Йосиф Сірка
„Коли наша справа правдива й угодна Богові, ніхто нас не переможе!”
Митрополит Василь Липківський (1864 – 1937).
Заклик не боятися влади пролунав 1927 року від Митрополита Української національної церкви ще за десять років перед розстрілом окупаційною большевицькою владою в Україні велетня відродження української християнської церкви Василя Липківського. Його заклик не боятися влади стає актуальним саме сьогодні в Україні, коли не тільки з рядів опозиції, але й з рядів владної партії лунають застереження, що в Україні відновлюють 1937 рік! Щодня до нас доходять вістки з газет, радіо, телебачення та інтернетних видань про те, що в Україні переслідують політичних противників (згідно з даними різних джерел зараз сидять в українських в’язницях 140 політичних в’язнів), запроваджують цензуру й обмежують свободу інформації, ліквідують українські школи, нехтують конституцією самі високі посадовці та тзв. „народні обранці” у ВР України, знущаються з державної української мови – листу негативних вісток можна було б продовжити і завершити тим, що за відзначення дня незалежності на Сході країни штрафують! Слід зазначити, що від переліку негативних вісток з України нам легше не стане, а самі вістки повинні нас змусити замислитися не тільки над тим, в якій країні живе 46 мільйонів, але й замислитися над питанням, яку країну ми хочемо залишити нашим дітям, нашим нащадкам?!
Звичайно, сучасну ситуацію в Україні не можна порівнювати з тою, яка панувала в Україні, коли розстрілювали не тільки тисячі представників Української Автокефальної Церкви, але й вимордовували українську інтеліґенцію. 1937 рік також не був раптовим – його „готував” окупаційний режим вже з самого початку окупації України большевиками та їхніми прислужниками. 29 – 30 січня 1930 року чекісти нашвидкоруч зібрали єпископів та 40 священиків, наказали їм назвати себе Собором Церкви і проголосити „самоліквідацію” української церкви. Це не врятувало життя 28 єпископів та понад 3 тисячі священиків – їх переважно розстріляли! У березні 1946 р. окупанти повторили свій метод – також „церковним собором” – ліквідували греко-католицьку церкву, а на відміну від 30-х рр. не всіх свяшеників розстрілювали, бо потрібно було „освоювати” Сибір. Символом відновлення греко-католицької церкви став Патріарх Йосиф (Кардинал Сліпий), який дивом залишився живим і завдяки „лібералові” М.Хрущову був звільнений із Сибіру й виїхав у Рим.
У 2011 році не скликають „соборів”, але замість того приїжджає в Україну предстоятель російської церкви і на „тубільців” не звертає увагу, але вимагає „добровільного” зреченняся від амбіцій на помісну українську церкву, а він створить їм вже свій „мир”! Німці б сказали: Інша країна – інші звичаї! А ми скажемо: інша доба – інші методи, але суть та сама, що й у колишніх чекістів. Звичайно і ліквідація українських шкіл на Сході країни не проходить так, як це робили в минулому окупанти, а державну мову хочуть замінити окупаційною в „рамках Хартії мов”, бо ж, бачте, окупаційній мові в Україні загрожує небезпека зникнення!
Переслідування опозиції вже ніяк не нагадує боротьбу з „ворогами совєтської влади”. Хіба можна сьогоднішній суд над Ю.Луценком, чи Ю. Тимошенко порівняти з відомими „трійками” (зверніть увагу, що було аж троє суддів!), які з легкої руки давали „судове” рішення – розстріляти! – десятки тисяч невинних людей! Зрештою, хто у 1937 р. отримував 7 років? – розстріл і рідко Сибір! А довгі процеси, такі, як оце знущання над Луценком, є яскравим свідченням того, що до „стандартів” 1937 р. в Україні ще не дійшли! Зрештою за час незалежності нікого не розстрілювали, але люди самі себе вбивали – пригадайте Кірпу, Кравченка, або „нещасні випадки” на полюванні, а чи „трійка”, чи „двійка” винесла „рішення” щодо Ґ. Ґонґадзе, то, можливо, ніколи не довідаємось!
Отже, актуальність заклику Митрополита Василя Липинського Не бійтесь! очевидна. Потрібно лише здати собі справу, що за сучасного президента України проголосувало менше ніж половина виборців, а коли врахувати той факт, що з тих, які голосували за нього вчора, і яким „поліпшили життя вже сьогодні” багато розчарованих, то боятися потрібно тим, які залякують людей!
140 політичних в’язнів не повинно служити страхом для 46 мільйонів, бо найсвіжіші приклади з арабського світу вказують на те, що ті, які десятиліттями панували над мільйонами людей, маючи в кишенях неймовірне багатство, не уникли справедливости! Зрештою доля диктатора Чаушеску у сусідній Румунії ще понна бути відомою колишнім партійцям і комсомольцам в українській владі. В.Янукович на розширеному засіданні уряду (2.11.2011) заявив: „Мені охоронні органи кажуть, що зараз йде скупка зброї і підготовка до збройних нападів на органи державної влади”. Чи не нагадує нам це час формування „Трійок”, коли також був „страх” перед петлюрівцями, ворогами совєтської влади!? Президент не сказав хто це готує – опозиція, чи чорнобильці, афґанці, студенти, пенсіонери? Можливо Янукович вже забув про марксистську теорію повстань, коли верхи не можуть, а низи не хочуть! Справа лише в тому, що „верхи” української влади не те що не можуть, вони не здатні, а низи вже зрозуміли, що саме такої влади вони не хочуть і тут зброю не потрібно, бо є сьогодні вже випробувані демократичні методи зміни влади, яка не здатна задовольняти потреби більшости.
Картина протестів в Україні за останні роки робить враження, що вони організовані. Самі порівняйте: Спочатку на вулиці вийшли незадоволені законодавством, яке їх нищить, середні підприємці, потім запротестували хлібороби, „афґанці” майже захопили Верховну Раду, а зрештою чорнобильці повалили залізний паркан навколо ВР, який мав охороняти „законотворчий орган”. Тут напрошується питання: а чому всі оці „стихійні” протести відбуваються по-чергово, а не разом? Може тому, що коли б вони були разом, то вже б давно було покінчено з владою, яка ухвалює пільги та підвищення платень для себе і вкорочує, чи зменшує тим, хто знаходиться в нужді.
Назва роману Панаса Мирного „Хіба ревуть воли, як ясла повні?” членам сьогоднішньої влади не відома, бо більшість із них і не знають хто такий Панас Мирний. А шкода, з історії минулого можна багато чого повчитись.
Митрополит В.Липківський своїми патріотичними проповідями освічував людей, під його керівництвом була українська мова сакралізована вже 90 років тому, а московська церква й досі забороняє рідну мову в церквах України. Митрополита Липківського розстріляли 27 листопада 1937 р. за вироком „Особливої трійки”, але його проповіді стали доступні сьогодні в Україні, а заклик не боятися набирає актуальності не тільки в боротьбі за відновлення Української помісної церкви, але й у боротьбі за майбутнє наших нащадків! Президент України Янукович на поширеному засіданні уряду сказав, що „люди втратили страх і совість”. Може він мав на увазі своє оточення!? Перед виборами Янукович обіцяв вислухати всіх, а зараз навіть ближчі члени його ж партії не можуть до нього добратися, що є свідченням того, що і страх і совість втратили не ті, які виходять на вулиці протестувати і вимагати справедливості! Старе прислів’я: ситий голодному не вірить! – знаходить відображення саме у словах президента, який інформацію отримує від свого оточення. Здається, що в Україні панує Президентська адміністрація – то Медведчук, то Табачник, то Балога, то Льовочкін – а президенти є лише гучномовцями голів адміністрацій.
Греція переживає важкі економічні часи, але тут привселюдно засідає парламент і рішення приймають відверто, а не закулісно, як це завела Адміністрація президента України з того часу, коли посаду президента став займати В.Янукович. Україна за 20 років міняла владу від комуністів до некомуністів, від націоналів до ненаціоналів – міняла без зброї, то здатна змінити і теперішню владу без зброї. Мову про зброю запроваджують ті, хто боїться беззбройних підприємців, афґанців, чорнобильців, студентів, пенсіонерів, хліборобів, які починають усвідомлювати собі силу свого голосу і це може бути запорукою того, що повернення 1937 року в Україні не буде!
Торонто, 5.11.2011 р.
