії та партійні лідери автоматично переходять до категорії «тушок», коли продають місця у виборчому списку, бо ж треба когось «доїти». Ось так довго, завдяки спільній діяльності різнорівневих «тушок» «достигають» до кондиції зради партійних й українських інтересів деякі з наших народних обранців.

Українські «тушки» – продукт якогось радянського дефіциту і пострадянської гонитви за наживою. Втім, дефіцит матеріального – це не смертельно. А ось дефіцит совісті і духовних цінностей «тушок» може стати катастрофою української державності.
Отже, наразі питання об’єднання демократичної опозиції – це, умовно кажучи, тест на «вошивість» для тих, хто вважає себе демократом і патріотом України. Слід об’єднатися і усунути від влади антиукраїнські сили. Для цього на вибори 2012 опозиція повинна йти єдиною і потужною силою. Вже біля десяти років громадяни України голосують за демократичні сили, і лише зрада новообраних депутатів-тушок приводить до засилля бандитської і корупційної влади в нашій державі. При цьому журналісти мають «промоніторити» кожного з кандидатів в депутат! и від опозиції, щоб люди знали, за кого вони голосуватимуть, а партії мають провести люстрацію в своїх лавах для запобігання появи «тушок» в новому парламенті.

Лише отримавши не менше триста голосів в наступній Верховній Раді і вибивши з політичного поля антидемократичні сили, можна знову розділитися і стати опонентами в законодавчій діяльності в межах демократичних принципів. Втім, в наріжних питаннях вступу України до Євросоюзу, прийняття Податкового кодексу чи змін до Конституції, всі демократичні партії мають голосувати разом і одностайно.
Якщо опозиція не зможе об’єднатися в такий важливий момент для новітньої української історії, то її з упевненістю можна буде назвати головною і свідомою (!) «тушкою» України! Тією самою, якою став екс-президент В. Ющенко, цілком і повністю розтоптавши всі надії і ідеали Майдану і привівши до влади Януковича і Ко.

Петро Антип,
скульптор
м. Горлівка Донецької області