15 вересня 2011
Другий рік поспіль, рівень «покращення нашого життя вже сьогодні», я визначаю з вікна своєї «хрущівки» по кількості жебраків-безхатченків: майже щоденно зявляються вони невідомо звідки біля дивом вцілілої дворової лавки, по-черзі відвідують квартиру Гальки-самогонщиці і розбрідаються хто-куди у пошуках порожніх пляшок. Число цих нещасних людей продовжує невпинно зростати А під вечір, обговорити свіжі новини, на посиденьки збирається прибудинковий «політичний комітет», – з десяток експресивних бабусь і дідусів, що все про всіх знають. Темою останнього засідання була резонансна звістка про казкову пенсію колишнього голови Національного банку України Володимира Стельмаха. Оприлюднену дідом Семеном цифру 130 тисяч гривень поважне зібрання поставило під сумнів але, про всяк випадок, побажало екс-чиновнику нею ж подавитися і прокляло рід останнього до другого коліна. Завершили традиційно зливою співчуттів на адресу «бідної Юлі»
Мені також щиро жаль Юлію Володимирівну буцегарня не місце для такої жінки. Але коротка історія 63 річної пенсіонерки, яка публічно пошматувала іменну стрічку самого Януковича, чомусь, пройняла більше. Ця посивіла українка у вишитій сорочці, що відсиділа десять діб за «наругу над державним символом», ніколи не матиме дорогих адвокатів. Її долею не перейматиметься Європейський союз і Росія. Проте саме її вчинок промовисто нагадав нам про загублену національну гідність.
13 вересня 2011
«Ну що, синку, помогли тобі твої москалі?» – обов’язково спитав би четвертого президента України осучаснений Тарас Бульба, якби Микола Васильович Гоголь жив у наші дні. Далі, по тексту, з огляду на результати газових перемовин, сцена могла б виглядати так: Білий, як полотно стояв Віктор: видно було, як тихо ворушилися уста його і як він вимовляв чиєсь ім’я; але не було то ім’я вітчизни, чи матері то було ймення «старшого брата». Тарас вистрілив
На вимогу МВФ, Україні такі підвищили пенсійний вік, назвавши це неподобство реформою.
Це десь там, у Європі, через подібні реформи люди мільйонами виходять на вулиці і протестують. Ми ж, поки що, масово рачкуємо на городах, збираючи щедрий врожай картоплі. Якось воно буде. Аби не гірше. Бог дасть перезимуємо
Далі буде…
8 вересня 2011
Відгомоніли липки офіційні урочистості з нагоди 20-ї річниці незалежності України, вщухли лінькуваті акції опозиції, і на поверхню душі знову вигулькнуло почуття невпевненості в завтрашньому дні – найогидніше почуття нашого часу.
Ми немов зупинилися на верхівці похмурого гірського перевалу: подолавши підйом злякалися спуску. Так і стоїмо оповиті міцними мотузками радянських стереотипів, споглядаючи на чудову сонячну долину, що безкраю розкинулась по-той бік гори. А там, у низу, вже давно живуть в сім’ї вільних народів наші брати по колишньому соцтабору: прибалти, чехи, словаки, поляки, угорці, румуни живуть, а не жевріють. Нам би туди, до цивілізації. Проте коротке мотуззя не пускає. А долати перепони без страховки, ми, якось, не звикли
Привид приреченості блукає Україною, засіваючи наші душі зернами байдужості. Байдужості до всього, окрім власних шлунків. Тим часом ті, хто випустив цей привид з печери, вкотре пропонують нам «затягти пояси» і «трішки потерпіти». Потерпіти, доки добудується президентська резиденція у Форосі, вартістю понад 156 мільйонів гривень. Доки російська мова не набуде статусу другої державної, звівши мову українську до статусу «наречия». Потерпіти, доки не запрацює «вільний» ринок землі і селяни не стануть наймитами новоспечених латифундистів. Доки міністр-українофоб остаточно не перепише нашу історію, видаливши з неї все, що не вкладається в концепцію «русского мира». Потерпіти, потерпіти, потерпіти Відпустити пояси і перевести подих, вочевидь, можна буде перед черговими виборами. Незручності компенсують кормовою китайською гречкою та можливістю на живо переглянути чемпіонат Європи з футболу.
Далі буде
Михайло Митюк