Осип Зінкевич
2 жовтня сповниться 105 років від дня народження Івана Багряного,
а 8 липня сповнилось 104 роки від дня народження Олега Ольжича.
Сьогодні залишився Осип Зінкевич, один з небагатьох, якому у молодості пощастило зустрінутися з цими визначними українськими діячами минулого століття. І про це його спогад.
Моє життя складалося непередбачено, дивно, моторошно. З переспективи років згадую багатьох політиків і культурних діячів, з якими мене звела доля. І дивно сьогодні звучатиме, коли скажу, що до Івана Багряного привів мене Микола Хвильовий. Так, Микола Хвильовий за шість років після його загибелі…
Був 1939 рік. У невеличкому селі Малі Микулинці, що на Покутті, жив п’ятнадцятирічний хлопчина. Його батько, колишній Український Січовий Стрілець, 1914 р. потрапив у російський полон. Разом з Євгеном Коновальцем і великою групою січовиків йому вдалося втекти. Він опинився в Києві і на сучасній вулиці Артема (нині вже перейменованій на Січових Стрільців) став одним з перших у формації Січових Стрільців.
Його старша сестра Наталка дуже молодою стала членом юнацтва ОУН і долучила до нього свого брата Осипа.
Після вибуху Другої світової війни 22 червня того ж року Волинь і Західна Україна дуже швидко опинилися під владою Радянського Союзу. В недалекому Снятині прихід Червоної Армії вітали з квітами. Через наше невеличке село (лише 20 господарств) проїздили танки й вантажівки, повні червоноармійців. У нас їх теж вітали. Тільки ми: батько, мама, сестра Наталка і я, обіпершись на пліт, дивилися на це видовище. У наших руках не було квітів, а було тривожне відчуття майбутнього.
Мої батьки мали великий сад, де вирощували яблука, груші, вишні. Тієї осені врожай був напрочуд багатий, як майже ніколи перед тим. Восени того ж року Червона Армія посилено готувалась до нападу на Румунію, щоб захопити й приєднати до УРСР Буковину і Бессарабію. У нашому селі всі пагорби, вулички й площі були заповнені вантажівками, танками, гарматами, сотнями чевоноармійців. Серед них було багато українців. Їм дозволяли відвідувати селян. Не оминули вони і нашої садиби. Довідавшись, що у нас багато яблук і груш, вони кожного дня приходили до нас. Хтось просто просив яблук, дехто давав за них якісь копійки. І так якось майже щодня почали приходити до нас два молоді офіцери, лейтенанти Малинко і Шумило. Не було таємницею для моїх батьків, шо вони приходять не лише за яблуками, але що їх обох цікавить моя сестра Наталка.
Так відбулася зустріч двох ніби ворожих сторін: зустрічаються члени юнацтва ОУН, колишній Український Січовий Стрілець і два лейтенанти Червоної Армії. Різними шляхами до Наталки дійшла інструкція ОУН, як поводитись з українцями-червоноармійцям. Інструкція була чітка і ясна: поводитись дружньо, частувати, вести розмови про історію України, обережно натякати на боротьбу за самостійність 1917–1920-х рр., давати українські книжки й газети попередніх років. Батько був обережний, сестра більш відважна. Я помітив, що дуже швидко вона перейшла на «ти» з Шумилом і Маленком, вела з ними розмови, а часом і батько приєднувався до них.
Одного вечора (і цей вечір запам’ятався мені на все життя; можливо, саме він визначив моє майбутнє) батько і Наталка разом з гостями сиділи за столом, мама частувала їх якоюсь їжею, а я ліг на печі і прислухався до розмови. Це, мабуть, була перша дуже відверта розмова. Говорили про Визвольні Змагання, про Голодомор, про репресії 30-х рр. Я вже засинав, аж раптом здригнувся і почув:
– Скажіть, що ви хочете нам сказати? Ви хочете сказати, що ви за самостійну Україну? – запитав один з них.
Батько мовчав, а Наталка піднялась і мовила:
– Так, ми за самостійну, а ви що – проти?
У кімнаті запала напружена мовчанка. Гості, два лейтенанти-червоноармійці переглянулись і, виглядало, що не певні, як відповісти, що сказати. Раптом Маленко встав:
– Я тобі скажу Наталко, і вам Степане, що і у нас були такі, які були за самостійність. Були Хвильовий, Скрипник, Шумський… — він зупинився,
подивися на них і продовжив: – Чи ви знаєте, як вони скінчили? Що? І ви хочете так скінчити?
Наступного дня вранці я прокинувся і спитав батька:
– Тату, а хто такий Хвильовий (у моїй голові з трьох названих вирізнилося саме ім’я Хвильового), Скрипник, Шумський?
Батько сором’язливо подивився на мене, опустив голову і крізь зуби прошепотів:
– Ніколи не чув про них…
І саме тоді, у той день, у моєму житті стався поворот – за будь-яку ціну довідатися про людей, про яких нічого не знав мій батько, звичайний покутський селянин.
* * *
Події тих років блискавично розгорталися на території України. Після Червоної Армії до нас прийшли нові «визволителі» – німці. Уже через кілька днів ми побачили на вулицях міста повішених євреїв і червоноармійців-полонених. У Снятині створилася невеличка група юнацтва ОУН. Ми збиралися на місцевому кладовищі, вивчали Декалог, надіслані матеріали про боротьбу за незалежність, історію України.
Пригадую другий неповторний день у моєму житті. Це був липень 1941 року. Місцевий оунівський провідник Степан Касіян виклакав до себе нас трьох, найактивніших у цій молодіжній групі. Перший – згодом політв’язень радянських концтабрів, один з організаторів Норильського повстання; другий – пізніший політичний діяч; третій – я, цікавий до видавничої справи. Касіян обвів нас поглядом, подивився кожному глибоко у вічі:
– Хлопці, – заговорив він, – перед вами дуже важлива місія. Вам призначено бути розвідниками в українському націоналістичному підпіллі. Уже зараз треба готуватись до майбутнього. Починаємо сьогодні. Одному з вас призначена перша важлива місія – поїхати до Львова, завезти пакунок з важливими документами. – Він зупинився, знову обвів нас поглядом, простягнув руку і тицьнув пальцем на мене: – Поїдеш ти…
Такого я не сподівався. Ніколи поза Снятимом не бував, навіть потяга не бачив.
Я прийшов додому і сказав батькові, що мене посилають до Львова. Батько не заперечував, він знав, що я і моя сестра належимо до якоїсь молодіжної підпільної групи. Касіян провів зі мною коротку вишкільну розмову, кілька разів повторював пароль, з яким я мав зголоситись на відповідній квартирі, дав адресу, яку я мав вивчити напам’ять, передав невеличкий пакунок і відправив у невідоме місто. Батько завіз мене на станцію. Я сів у потяг і поїхав.
Приїхав до Львова, розглядав трамваї, заїхав у центр міста, а звідти крутими манівцями дістався призначеної адреси. Квартира містилась на другому або третьому поверсі, у ній на мене мала чекати малода жінка. Я мав сказати пароль, вона мала відповісти, я мав вручити її пакунок, забрати організаційні інформаційні матеріали і того самого дня вечірнім потягом повернутись до Снятина.
Піднявшись нагору, я постукав, і двері відчинила не невідома мені жінка, а молодий чоловік високого зросту. Я розгубився, не знав що робити, але зайшов, привітався і сказав пароль:
– Добрий день, я привіз вам каву зі Снятина…
Чоловік здивовано подивився на мене:
– Ви що аж зі Снятина їхали, щоб привезти нам каву?
Я розгубився ще більше. Це не була відповідь на мій пароль. Я повернувся і відказав:
– Вибачте, здається, я не туди потрапив… – і збирався вийти з помешкання.
Але він зупинив мене:
– Почекайте, тут у другій кімнаті є жінка, ви, мабуть, привезли каву для неї.
Я зачекав. Відчинились двері й увійшла жінка. Я знову привітався:
– Добрий день, я привіз вам каву зі Снятина..
– А яку каву ти привіз? Німецьку чи з ячменю? – я аж зрадів, це була відповідь на мій пароль. Я:
– Німецька до нас ще не дійшла. Привіз нашу, з ячменю.
Вона засміялася, підійшла до мене, обняла. Я передав їй пакунок, а вона:
– У нас є гість з далеких країн, сядь, розкажи йому про вашу працю, можеш бути відвертий, він наш…
Тим гостем «з далеких країн» був Олег Ольжич, про що я довідався набагато пізніше, зовсім принагідно зустрівши вже у повоєнні роки ту саму жінку у далекому Мюнхені. Вона розповіла мені про Ольжича, його діяльність і загибель.
Я сів і подивився на незнайому мені людину. Я не знав, хто він, але я глибоко в душі відчував полегкість, якусь близькість до тієї людини. Мені тоді було лише 16 років і мене страшно здивувало, що та невідома людина мені «ви-кала». Усі «ти-кали», а тут «ви-кають». Я дивися на цього чоловіка, схоплював кожне слово, якого я ніколи перед тим не чув. Його мова мені дуже нагадувала мову тих двох лейтенантів, які заходили до нас.
– Ви жили під совєтами, – заговорив незнайомий, – розкажіть, чи мали нагоду зустрічатись з ними. Там десь біля вас готувались до наступу на Румунію…
Я почав розповідати про наш сад, яблука, червоноармійців, які нас відвідували і зупинився на двох лейтенантах. Я розповів про ту розмову, яку підслухав, лежачи на печі, коли Маленко сказав: «І у нас були такі, які були за самостійність. Були Хвильовий, Скрипник, Шумський… А чи знаєте, як вони скінчили?..». Почувщи ці слова, незнайомець аж заворушився, а я продовжив:
– Розумієте, а я так і не знаю, хто такий Хвильовий. Дивно, але чомусь він не йде мені з голови… Завжди повертається, а я так і не знаю, хто він… Може, ви скажете?
З тією невідомою мені людиною я провів більше двох годин. Він поводився зі мною як з дорослим. Розповідав про Організацію, про літературний процес в Україні 1920-х рр., про Хвильового і «хвильовізм», про нищення совєтами української інтелігенції…
Я слухав, щось розумів, багато чого не розумів, але та розмова до сьогодні залишилася глибоко у моїй душі. Для мене, звичайного сільського хлопчини, розкривався зовсім новий інший світ. Тоді я і уявити собі не міг, що це розмова про те, що пізніше назвуть «Розстріляним відродженням». Я і подумати не міг, що саме мені доведеться видавати серію книжок під цією назвою…
* * *
Друга світова війна добігала кінця. Мого батька як заручника розстріляли німці у Косові. Мати і сестра були евакуйовані і опинилися у Західній Німеччині. Їх відшукали два мої товариші й повідомили, що були, мовляв, очевидцями, як під час бомбардування я загинув під уламкам якогось чеського кафе. Так і було. Я весь день залишався під уламками, а мої товариші кинули мене і щасливо дісталися на Захід. Як водиться, мати попросила священика о. Тарнавецького відправити Панахиду за упокій моєї душі. І він відправив.
А я в той час ще жив, здобував Прагу, був легко поранений, згодом нагороджений. І так застав мене травень 1945 року. Війна закінчилась. А я далі у Празі. Думаю і передумую, планую і переплановую, як вирватися на Захід. І тут я познайомився з українцями Закарпаття. Ми потоваришували. І наступного року (десь навесні 1946-го), один з них придбав квитки і поїхав зі мною аж до Плзна, звідти до кордону між Чехословаччиною і американцями, які окупували Західну Німеччину. Він пройшов зі мною до самого кордону, попрощався і повернувся. Далі я пробирався сам. Уночі щасливо перейшов кордон і опинився у вільному Західному світі. Іду якоюсь сільською стежкою і раптом чую незрозумілі крики. Дивлюсь – біжать за мною американці. Схопили і завезли до невеличкого містечка Фурт-ін-Вальд. Допити почерез перекладача тривали дуже коротко. Я, наївний, розказав їм усю правду про себе. Вони вкинули мене до в’язниці і вирішили як дезертира передати тим, від кого мені вдалося втекти. Я оголосив голодівку, забарикадувався у камері. Серед американців знайшлися українці. Вони допомогли, і мене звільнили.
Неподалік, у місті Реґенсбурґ, я віднайшов своїх земляків зі Снятинщини. Вони знали, де перебували мати і сестра. Так я опинився біля Мюнхена, у невеличкому містечку Карльсфельд, де був великий ДП табір для українських біженців. Там я знайшов своїх. Вони, побачивши мене живого, плакали, хрестилися і перехрещувалися, не вірили своїм очам, обнімали.
* * *
Десь восени (це був вересень або, може, жовтень) я дивився у вікно і бачив, як кілька хлопців розклеюють на будинку навпроти якусь афішу. Вийшов, подивися і побачив, що це реклама виступу в Мюнхені якогось невідомого мені письменника. Рекламою я не захопився, ім’я письменника мені нічого не говорило, ніколи про нього не чув. Їхати до Мюнхена не збирався. Ліг на ліжко, читаю якусь книжку. Дивлюсь у вікно через кілька годин і знову бачу навпроти кількох хлопців, але інших, які зривають ту афішу. Їм не дуже вдається, бо вона добре приклеєна. Я знову вийшов. Питаю:
– Хлопці, що ви робите, чому зриваєте афішу?
І почув:
– Ти звідки взявся? Не знаєш, хто це буде виступати? Большевик, совєт, якийсь Багряний… Не допустимо… Поїдемо, крик піднімемо…
І я вперше в моєму житті почув це ім’я – Багряний. Питаю:
– І я б хотів поїхати з вами, недавно вирвався від більшовиків, з-під совєтів, допоможу…
Через кілька днів ми вчотирьох сиділи у потязі і їхали до Мюнхена. Домовились: прийдемо трохи раніше, сядемо у другому ряду і, як тільки він з’явиться, почнемо кричати.
Ми прийшли, сіли у другому ряду. Почала збиратись аудиторія. На сцену вийшла людина середнього віку, сказала кілька слів про письменника, назвала його Іваном Багряним і повідомила, що він буде говорити про молодь великої України. На сцену вийшов Багряний. Привітав присутніх, сказав кілька слів і його погляд зупинився на нас чотирьох, наймолодших серед усіх. Я злякався того пронизливого погляду.
Ми з хлопцями перезирнулись. І один з них спитав:
– Ну що, будемо кричати?
– Мовчи, – відповів я з притиском. І ми мовчали.
Я глянув і побачив на сцені зовсім іншу людину. Таким того страшного письменника, про якого дорогою мені говорили хлопці, я собі не уявляв. Коли почув перші його слова, то з голови враз вилетіли слова «большевик», «совєт»… Я чув, що та людина говорить про те, що мене цікавить. У мою голову вривається з його вуст слово «Хвильовий». Перед моїми очима з’являються ті два лейтенанти-червоноармійці. Я слухав виступ дослівно з заціпленими вустами. Мої товариші теж слухали і мовчали. Ніхто з них не зважився кричати, а їм було доручено зірвати виступ. Я, як і вони, дивився і слухав. І цей письменник своїми словами змушував нас думати. Я хотів щось записати, але не мав ані олівця, ані паперу. І я прошепотів:
– Хлопці, хто з вас має папір, олівець? Хочу дещо записати…
Один подав олівець, інший – клаптик паперу. І той пожовклий клаптик паперу зберігається у мене вже 65 років. Я відшукав його і побачив написані карлючками слова Багряного: «Хвильовий», «Аґлая», «Вальдшнепи», «пасивна молодь», «Павлік Морозов?» (чомусь я поставив знак запитання біля Павліка Морозова), «знаменник Хвильових», «типи молоді з однаковими позитивними рисами», «авіація», «висока техніка», «наші кадри». І якраз на словах письменика «наші кадри» чомусь припинились мої записки. Багряний закінчив виступ. Гучними аплодисментами аудиторія дякувала йому. Після того були питання, він щось відповідав, але та частина стерлася в моїй пам’яті.
Я вискочив на сцену. Мені пригадується, що я був наймолодший серед тих, хто теж вийшов на сцену. Підійшов до Багряного. Він зупинив свій погляд на мені, може тому, що я виглядав дуже молодо, лише двадцять років. Я промовив:
– Пане Багряний, вибачте, що я вам перешкоджаю… Бачу, тут багато людей хочуть з вами привітатися, поговорити… Я буду дуже коротко… Ви багато разів згадували ім’я Хвильового… Я чув про нього. Але дуже мало знаю… Нічого не читав. Може, у вас є якась його книжка? Він мене дуже цікавить…
Я бачу, що на письменника чекають, хтось тягне його за руку, я зніяковів, але він простягнув мені руку:
– Вас цікавить Хвильовий? Як це так?
- Це довга історія, колись розкажу, якщо дозволите.
- Ось вам моя адреса в Аусбурґу, скажіть коли зможете приїхати?
- Скажімо, через два тижні від сьогоднішнього дня.
– Домовились, чекаю. Ви перша молода людина, яка підійшла до мене і питає про Хвильового… Як вас звати?
Я назвався. Він потиснув мені руку, і ми розійшлись. Знову мене заскочило, що і цей письменник мені «ви-кає». Усі кругом «ти-кають», а він, як і той незнайомець у Львові, «ви-кає».
* * *
Рівно через два тижні я поїхав до Ауґсбурґа. З нетерпінням чекав цієї зустрічі. З виступу письменника я мав уявлення, хто ця людина. Тоді він багато разів згадував ім’я Хвильового. Може, був з ним знайомий, може, вивіз з собою його твори?
Я віднайшов адресу, постукав у двері. Двері відчинив сам Іван Багряний. Він з усмішкою привітався, подав руку. Помешкання виглядало як робочий кабінет. Він був сам. Попросив сісти і відразу розпочав ділову розмову. Почав приблизно так:
– У Мюнхені ви сказали, що цікавитесь Хвильовим. І в Україні, і вже на еміграції я зустрічався з багатьма молодими людьми вашого віку, але не бачив, щоб хтось з них, двадцятирічних, цікавився Хвильовим. Розкажіть, звідки ви, хто ви, чому саме Хвильовий? Мені цікаво, коли і де ви почули ім’я цього письменника?
Я дивився на цю людину, на його ввічливість, відвертість, діловість і в мене зникло те напруження, яке відчував дорогою. Мені здавалось, що ми знайомі вже багато років.
Я розповів Івану Багряному всю історію мого знайомства з іменем Хвильового. І про мене, про мого батька, про прихід у наш край Радянської Армії і про той вечір, коли я вперше почув від двох лейтенантів-червоноармійців «І у нас були такі, які були за самостійність… Були Хвильовий, Скриник, Шумський… І як вони скінчили».
Іван Багряний пов’язав свою розмову з розповіддю про літературний процес 1920–1930-х рр., робив наголос на значенні і ролі у ньому Миколи Хвильового, про радянські репресії і терор, згадував імена знищених письменників, про своє ув’язнення. Після досить довгої розповіді, яку я перервав лише кількома запитаннями, він говорив про молодь, яка відіграє вирішальну роль у боротьбі за незалежність. Говорив дещо про кадри. Я тоді ніяк не міг збагнути, про що він властиво говорить. Одного разу він зупинився, подивився на мене і сказав:
– Ви говорили про тих двох радянських лейтенантів… Бачите, вони – це наші майбутні кадри… Колись вони і такі, як вони, будуть боротись за самостійність… Саме вони і такі, як вони.
Набагато пізніше я збагнув Багрянівську тезу про державницькі кадри майбутньої незалежної України, за що вже у незалежній Україні, після появи його «Публіцистики», до чого і я був причетний, одне середовище громило Багряного і мене разом з ним.
Розмова тривала досить довго, пригадую, кілька годин. На прощання він запитав:
– Ви казали, що нічого Хвильового не читали?
– Я лише кілька місяців, як вирвався звідти… Ще не встиг навіть попитати, чи у когось є будь-що Хвильового.
– У мене є перший том його творів, виданий у Харкові. Позичу вам, але маєте повернути.
Багряний простягнув мені перший том «Творів» Хвильового, брошуру, яка тільки-но побачила світ «Чому я не хочу вертатися на “родіну“» і декілька номерів газети «Українські вісті», які збереглися у мене до сьогодні. На моє здивування, попросив дати йому мою адресу. Я тоді був зареєстрований у таборі для біженців у Карлсфельді, а незабаром усіх мешканців переселено до підніжжя Альп у містечко Берхтесґаден.
Життя моє у подальшому склалося так, що я не дотримав слова і книжки Хвильового Багряному не повернув. Вона до сьогодні зберігається у мене як великий раритет.
* * *
Десь весною 1947 року, коли я жив вже у Берхдесґадені, на моє здивування, мене віднайшла зовсім незнайома людина і вручила лист. На конверті не було зворотної адреси. Відкривши його, я зі здивуванням побачив, що це лист від Івана Багряного. Він просив, щоб я приїхав через кілька тижнів на зустріч з ним до Мюнхена і взяв з собою, якщо у мене є, друга. Він подав адресу, дату і зазначив, що буде чекати десь з години 2-ої пополудні. Листом я був дуже зворушений і ніяк не міг уявити, у якій справі мене викликає Багряний.
Я попросив мого близького друга і приятеля Олексія Шевченка, щоб він поїхав зі мною. Олексій радо погодився. Сам він походив з Полтавщини, навчався в місцевій українській гімназії, встиг уже більше, ніж я, довідатися про Хвильового і Багряного. Всю кількагодинну дорогу ми якраз розмовляли найбільше про цих двох письменників. Ми приїхали до Мюнхена, відшукали адресу і зайшли до помешкання. Двері відчинала якась жінка, попросила зайти до сусідньої кімнаті, де ми й побачили Івана Багряного. Він сидів на канапі. Мимоволі мої очі зупинилися на трьох заповнених чимось рюкзаках біля дверей.
Багряний ввічливо нас зустрів, я представив йому Олексія і був певний, що він спитає, чи я привіз том Хвильового. Я тому не привіз, а він, на моє здивування, не питав. Мені здавалося, що він кудись поспішає, бо кілька разів під час нашої розмови дивився на годинник. Розмова тривала годину, а може, довше.
Без будь-якого вступу він відразу перейшов до справи:
– Знаєте, Осипе, я попросив вас приїхати і радий, що приїхали зі своїм другом… Ми тепер дуже зайняті, створили нову партію, маємо проблему з кадрами… У нас люди дещо старшого віку, а молоді зовсім немає. Плануємо поруч з партією створити молодіжну організацію… Думаємо, як її назвати… Я радий, що ви живете в Альпах і у мене до вас прохання. Маємо гарну групу наших прихильників у австрійському місті Зальцбурґ, яке якраз з другого боку Альп. Ми видаємо газету. Встигли надрукувати кілька брошур, а переправити почерез Альпи не вдається… Ось тут три рюкзаки з нашою газетою «Українські вісті» і деякими брошурами… Як нам відомо, кордон, який пролягає посередині Альп, ніхто не охороняє. Прохання до вас перенести цю літературу до Зальцбурґа…
Ми з Олексієм перезирнулись і справді такого не очікували. Це для нас було щось зовсім нове – долати Альпи з рюкзаками на плечах…
Я відразу ж погодився. На прощання Багряний заохочував нас читати «Українські вісті» й літературу, яку вони видавали. Кілька запитань у справі письменників 1920-х рр. і молодіжної організації йому поставив Олексій. Він відповів і на прощання сказав:
– Я б хотів, щоб ви запам’ятали: з усіх найближчий нам Микола Хвильовий, розпочате ним діло у 1920-х рр., я певний, ми завершимо перемогою української справи. Коли повернетесь з Зальцбурґа, приїдьте або напишіть. Бажаю вам вперше у вашому молодому житті щасливо перейти Альпи і повернутися назад.
Ми були зворушені. Багряний подав нам руку, обняв, ми взяли рюкзаки і пішли.
Це була моя остання зустріч з Іваном Багряним.
* * *
Ми повернулися до Берхдесґадена, придбали якісну карту Альп, розшукали нашого доброго товариша Лесика (Дмитра Фурманця) і вирушили. Переходили Альпи не так уже і довго. Пригод майже не було, хоча біля найвищої точки гір ми натрапили на глибоке провалля. Хтось з нас штовхнув у нього велику каменюку. Вона з гуркотом полетіла вниз, і ми побачили навколо себе купу якихось звірів (розміром в кота), які, звівшись на задні лапи, свистіли і свистіли… Ми не знали, що це за звірі, тому назвали їх «свистунами»… Ми присіли, не рухались, слова з вуст не пускали, перелякані на життя і смерть. Кожний з нас подумав, а якщо всі вони кинуться на нас, що тоді робити? Перегризуть, і ніхто ніколи не довідається, де ми поділись… На щастя, ті звірі, були дружні, посвистіли, може, хвилин п’ятнадцять-двадцять і перестали. Ми пішли далі. Віднайшли крутими дорогами Зальцбурґ, потрібних людей, передали багаж і кожний з нас взяв на пам’ятку по одному примірнику газети (які у мене збереглися до сьогодні).
* * *
Це був 1947 рік, я добре пам’ятаю. Після цього моє життя неочікувано і непередбачено завирувало цілою низкою нових пригод, прикростей і неприємностей, доланням нових кордонів, арештами, працею у вугільній шахті у північній Франції.
Тоді, де б я не перебував, куди б доля мене не кидала, зі мною завжди були Хвильовий, Ольжич і Багряний… Я і уявити собі не міг, що колись у далекому майбутньому я буду активно причетний до видання у видавництві «Смолоскип» п’яти томів «Творів» Миколи Хвильовго (упорядник Григорій Костюк), а уже в незалежній Україні – його памфлету «Україна чи Малорія?» і «Вибраних творів» (упорядник Ростислав Мельників). Що я не менш активно буду причетний до видання творів Івана Багряного – «Публіцистика» і «Листування Івана Багряного» (упорядник Олексій Коновал), «Вибраних творів» (упорядник М. Балаклицький), а також «Вибраних творів» і памфлету «Дух руїни» Олега Ольжича.
Мої товариші, які несли рюкзаки з Багрянівськими «Українськими вістями» через Альпи: Олексій Шевченко став згодом одним з найактивніших членів молодіжної органзації І. Багряного ОДУМ, а Лесик був зв’язковим ОУН і не раз долав кордони, щоб дістатись Волині і щасливо повернутись назад.
Липень, 2011
Осип Зінкевич
