Олександра Скиба, с. Слоут, Сумщина: «Одна жінка батька зарубала, коли той спав. Голову викинула, тіло покришила на шматки, у діжку засолила і з донькою своєю їла».
Галина Бухтоярова, с. Браниця, Чернігівщина: «На полі молотили. І брат пішов назрізать колосків, які лишилися. Мати вдома їх поклала на сковороду, висушила в печі, ми помняли їх у ступі і варили юшку. Але прийшов «поліцай», все витяг із печі, у мішок витрусив. А потім матір і батька набили. Моя мати стала плакати: «У мене ж дев’ятеро дітей пухнуть»… Але все одно все забрали, навіть заховане у горшках зерно. А брат Микола все ж таки ходив у поле і коли бачив, що людей там немає, навпомацки збирав колосочки і приносив додому… А вони ж все одно дізнавались, приходили і забали».
Тут дивіться відео з YouTube: http://www.youtube.com/watch?v=kDM1IuxG4co&feature=player_profilepage
Коли ці і мільйони подібних сцен розгорталися в Україні, радянська влада ретельно намагалась приховати їх від світу. Інформація про те, як селяни боролися з голодом і зазвичай програвали цю боротьбу, була засекреченою. Молодий журналіст з Британії ҐаретДжоунз ризикнув пробити інформаційну блокаду.
Все почалось у березні 1933 року в Берліні, коли ҐаретДжоунз провів прес-конференцію і опублікував прес-реліз, в якому він повідомив, що мільйони українців помирають від голоду. Прес-реліз відразу надрукували NewYorkEveningPost, ManchesterGuardian та інші британські видання.
Джоунз закінчив коледж Трініті в Кембриджі.
Після університету він став помічником прем’єр-міністра Великобританії Девіда Ллойд Джорджа, потім за згодою екс-прем’єра став кореспондентом в Росії.
На початку 1933 року іноземні дипломати й журналісти почали дізнаватись, що в Україні лютує голод. Поспілкувавшись зі своїми колегами, 27-річний ҐаретДжоунз вирішує купити квиток на поїзд і поїхати до уражених голодом районів як приватна особа. Іноземним журналістам заборонявся в’їзд в Україну, але він все ж таки приїхав непомітно і розчинився серед місцевого населення. Мандруючи населеними пунктами, спілкуючись з тамтешніми жителями, Джоунз долає понад 60 км. І те, що він побачив, його шокувало. У своїй першій статті про Голодомор він напише: «Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: «У нас немає хліба, ми помираємо…».
До прес-конференції ҐаретаДжоунза Захід читав анонімні «Нотатки спостерігача». У цих матеріалах також йшла мова про Голодомор в Україні, але їх автор Малкольм Маггерідж підписувався псевдонімом. Вигадане ім’я не було авторитетним, тому на тлі нацизму, призначення канцлера Німеччини Адольфа Гітлера, страху перед можливим нападом на Китай з боку Японії й економічної кризи у світі повідомлення про голод з радянської України розчинялися. Проте зовсім по іншому сприймалися статті ҐаретаДжоунза, тому що на той час у нього була репутація журналіста, якому вдалось взяти інтерв’ю у Гітлера і Муссоліні.
Та відразу після сенсаційних заяв про Голодомор розгорнулася кампанія нівелювання фактів, які Джоунз, ризикуючи своєю свободою, знайшов в Україні. Іноземні кореспонденти в Москві відразу заперечували його інформацію, що сильно вдарило по репутації молодого журналіста. Особливо велику роль у цій кампанії зіграв журналіст NewYorkTimes Уолтер Дюранті. За декілька днів по тому, як відбудеться Берлінська прес-конференція Джоунза, NewYorkTimes опублікує статтю Дюранті під заголовком «Росіяни голодні, але не помирають із голоду». Читачам газети стане зрозуміло, що «страхітлива історія» Джоунза, як тоді писав сам Дюранті, невипадкова. Справа в тому, що між СРСР і Британією розгорівся дипломатичний скандал через арешт шістьох британських інженерів , яких радянська влада у березні 1933 року звинуватила у шпигунстві. Тому вигадка про голод була абсолютно логічним у британо-радянському конфлікті.
«Насправді немає ні голоду, ні голодних смертей, — пояснював Дюранті, — але значною мірою поширені смертельні випадки від хвороб, викликаних недоїданням… Якщо через кліматичні умови урожай пропаде, як це було в 1921 році, Росії справді загрожуватиме голод. Якщо ні — теперішні труднощі швидко забудуть».
Уолтер Дюранті прославився ексклюзивним інтерв’ю з Йосипом Сталіним та престижною Пулітцерівською премією, яку він отримав у 1932 році за здобутки у галузі журналістики.
Не було жодного журналіста, який міг би підтримати Джоунза у цій інформаційній війні. Навіть Малькольм Маггерідж не сказав свого слова. Лише доктор Шиллер 28 серпня 1933 року у газеті The Western Mail підтвердить аргументи Джоунза. Ще згодом, у своєму зверненні до світу Священний кардинал Відня скаже: «Мільйони чоловіків і жінок проживають останні місяці свого життя в голоді, що охопив Радянський Союз. Ми отримуємо тисячі листів від мешканців України та Північного Кавказу, які волають про допомогу, але радянський уряд навмисно приховує небезпеку про трагедію, яка набирає все більше і більше обертів у Росії… Англієць Ґарет Джоyнз також це підтверджує.»
Та попри тиск спростувань, Ґарет Джоyнз вперто відстоював факт Голодомору в Україні. Daily Express розмістила на своїх шпальтах статтю, в якій він відверто описував побачене: «В одній сільській хаті, де я зупинився, ми спали вдев’ятьох в одній кімнаті. Нестерпно було бачити, що в двох із трьох діточок боліли животи. Все, що можна було з’їсти, — це брудний суп, у якому плавали одна-дві різочки картоплі. І це все, що їла вся родина разом зі мною дерев’яними ложками». «Страх смерті оповив хату. Картоплі не вистачало, щоб якось дотягти до нового врожаю. Коли я поділився шматком свого білого хліба і маслом, одна жінка сказала: «Тепер я з’їла щось таке добре, що можу помирати спокійно». З усіх боків у селі лунав стогін: «Ми помремо!»… Часто можна було почути: «Тут жахливо! Багато людей помирають, але далі на півдні набагато гірше. Поїдьте в Полтаву і ви побачите сотні спорожнілих хат. В селі на 300 хат лише в сотні будуть люди, решта померли, дехто таки виїхав, але більшість померли з голоду».
Після своїх публікацій про Голодомор дорога в СРСР Джоунзу на завжди закрилась.
У 1935 році він відправляється у Північний Китай висвітлювати японську експансію. На передодні дня його народження його вбили при не з’ясованих обставинах. Неофіційна версія його смерті твердить, що його вбили члени місцевого кримінального угруповування. Натомість родичі Джоунза вважають, що до вбивства могли бути причетні радянські спецслужби.
У цій історії багато кого обурює спростування Голодомору журналістом Уолтером Дюранті. В Україні і світі неодноразово лунали заклики позбавити Дюранті Пуліцерівської премії. 2003-ого року комітет премії повернувся до питання нагороди Уолтера Дюранті, але її так і не відмінив. Речник премії професор Сіг Ґіслер не захотів поспілкуватись з автором цієї статті про нагороду Дюранті: «Премія Пуліцера більше не коментує справу Дюранті», – коротко відповів він. Натомість він дав посилання на остаточне рішення комісії, яка, на думку учасників комісії, ставить крапку:
«Після більше ніж 6 місяців вивчення і обговорень комісія Пуліцерівської премії вирішила, що вона не буде посмертно анульовувати нагороду кореспондента New York Times Уолтера Дюранті за висвітлення закордонних подій 1932 року. – зазначає комісія премії і продовжує – Останніми місяцями зверталась дуже велика увага на повідомлення пана Дюранті стосовно голоду у Радянському Союзі 1932 – 1933 років, які були скритиковані і охарактеризовані як істотно неповноцінними. Однак Пуліцерівська премія із журналістики надається не за збірку матеріалів чи за репутацію автора, а за особливі статті, які були зареєстровані для конкурсу. Відповідно, комісія зосередила свою увагу на опублікованих протягом 1931 року 13 статтях, які й здобули нагороду.
Враховуючи ці 13 статтей, комісія встановила, що професійна діяльність пана Дюранті серйозно поступається стандартам міжнародної журналістики. Погляди комісії схожі з поглядами газети New York Times і деяких науковців, які вивчали його матеріали 1931 року. Але комісія прийшла до висновку, що у справі немає чітких переконливих доказів навмисного обману. Анулювання нагороди зараз, коли ключові особи мертві і не взмозі відповісти, створило б прецендент.
Голод 1932 – 1933 років був жахливим і не одержав міжнародного визнання, на яке він заслуговує. Цим рішенням комісія у жодному випадку не хоче применшити серйозність його втрат. Комісія виражає своє співчуття до українців, які проживають у Сполучених Штатах і в усьому світі, і які продовжують тужити за постраждалими і загиблими внаслідок діянь Йосипа Сталіна».
Комісія Пуліцерівської премії згадує аналітичну роботу низки науковців. Одним з них був професор Аризонського університету Марк фон Гаґен. У 2003 році газета NewYorkTimes попросила його оцінити достовірність робіт Дюранті.
Особистість Уолтера Дюранті викликає багато запитань. Якою все ж таки людиною він був? Чому він заперечував очевидні факти? Своїми думками з цього приводу зі мною поділився професор Марк фон Гаґен. Я також попросив його пояснити, чому газета NewYorkTimes звернулась саме до нього з проханням, проаналізувати статті Дюранті.
ФОТО 3. Автор зображення Дейв Тевіс
Марк фон Гаґен: … Бо я вважався шанованим істориком Радянської епохи. Я займав тоді в Колумбійському університеті пост провідного викладача з російської та східно-європейської історії. Також почав працювати над історією України в ХХ столітті і, таким чином, у мене були знання про загальну ситуацію. В решті решт, я був залучений у великий проект по створенню архівних мікрофільмів, метою якого було встановити контакт з українськими архівознавцями, які досліджували тему Голодомору.
Микола Мирний: Скільки часу Ви провели за матеріалами Уолтера Дюранті?
Марк фон Гаґен: Кілька тижнів я читав статті, ксерокопії яких мені дружелюбно надав редактор NewYorkTimes.
Микола Мирний: І як би Ви описали його статті?
Марк фон Гаґен: Я вважаю, що він, як папуга, значною мірою писав те, про що читав в офіційних радянських публікаціях, не перевіряючи їх достовірність. Він явно вірив у міф про велику людину – для нього це був Сталін, – що дозволило йому виправдовувати його жорстокість, наругу і голод як нібито дії в ім’я прогресу «відсталих радянських народів».
Микола Мирний: А може Уолтер Дюранті не перевіряв достовірність фактів, бо якщо б він писав правду в Радянському Союзі, його відразу витурилили б за межі СРСР і це було б рівноцінно кар’єрному самогубству? Відомо, що в приватних бесідах він визнавав, що 10 млн українців загинули під час голоду. Чому тоді він заперечував це у своїх статтях? Його залякали, він був підкуплений? У чому була річ?
Марк фон Гаґен: Я думаю, Дюранті був цинічною людиною. Він вважав себе залученим в грандіозний проект, в революцію Сталіна. Він хотів бути хронікером нового Чингісхана, Наполеона, Кромвеля, як забажаєте. Мені ще здається, що досвід у Першій світовій війні отруїв його світогляд, зробив його негативним, чим він ділився з багатьма ветеранами тієї війни. Звичайно, загроза вигнання з Радянського Союзу була, але інші наважилися пробити цензуру, наприклад, Ґарет Джоунз і Малькольм Маггерідж. Але що ще більш загадковіше так це те, чому Дюранті продовжував офіційно заперечувати Голодомор навіть після того, як виїхав з Радянського Союзу і написав на Заході свою біографію. Як Ви відзначаєте, нам відомо з його бесід з британським консулом, що він був у курсі мільйонів загиблих українців. Всі біографи інших журналістів кажуть, що Дюранті був корисливим, продажним і не користувався популярністю серед своїх колег.
Микола Мирний: Якщо Дюранті не був популярним журналістом, чому аудиторія вірила йому більше, ніж Ґарету Джонсу? Адже Джонс в деталях, яскраво передавав все, що відбувалось в Україні! Чим так Дюранті зачіпав своїх читачів?
Марк фон Гаґен: Йому просто пощастило працювати в Нью Йорк Таймс, у якої вже тоді, можливо, була дуже широка читацька аудиторія.
Ось таку думку озвучив професор Марк фон Гаґен. А от український історик, екс-директор Архіву Служби безпеки України Володимир В’ятрович має іншу позицію щодо успіху Дюранті: «Ґарет Джоyнз на відміну від Уолтера Дюранті йшов проти течії, проти тодішнього політичного мейнстріму. Тоді коли Уолтер Дюранті можна сказати осідлав цю політичну течію. – аналізує експерт, – Мова йде про те, що в 32 – 33 рік був час поступового, але впевненого визнання міжнародною громадськістю Радянського союзу, налагоджувались дипломатичні стосунки. Тоді в добу Великої Депресії світ потребував дешевого українського зерна. І навіть якщо він коштував би мільйонів життів, то ніхто особливо над цим не намагався замислюватись. Відповідно ця гірка правда, про яку говорив Ґарет Джоyнз, не особливо сприймалася. Натомість солодка брехня Уолтера Дюранті падала на сприятливий ґрунт міжнародної ситуації. І очевидно була критика, але навіть американське керівництво в 1933 році так само налагоджувало дипломатичні відносини з Радянським союзом. Тобто мова йде знову ж таки про політичну коньюктуру. Ґарет Джоyнз йшов зі своєю чесністю супроти цієї коньюктури. Тоді коли Уолтер Дюранті працював на неї. До того ж не варто забувати, що Ґарет Джоyнз був єдиним журналістом, а за Уолтером Дюранті стояла потужна радянська пропагандистська машина».
Володимир В’ятрович. Авторство фото gazeta.ua
Микола МИРНИЙ Тож чи потрібно було відбирати нагороду Пуліцера в Уолтера Дюранті?
Володимир В’ятрович: Абсолютно! Справа в тому, що Пуліцерівська премія присуджується за визначні досягнення в журналістиці. І навряд чи цими досягненнями можна вважати замовні роботи, які здійснював Уолтер Дюранті. Це людина, яка прекрасно знала і в приватних розмовах згадувала про страшний голод, який відбувався в 1932 – 1933 роках в Україні, і тим не менше на замовлення радянського режиму він писав матеріали, які заперечували факт Голодомору. Це абсолютно несумісно зі стандартами журналістики і не може бути відзначено за досягнення в журналістиці.
Микола МИРНИЙ: Як ви вважаєте, чому комітет Пуліцерівської премії на справді відмовився посмертно відібрати нагороду Дюранті?
Володимир В’ятрович: Очевидно мова йде про політичні питання. Тому що це змушує визначити комісію Пуліцірівської премії свою помилку. Аби не визнавати помилку, комісія переадресувала рішення питання на саму газету New York Times. А газета так само в свою чергу не готова визнавати, що один з провідних її журналістів працював по суті замовним журналістом Йосипа Сталіна. Відповідно є небажання визнати свої помилки в минулому і тому склалася така ситуація.
Микола МИРНИЙ: Чи допоможуть якось матеріали ҐаретаДжоунза зрозуміти Британії, те, що сталось в Україні – це геноцид? Чому батьківщина Джоунза досі не визнала Голодомор актом геноциду українського народу?
Володимир В’ятрович: Я думаю, Ґарет Джоунз зробив велику роботу тоді ще в 32 – 33 роках своїми статтями. Сам факт, що був такий журналіст, який попри небезпеки намагався донести правду у вільний світ, свідчить про те, що все ж таки правду не сховати. Вона буде з’являтися. Гадаю, як для тогочасних британців, так і до теперішніх, його роботи є важливими, аби доносити правду про геноцид. Чому теперішня Британія не готова визнавати Голодомор актом геноциду проти українського народу? На маю думку, мова йде про політичні чи геополітичні питання. На жаль, Росія чітко заявила, що визнання Голодомору геноцидом можуть спровокувати певні труднощі у стосунках з цією державною. Минулого року була розповсюджена інформація з WikiLeaks, що Росія безпосередньо шантажувала керівництво Азербайджану з приводу невизнання Голодомору як геноциду. Британія в першу чергу не хоче загострювати політичні стосунки з Росією, яка відверто позиціонує проти цієї концепції. В другу чергу треба не знімати вину з себе, з українців. Занадто мало було зроблено, аби донести правду про Голодомор. Якщо говорити, наприклад, про Голокост, то євреї працювали десятки років, доносячи цю інформацію світові і через певний час їхня робота почала давати результат. Я хочу нагадати, що через 50 років на рівні ООН Голокост було визнано геноцидом. Ми ще на початку шляху. Ще треба багато чого зробити і Британія змінить свою точку зору.
***
А тим часом, коли самі українські керманичі сумніваються, що голод 1932 – 1933 років був геноцидом українського народу, Росія намагається стерти з історії ці незручні сторінки. Сталіна сьогодні у багатьох російських підручниках зображають як «менеджера-державника» з позитивним іміджем. За оцінками низки істориків, від голоду померло від 4 до 10 мільйонів українців, а в останньому підручнику з історії Олександра Філіпова цьому питанню виділено лише один абзац. Тоді як про індустріальні подвиги Сталіна написано аж 83 сторінки.
Як бачимо, сильний Сталін, у якого вірив Дюранті, важливіший за мільйони жертв. І розповідь про ҐаретаДжоунза і Уолтера Дюранті підтверджує, що їх долі прямо віддзеркалюють сучасне становище в питанні Голодомору. Нам важливо, який голос буде почутий сильніше. Було б справедливішим, аби цим голосом був Ґарет Джоунз.
Микола Мирний
