Про інтелігенцію

Будь-яке суспільство поділяється на класи. Спрощено: вищий, середній і нижчий. Вищий клас – це аристократія і фінансова еліта країни. Середній клас – буржуазія. До нижчого класу зазвичай відносять людей робітничого і селянського походження, а також люмпенів – до стану яких може скотитися будь-яка людина. Природно, ця структра нагадує піраміду, де вищий клас представлений вершиною, а робітничо-селянський є базисом. Радянська влада, як влада «низів, котрі не могли жити по старому», вищий клас фактично винищила, а середній – або поставила собі на службу, або вичавила за межі держави. Втім, піраміда суспільства, як така в СРСР існувати не перестала, бо це ні в якому суспільстві на даний момент неможливо. Місце вищого класу на теренах 1/6 частини суші зайняли радянські кадри з управлінського і партійного керівництва держави, прошарок середнього класу опанували дрібніші бюрократи і представники науково-технічного сектору, а пролетаріат так і залишився на своєму місці – тільки гасла помінялися. Як раніше, нікуди не подівся зв’язок між верствами населення, як і раніше людина з того чи іншого класу могла піднятися вище або навпаки – опуститися. Безумовно, з поправкою на загальні зміни в світі, такі, наприклад, як індустріалізація. Так було завжди і всюди: градація суспільства існувала з печерних часів. Тільки й того, що в різних країнах ієрархічні піраміди сформувалися з прошарками різної товщини і наповнення – з поправками на місцеві умови.

Одак, давно відомо, що на деяких широтах та меридианах існує традиція винятковості. Ну от не можемо ми бути як всі, все в нас не так, як у світі, все має особливості та унікальності, яких немає ніде. Ось і в питаннях розподілу суспільства вже не одне сторіччя на наших теренах існує такий собі особливий прошарок. Він повсякчас нагадує про себе і навіть служить певним мірилом у суспільстві. Можливо, підмури цього явища були закладені і раніше, але тільки у ХIХ сторіччі Росія збагатила мови світу словом: “інтелігенція”. Заради істини треба сказати, що сам термін як часто буває Росія позичила, але те що надала йому нове дихання – безперечно. І пішов гуляти планетою новий феномен. Навіть сьогодні точаться суперечки щодо того, що ж воно таке? Чіткої відповіді немає досі – надто вже складне питання, виявляється. Всеоб’ємне, як рок-н-ролл і безкінечне, наче промови Фіделя Кастро. Ще одна загадка на кшталт «російської душі». Хіба не може бомж бути інтелігентом? Як на мене – цілком може. І пролетарій може. І буржуа може. Прикладів достатньо. Згідно словника, спрощено і узагальнено, інтелігент – це людина, яка заробляє на життя розумовою працею. Не фізичною, а саме розумовою. Хоча вже тут закладено бомбу під фундамент, адже не може людина працювати виключно розумово або виключно фізично, інакше це буде не людина. Бо перше притаманно – ЕОМ, а друге – механізмам. Але перейдемо до конкретики. Візьмемо літератора. Це інтелігент? Класичний! Але літератор, що заробив на книжках і який поклав гроші до банку на депозит – типовий буржуа: він і сам таким чином заробляє, як рантьє, і дає змогу заробити іншим: працівникам банку – прямо і підприємцям, що беруть позику – опосередковано. Так? Так! Ось і маємо приклад інтелігента-буржуа. Тепер візьмемо приклад протилежний. Скульптор – інтелігент? Так. Мистецька професія! Але заробляє він в тому числі і важкою фізичною працею, висікаючи з цільного шматка граніту пам’ятник. Так само мізками заробляє і безхатченко, який організував мережу підлеглих йому помічників і сам не працює фізично, але тим не менше є низом суспільства. Мені опонують, прикладом, що не можна бути «трохи вагітною»: або вагітна, або ні. Але у відповідь на це з темної кімнати лунає глузливе нявкання кота Шредінгера.

Як на мене – нічого унікального і видатного це явище не містить. Це певний рівень духовного розвитку, якого досягає людина, що працює над самовдосконаленням. Справа в тому, що на момент появи інтелігенції, в Росії існували два чітко виражені класи: дворянство і простолюдини. Тобто ні про який середній клас мова не йшла, то як існувало кріпацтво, а промислове виробництво і торгівля були на примітивному рівні. В той же час в Європі відгриміли буржуазні революції і буржуа активно нарощували свій авторитет. Відставання імператорської Росії від цивілізованого світу хвилювало кращих людей того часу і врешті решт привело від перших паростків нової формації, до повноводної сили, яка поступово змінила ситуацію. Освічені дворяни, несучі смолоскип передових ідей, «йшли в люди», активно підтримували всілякі реформи і той середній клас створили штучно, як проміжну ланку між «сиволапим мужиком» і «чванливою аристократією». Отже, на мій суб’єктивний погляд, створення «інтелігенції» було ніщо інше, як спроба заповнити порожнечу між двома антагоністичними класами. Можливо, хтось побачить у цьому щось інше: від наївного намагання тих часів покращити людську природу, створивши зразок Вихованої Людини, до елементарної спроби прорива Росії в «мистецтвах, науках, ремеслах». В будь-якому випадку – справа благородна і далекоглядна. Країни, де середній клас – основа суспільства, найбільш стабільні і прогресивні. І чим товще цей прошарок, тим краще: з одного боку заможні люди мають змогу самі заробити собі на краще життя, з іншого – їм є що втрачати.

Надії прогресивного дворянства певною мірою виправдалися, але в довгостроковій перспективі привели до жахливих наслідків. Інтелігенція почала грати відчутну роль в культурному, науковому і економічному житті: у країні відмінили кріпацтво, пішов бурхливий розвиток капіталізму, реалії життя поступово змінювалася… І згодом, інтелігенція повторила шлях своїх «батьків» – вона з одного боку почала роз’їдати вищий світ ліберальними ідеями, а з іншого – підтягувати несвідомий пролетаріат і неграмотне селянство до свого рівня. Що вилилося спочатку в череду замахів на осіб, які персоніфікували владу і, зрештою, – у три революції, котрі вщент зруйнували суспільство, яке, власне, і породило саму «інтелігенцію». В якості ж подяки інтелігенція отримала ярлик «гнила», а на додаток до цього прикметника їй намазали лоба зеленкою. Це щоб не втнула черговий прогрес у свідомості суспільства – вже радянського. І надалі тримали в їжакових рукавицях.

Так ось питання: чому і досі доволі велика кількість людей, яка відносить себе до «інтелігенції» вважає, себе чимось винятковим, що повсякчас при будь-якій нагоді підкреслює? Що, дозвольте спитати, вони зробили такого неперевершеного, на що не спромоглися в інших країнах, де тамтешні винахідники, конструктори, адвокати, лікарі, вчені, письменники себе зовсім не відокремлюють себе від основних класів? Гарні манери, загальна освіта і фундаментальні научні чи мистецькі школи, самозречення, громадська робота – все це з часів до нашої ери існувало по всьому світу. Середній клас Європи, Америки, Азії зараз має чудову освіту, веде волонтерську діяльність, працює в інтелектуальній сфері, має такт, дотримується етикету, але «інтелігенцією» себе не називає. Він робить свою справу задля себе, своєї сім’ї і держави. Натомість, за часів радянської влади наш інженер чи медик, маючи патенти на виноходи, монографії і дисертації, зітхав у перевіреному колі однодумців стосовно наявності порядку, але відсутності свободи під час сеансів так званої «кухонної демократії». Але коли пан Горбачов затіяв перебудову і поклався саме на інтелігенцію, на середню ланку суспільства, ці «виконроби перебудови» його і підвели. Тобто – виявилися неспроможні змінити суспільство, зробити його кращим. СРСР рухнув і за розпадом тої держави ситуація помінялася кардинально: з’явилася свобода, але пропав порядок. І знову щось не видно зусиль інтелігенції… Хоч люди, які себе ототожнюють з цим терміном нікуди не поділися. Вони існують, і навіть нагадують про себе регулярно, але замість якнайширшої діяльності на користь держави, можна почути лише порожню балаканину. У свій час інтелігентція створила українську літературну мову, а тепер? На тлі сьогодення, при слові «інтелігент» уява малює бесталанного, невмілого невдаху, який ремствує на призьбі.

Доводиться констатувати, що ніякі інтелектуали: ні Сахаров або Солженіцин – якщо мова про СРСР, ні Розумкув або Горбулін – якщо взяти Україну, не спроможні були самотужки двинути суспільство у вірному напрямку. Сучасна Україна переживає перманентну кризу. Ми живемо у кризі всі роки незалежності. І блукаємо саме через відсутність чіткого розуміння свого шляху і консолідації суспільства. В нас було все, але цементу, щоб скріпити – не знайшлося. І це дає підставу говорити про відсутність реальної сили у середнього класу. А заразом і з презирством ставитися до інтелігенції. Два приклади. Україна має дві основні загрози: зовнішньополітичний тиск агресивних держав і внутрішні економічні негаразди. І там і там фігурує енергетична складова. Зняти напругу в суспільстві може консолідація. А це означає великі загальнодержавні проекти. Приклад перший. В галузі обороноздатності країни нам пропонують нейтралітет або вступ до НАТО. Як одне так і інше базуються на якісному рівні техніки, озброєння і підготовки фахівців. Ситуація вимагає переозброєння одразу по кількох напрямках, тому ВПК пропонує новий корвет, нову оперативно-тактичну ракету, новий військово-транспортний літак, нову зенітну ракету, новий танк. І вже котрий рік ідуть дебати: що краще і куди спрямувати гроші. Усі зацікавлені гравці тягнуть ковдру на себе, час іде, напрацювання застарівають, гроші або крадуться або марно витрачаються «на все і одразу»… Як наслідок – жодного кінцевого результату не видно і не скоро буде. В той же час, спрямування грошей на щось одне давно б дало відчутний крок вперед. Наприклад, спрямувавши сили на оперативно-тактичну ракету, Україна незабаром могла отримати і потужну зброю стримування чужих танків, і майбутню зенітну ракету, яка б захистила небо і морський аналог для озброєння корвета. Замість цього – маємо класичний приклад розпорошення сил і ресурсів, які у свій час привели до краху гітлерівську Німеччину і Радянський Союз. Інший приклад. Щоб зіскочити з газової та нафтової голки Україна мала досить часу, але так і не спромоглася це зробити, хоча нічого неможливого у цьому немає: країна цілком спроможна замінити газ електрикою. Як на великих підприємствах, так і в побуті: будуй в кожному дворі додаткові трансформатори, посилюй в квартирах проводку, нарощуй потужності електростанцій, створюй замкнуті цикли, диверсифікуй поставки палива і стратегічних матеріалів. Ці заходи могли стати могутнім поштовхом для розвитку всієї України, адже стимулювалися б не тільки енергетика, але і чорна та кольорова металургія, цегляна та цементна промисловості, машинобудування і гірничо-добувна галузі. Але нічого з цього не зроблено. Згаяно не тільки час але й довіру іноземних інвесторів. Яку ж позицію тут зайняла наша інтелігенція? А притаманну собі позицію: листи в газети, заяви на радіо і безкінечне бла-бла-бла на політичних шоу, де всі охочі міряються – чий хрін міцніший. Висновок простий: багато хто з цієї братії має свій ласий шматок, обслуговуючи олігархію і цим вдовільняється, а хтось – деградував, але не помічає цього і, звісно, ніколи не визнає, а тому продовжує, взявши в зморшки лоба, грати в чужі ігри, фактично водячі країну по колу.

То може наша інтелігенція проводить непомітну, але вкрай важливу роботу з виховання молодого покоління, тим самим закладаючи фундамент нового українського суспільства? Теж мушу дати негативну відповідь: молодь наша краще не стала, вона далеко не чуйна, не чемна і не лагідна, як того кожному з нас хочеться. Знову і знову нам показують позбавлені художнього смаку шоу, обсмоктуються політичні сварки, підігріваються смажені факти з життя публічних осіб, перекручуються мов брудна білизна історичні події, і на кожну дію лунає нищівна критика: «так не можна!», «це не треба!» «зась!», і водночас чомусь не звучить конкретної поради: «а як же, власне, треба?» Лунають хіба що вимоги: «надати всю повноту» і приємні обіцянки. І за кожним рухом стоять цілі колективи експертів. Перепрошую, панове, але з подібною інтелігенцією мені не по дорозі. Я зараз наберуся хоробрості і дозволю собі нахабність перефразувати слова Івана Багряного. «Прошу не називай мене інтелігентом, бо це мене жорстоко ображає. Не іменуй мене інтелігентом, друже мій, бо інтелігенти нині – це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати. Не іменуй же мене інтелігентом, бо слово інтелігент скорочено стало визначати: хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник, ледар…» Якби інтелігенція в нас дійсно існувала в тому вигляді, як декларується, – ніякий Янукович і близько до влади не ступив!

Чого варте кермо без колес? Ясна річ – нічого. І колеса без керма – теж не набагато кращий варіант. Тобто, їхати вони здатні, але тільки – вниз. А потрібен і кардан, і багато чого ще. Інакше наше авто нікуди не поїде. Або поїде всім на посміховисько, як в цирку-шапіто чи на біду, як їздили світом радянські танки. Для виходу з кризи ніякого магічного рецепту, крім впертої виснажливої праці не існує. Щоб зрушити ситуацію в кращий бік, не потрібні ані вереск про свою унікальність, ані сантименти, ані публічні хизування перед камерами – потрібні енергійні люди, потрібен прозорий механізм державного управління, коли реформатор, отримавши посаду, отримає не тільки важелі та ресурс, але й невідворотно відповідатиме за свої слова і дії. А головне, потрібен товстезний прошарок якісної середньої ланки, який на жаль, поки що відсутній. Теперішня так звана «інтелігенція» стабільно демонструє деградацію: бере хабарі, затуляє очі, показує приклад невігластва, культивує традиції пристосуванства, обслуговує можнокрадців, і в рікдісні проблиски тверезих думок, наче з першими променями ранкового сонця заламує руки над вічними цінностями, з яких сама і висмоктала кров уночі. Для покращення ситуації, безумовно, потрібні рішучі дії на всіх рівнях: тричі перевірені, чітко спрямовані, самовіддані, згуртовані. Інакше, і надалі наші реалії вкладатимуться у формулу: «лихо від розуму». Інакше констатуватимемо втрату контролю над державою. Інакше не буде нічого, крім відлуння коньячних посиденьок на кухнях, де скиглення «за втраченим» і рюмсання за «твердою рукою» перетвориться на ідею фікс. А до чого приводять подібні мрії – добре відомо.