Так би можна було назвати появу книги Петра-Йосифа Потічного „Справа батька” (Анкастер, Львів 2011). Фундаторами книги є троє братів-близнюків Андрій, Володимир та Петро-Йосиф Потічні та їхні родини, а також Українсько-канадська фундація Тараса Шевченка. Тризна без похорону, оскільки родина знає де похований батько, але похорону ніколи не відбулося, бо вбиці вкинули тіло разом з іншими помордованими політичними в’язнями в соляні шахти в урочищі Саліна біля Добромиля. Зараз тут споруджено пам’ятник та пропам’ятний хрест, а на стор. 200 розміщено проектований меморіальний комплекс „Біль Саліни”. Тому поява книги про Петра Потічного є родинним пам”ятником батькові, дідові і прадідові. На 224 сторінках ми отримуємо надзвичайну документацію трагедії Петра Потічного, який став жертвою совєтської окупації Західної України. Численні документи є свідченням того, як працювали державні органи безпеки (КГБ, чи НКВС), як вони використовували поляків, щоб звинуватити українців у націоналізмі
Проф. Петро-Йосиф Потічний відомий не тільки в Канаді з численних наукових праць, але й як невтомний трудівник-волюнтарист редактор та відповідальний редактор багатотомного „Літопису УПА”. До надзвичайно цікавих і корисних видань належать і спогади П.-Й. Потічного My Journey ( Моя дорога, 2008), які, на жаль, відомі лише англійською мовою. Ці спогади є оповідю про житєву дорогу, яку прийшлося пройти матері з трьома дітьми, молодому членові УПА Петрові-Йосифові. Він пройшов з окупованої української етнічної землі через різні европейські країни, як юний боєць УПА пробрався аж до США, потім Канади і тут не тільки здобув освіту, але став видатним науковцем.
Книга „Справа батька” цікава й тим, що потрібно було понад 20 років у вже незалежній Україні, щоб отримати копії документів справи Петра Потічного, якого розстріляли совєтські „визволителі” в перші дні німецько-сов’єтської війни. У вересні 1940 р. 37-річного батька трьох дітей-близнюків арештували, 22 червня 1941 р. Петра Потічного розстріляли, а 1957 року його реабілітували. Смерть у найкращі роки молодого батька була горем всієї родини, яка довго не знала коли і як загинув Петро.
Завдяки впертій вдачі сина-дослідника-науковця, вдалося не тільки розшукати справу замордованого батька, але й отримати копії документів, які є свідченням невинности Петра Потічного. Сільський вчитель Петро Потічний, що народився у селі Павлокома „прогрішився” лише тим, що належав до „Просвіти”, яку сов’єтська влада оцінила як націоналістичну і цього вже вистачило, щоб людину арештувати, звинуватити у антисов’єтській аґітації і замордували.
Незважаючи на те, що по батьковому боці Петро Потічний був напівпольського походження і хрещеним був у католицькому костьолі, та дослужився у польському війську до звання капраля, для польських шовіністів він був зрадником. Польські власті його переслідували після його одруження з Олександрою Федак. Петро був активним у Просвіті – дбав, щоб була школа, щоб була бібліотека, про яку дбав ще його батько Йосиф. Саме активна діяльність у Просвіті була причиною того, що польські власті його переслідували – арештували 1938 та 1939 років.
Українська освіта була однаково переслідувана за шовіністичної Польщі і за комуністичної московської окупаці. Тому й окупаційний комуністичний режим у Західній Україні розпочав переслідувати саме тих, хто дбав про освіту. Таким чином вже у в 1940 р. комуністичний окупаційний режим запровадив „полювання” на людей, які були причетні до Просвіти. До жертв потрапив Петро Потічний, якого „провина” полягала в тому, що був касиром у Просвіті села Павлокома. Провадження „Справи” Петра Потічного проходило виключно російською мовою, незважаючи на те, що на паперах стояло УРСР, що й свідчить про окупаційний режим в Україні взагалі!
Отже, українська освіта була в однаковій мірі переслідувана польськими шовіністами та імперськими комуністами-москалями. Сьогодні, коли вже знаємо, що ми нащадки скифів – русини-українці, ґенетично ближчі до південних слов’ян – сербів, хорватів та західних – чехів і словаків, можемо зрозуміти цю „братню опіку” окупантів! Тому стають зрозумілими намагання і сьогоднішнього окупаційного уряду в Україні, коли найвищі державні посадовці намагаються позбавити народ власної історії, власних героїв, власної культури і мови, бо саме вони є елементами самобутности русинів-українців і позначають нас тисячолітніми ознаками.
Щойно після 70 років світ довідується про трагедію молодої сім’ї Петра Потічного, який залишив трійнят-сиріт у віці, коли їм найбільше потрібно було батька. Траґедія Петра Потічного є лише одною з десяток, а то і соток тисяч, про які ми довідуємось після 70 років, а хто ще візьметься за розкриття „справи” батька, діда, прадіда, матері, бабці, прабабці, які стали жертвами кривавого режиму, який ще й досі не відійшов остаточно у минуле не тільки в Україні!?
Автор книги Справа батька на перших 42 стор. знайомить читача з короткою біографією свого батька та деталями допитів і твердою позицією батька, який визнавав свою участь касира у Просвіті, але заперечував будь-яку антирадянську пропаганду та участь у націоналістичних організаціях.
Особливу увагу заслуговує розділ Додатки (Документи кримінальної справи № 50162, стор. 43 – 178). Висока якість друкованих документів робить враження, що читач має справу з оригіналами. Тут вміщено не тільки Постанови на арешт, про обрання запобіжного заходу, Анкети, Протоколи допиту, обшуку, Покази обвинуваченого, але й свідчення свідків, різні довідки, листи від організації „Меморіал” та листи від СБУ. Саме ця частина книжки П.-Й. Потічного складена так, що документи самі розкривають читачеві справу П.Потічного. Вони упорядковані хронологічно і читач може сам перечитати свідчення , які були спрямовані на те, щоб Петра Потічного якимось чином звинуватити перед новими господарями. Коли приглянутись ближче до документів, то вони стають актуальними в Україні на сьогоднішній день, коли тут сидять понад 120 політичних в’язнів, про яких громадськість мало цікавиться, коли „свідки” в процесі проти Ю.Луценка відмовляються свідчити, коли в українських судах обмежують оборонців у виконанні їхніх законних прав, коли порушуються основні права людини не тільки в судах, але й на вулиці.
У розділі Фотоілюстрації (стор. 179 – 200) вміщені світлини з родинного життя Потічних. Троє братів-близнюків, завдяки надзвичайним зусиллям мами Олександри, із сиріт виросли і влаштувались у житті кожен по-своєму, але батько, якого вони загубили десятилітніми підлітками, залишається їхнім символом порядности, незламности, певного харатеру, найбільшим родинним пам’ятником.
Закінчується книжка Покажчиком імен та назв (201-207), Списком скорочень та абревіатур (стор. 208 – 210), Списком фотоілюстрацій (стор. 211 – 216), Списком документів (216 – 221, та Змістом ( стор. 222 – 224).
В часі, коли в Україні демонструють перед світом свавілля судів, коли українська діаспора обурується методами та способом провадження судів над політичними діячами, книга Петра-Йосифа Потічного Справа батька могла б послужити прикладом того, що справедливість хоч і з 70-річним запізненням, але таки перемагає! Звичайно що сиротам-дітям вона вже не допоможе, але хоч внуки-правнуки знатимуть, що дідо, прадідо був чесним патріотом, який став жертвою нелюдського окупаційного тоталітарного й імперського режиму.
Можна цілковито з автором книги погодитись, Що: Тоталітаризм, як і кожна інша політична система, опирається на людей, які в різний спосіб забезпечують його розвиток та існування” (стор. 7).
Чи не нагадує нам це сьогоднішній стан в Україні, коли у ВР України голосують „піаністи”, коли „народні обранці” відгороджуються від народу високим залізним плотом, коли „народна” міліція йде проти народа, коли байдужість до долі сусіда, знайомого стає байдужістю до свого майбутнього!?
Поява книги П.-Й.Потічного Справа батька, її форма і система укладення є цілковитою новинкою в Україні. Можливо вона заохотить і інших нащадків, які виростали без батька, матері і досі не знають де й коли був їхній родич страчений.
Автор книги у вступі зазначає, що в Україні дуже повільно звільняють інформацію про минулі злодліяння над власними громадянами, але для нього це був урок для усвідомлення того, що декларації про права людини виборюються дуже важко, та що їх потрібно не лише розвивати й охороняти, але й втілювати в життя (стор. 42).
Торонто, 17.10.2011 р.
