Нещодавно надійшло повідомлення з Лівії, де українських громадян звинуватили у підтримці Каддафі і винесли вирок – 10 років ув’язнення. Звинуваченим інкримінували найманство. Згодом пішли розмови, щодо ремонту ними військової техніки для роялістів. Самі українці наполягали на тому, що працювали виключно у сфері нафтовидобутку. Суд відбувся дуже швидко. Розслідування тривало недовго і, не виключно, було надто поверховим. Або взагалі не проводилось. Вирок не смертельний, тим не менше приємного мало. Десять років – величезний шмат життя. Але крапку у цій справі не поставлено і досі. Наразі щодо цієї події ворушиться наша дипломатія і активно точаться розмови серед українських громадян.
Суспільство у притаманній собі манері розділилося. Одні обурені діями лівійської влади і вимагають у будь-який спосіб визволити співгромадян, інші – зловтішаються: така доля найманців, які добровільно поставили себе поза законом, а отже не мають ніякого права на допомогу. Перша категорія громадян доходить у запалі до пропозицій влаштувати військову операцію зі звільнення співвітчизників, друга сичить: «а, грошами кишені набивали, то так їм і треба тепер!» Перші вимагають справедливого суду, доведення вини обвинуваченних, захисту інтересів громадян і взагалі – будь-що захищати українців за кордоном, створюючи будь-які прецеденти, адже в тому числі за подібними речами у світі судитимуть щодо України, як держави. Другі нагадують, що країна має безліч інших труднощів і навіть проблем, все що Україна могла – вона вже зробила і треба було раніше думати, а не забувати про своє громадянство.
Скажу з цього приводу свою власну думку. Так, під час громадянської війни у Лівії, для евакуації своїх громадян Україна надіслала до Тріполі ВДК «Костянтин Ольшанський» – військовий десантний корабель, як засіб найбільш пристосований для евакуації у подібних умовах. Але чи всі громадяни мали можливість для евакуації? І якщо так, то не треба забувати, що Лівія за площею – майже втричі більша за Україну, Лівія – країна пустель, а головне, що у Лівії – війна. А війна це – непереборна сила. Отже, нічого дивного, що хтось елементарно не зміг або не встиг. Чому не зміг – питання теж цікаве. Адже ситуація, коли військові Каддафі могли силою примусити фахівців з ремонту і обслуговування бойової техніки працювати на себе дуже імовірна – під час війни подібні специ на вагу золота. Попередньо відібравши засоби зв’язку, те саме могла вчинити і охорона нафтових свердловин, якщо українці працювали саме там, як вони, до речі, і стверджують.
Гаразд, припустимо, що українці таки пішли у найманці і ремонтували військову техніку. Знову ж таки, згідно існуючих міжнародних норм, вони ніяк не можуть вважатися комбатантами. У крайньому разі їх треба судити міжнародним трибуналом, а не за законами пустелі. Закиди щодо їхньої можливої участі безпосередньо у бойових діях не витримують критики: з фото і відеоматеріалів добре видно, що ці огрядні дядьки на вправних «солдат Удачі» геть не схожі. І навіть на звичайних військовослужбовців теж. В будь-якому випадку, вони – громадяни України, і їх потрібно захищати. А усі розмови щодо моралі – звичайне блюзнірство. Я чую: «Найманці заробляли собі гроші!» А що – хіба інші громадяни країни того не роблять? Я чую: «вони не платять податків!» Але податки у повному обсязі не платять усі олігархи України, віртуозно приховуючи їх. Але на відміну від олігархів, які зароблені гроші вивозять з країни, українські заробітчани свою валюту везуть на Батьківщину! Я чую: «їхні дії допомагали вбивати людей!» Вибачаюся, але вони не вбивали безпосередньо. Вбиває зброя. В тому числі – зброя українського виробництва. Але щось не помітно, щоб виробники української зброї притягувалися до суду. Ннавпаки – їм платять зарплатню і заохочуть робити ще кращі зразки. Я чую: «вони були на боці Каддафі!» Перепрошую, але Каддафі повів себе доволі благородно, дозволивши евакуацію українських громадян. А ось з ним самим вчинили не дуже гуманно, не довівши справу до суду. Я чую: «наших громадян судили переможці!» Що одразу запускає у мене історичну пам’ять: навіть лідерів Третього Рейху судив Міжнародний Трибунал, а не хтось один з переможців. І судили за міжнародними нормами, а не за власним бажанням. Я чую: «країна не може собі дозволити зайвих витрат, тим більше – на непотрібних людей!» І тут народжується проста аналогія: наші пенсіонери теж не дають грошей в бюджет, фактично, перебуваючи на шиї у держави, то може ними теж не потрібно опікуватися?
Я багато чого чую і на все має контраргументи. Та особливо обурює позиція деяких військових, які розводять довгі теревені на теми моралі, висловлюючи в тому числі пацифістські тези. Це ті самі військові, які давали присягу захищати народ України! Це ті самі представники Збройних Сил, у лавах яких перебувають підрозділи спецназу, які, власне кажучи, отримують гроші за те, щоб у разі необхідності воювати за кордоном, захищаючи інтереси держави саме там. Виходить, що у нас військові отримують зарплатню ні за що. А держава вкотре демонструє, що на своїх громадяна вона плювала, плює і плювати буде. Чим у такому разі наші чиновники і військові відрізняються від дармоїдів? Тепер я цілком зрозумію тих заробітчан, які зараз перебувають у лівійському полоні, коли вони за кілька років повернувшись на Батьківщину, відмовляться допомогти своїм співвітчизникам, мо-тивуючи це простою логікою: «а чим ви, панове, мені допомогли, коли я цього відчайдушно потребував – лежачи на дивані, моралі читали?» Якщо не захистити цих людей зараз, хто завтра поїде за кордон – обслуговувати військову техніку українського виробництва або працювати на нафтових чи газових платформах, на іноземних заводах, кар’єрах, електростанціях? Ризик потрапити у полон існує у десятках країн світу, де Україна має власне інтереси, то яку концепцію будемо впроваджувати: визволяти наших співвітчизників будь-що або кидати їх напризволяще? В останньому випадку треба бути готовими гортати чергові сторінки національної ганьби в іноземних таблоїдах.
Доки у нас існуватиме ганебне совкове мислення, замішане на заздрості, байдужості і ненависті, на кшталт цього конкретного випадку, стосовно співвітчизників, що потрапили у халепу: «а, сука, кишені грошами набив, так тобі тепер і треба!» і водночас процвітатиме ідеологія мояхатаскрайності: «не висовуйся, будь як усі, може пронесе» – ніхто у світі не розумітиме і не поважатиме Україну. Якби щось подібне дозволив собі сказати американець, француз, ізраїльтянин чи навіть росіянин – з ним одразу перестали вітатися сусіди! Чому у нас так міцно стоять на ногах східні діаспори? Тільки спробй зачепити їхніх представників, як усі вони одразу стають на захист свого і битися будуть до останнього. І неважливо – правий він чи ні. Його потім свої покарають. Але зроблять це самі і за своїми законами. Невміння захищати своїх громадян – півбіди. Небажання їх захищати – ось що викликає презирство. Я глибоко переконаний, що саме тому Україну у світі і вважають ганчіркою, якою можна свої ноги витерти і викинути геть за двері… Адже “кидати своїх” іменується одним дуже поганим словом. Навіть “па панятіям”.
Скільки їх було подібних випадків: полон, взяття заручників, арешти літаків, піратські захоплення… Якими були дії української держави – усі бачили. Наша дипломатія у першу чергу вирішує не державні питання, а питання “як залишитися на посаді”, тому намагається усім догодити, імітуючи бурхливу діяльність, водночас влада у нас на міжнародній арені доволі імпотентна і вольові рішення приймати – не ризикує, а народ звично булькає: хто брагою і дурницями, хто – обуренням і крайнощами. Замкнене коло, яке рано чи пізно потрібно буде розривати. І чим раніше, тим – краще. Безумовно, для вирішення питання з українцями, які потрапили у халепу не треба показне бомбардування з масовою висадкою десанту. Краще за все вирішувати подібні справи дипломатичним шляхом, залишаючи таємні воєнні операції на крайній випадко. Але те, що витягати своїх треба будь-що і це взагалі не повинно обговорюватися. Ніяка сила у світі нам не допоможе, якщо ми не допомагатимемо самі собі у будь-яких ситуаціях. Державі давно вже час повертати до себе довіру громадян, а громадянам – взаємоповагу. Бо вимремо. Подібні речі, ламаючи стереотипи, міняючи менталітет, змінюючи світогляд, прищеплюючи верховенство справедливості треба впаювати у мозок змалечку. Інакше комплекс меншовартості і надалі отруюватиме наше коріння.
Щодо цієї конкретної ситуації з нашими співвітчизниками у Лівії – все просто: у свій час Каддафі придбав в Україні кілька літаків. Передачу товару ми виконали не у повному обсязі. І якщо Каддафі повністю оплатив придбання, нам треба просто виконати до кінця замовлення. І не важливо – яка тепер влада у Лівії. Адже Каддафі платив не зі своєї кишені, а з державної. Тобто, наразі Україна, м’яко кажучи, виступає у ролі ненадійного партнера. Тож, цілком імовірно, що українців у Лівії саме тому і затримали, а вся ця справа – лише брудна гра. Але це ніяк не виправдовує бездіяльність держави і не скасовує необхідність напрацьовувати власну гідність.
Віктор Горобець
