Серед такої спеки добре засісти на межі чогось великого й зеленого. Наприклад, на межі велетенського пралісу. Я так і зробив – зупинився у друзів, що купили хату поруч із Біловезькою пущею, на межі національного парку. Це на сході Польщі, до білоруського кордону 4 кілометри. У мобільному спрацьовує вже не польський оператор, а білоруський. Німецька СІМ-карта реагує на нього повідомленням “Willkommen in der Weltzone 4!”. Зона світу 4: ціна дзвінка 2,99 євро за хвилину. Білорусь – країна без назви, просто четверта зона.
Назви навколишніх сіл (як і повсюдні православні церкви) свідчать про етнічно білоруські околиці: Сем’ятичі, Сем’яновка, Семеняковщина. Ще лиш якоїсь Януковщини не вистачало!
Тутешні люди так і називають себе – “тутейшими”. Вони розмовляють польською, але якщо їх копнути глибше, то вилізе білоруська пісня.
Я мрію побачити зубрів, але для цього слід вийти до лісу дуже рано – десь о четвертій ранку. Я це відклав на передостанній день. Протягом дня зубрів також можна зустріти – якщо дуже пощастить, але шанси мінімальні. Їхні стада десь поруч, проте вдень вони невидимі. Проїхавши вчора на велосипедах із два десятки кілометрів лісовими, пропахлими нагрітою на сонці сосною дорогами, ніхто з нас так і не побачив ані натяку на їхню присутність. Однак я впевнений, що нас вони бачили. За кілька днів у них почнеться парування – можливо, хоч голоси їхні почуємо?
(Пізніше я дізнаюся від місцевого екотерориста, що зубри паруються безгучно. Це не олені, які голосними ревами сповіщають усьому світові про своє кохання).
А взагалі цей край можна б називати лелечим – стільки лелечих гнізд навкруги. На цю пору діти вже повиростали і батьки змушені шукати для себе запасні гнізда. У власних місця на всю родину вже не вистачає. Діти вже великі, завбільшки з батьків, і через якісь лише півтора місяця їм так само летіти за моря до Африки. Однак вони ніяк не второпають, що вже великі. Тож усе ще сидять у гніздах і чекають на батьків з їжею. Непогано б їм уже потроху тренувати вильоти на довші відстані, думається мені. Але їм видніше, чого це я за них розхвилювався. У них своя пташина інтуїція.
Мої друзі придбали два фантастичні циркові вагони й облаштували в них кілька зручних помешкань для гостей. Цього літа в них увесь час хтось гостює. Циркові вагони користуються попитом, особливо у відпочивальників з дітьми.
Одного дня ми дещо чисельнішою групою вирушаємо до заповідника. Жоден депутат, прокурор чи суддя, чи інший високий державник не вліз у нього, не відрізав собі добрячого шматка заповідних територій, не перекрив бетонними мурами й охоронцями стежки-доріжки таким лохам і терпилам, як ми. Жоден президентський дитьониш не надумав проводити тут зі своїми дружбанами яке-небудь автораллі типу “Trophy Poland”. Та що там дитьониш – жоден президент нікого тут не відстрілює!
Жодній сім’ї Польща трофеєм не дісталась – і не дістанеться ніколи. Вони – не ми. Від таких порівнянь починаєш раптом розуміти, чому нам, українцям, у поляках найбільше не подобається їхній “гонор”. Мабуть, нам узагалі гідність не подобається – не тільки в поляках, але й у собі самих. Ми її по краплині з себе вичавлюємо. Хто по краплині, а хто всю і відразу.
Швейцарським дітям треба пояснювати, чому не варто підходити занадто близько до он тих прикордонних стовпів – біло-червоного і червоно-зеленого. “За отим другим стовпом, – каже дітям швейцарський батько, – починається інша країна, якою править безжальний Диктатор. Він дуже не хоче, щоб його піддані потрапляли за кордон. Хоче силоміць тримати їх у покорі й нікуди не випускати”. Швейцарські діти слухають, затамувавши подих. Так буває, коли страшна казка раптом перетнеться зі страшною дійсністю.
Згодом ми потрапляємо на покинутий серед пралісу старий лютеранський цвинтар. На тлі нечисленних німецьких поховань, які сяк-так збереглися, виокремлюється одна-єдина добре збережена польська могила – “Ян Мацевич, замордований більшовиками у польсько-російській війні 1920 року”.
Швейцарський батько нічого про це не знає й нічого сказати про це швейцарським дітям не може. Кася розповідає йому, що справді була така війна. І цитує Тухачевського, який казав: “Ми принесемо Європі комунізм, переступивши через труп Польщі!”. Швейцарський батько не перекладає цього швейцарським дітям. Уроки історії в нашій частині світу страшніші за найстрашнішу казку. Дітям, щоб їх розуміти, ще варто підрости – хоча б до рівня отих молодих лелек.
Вечорами слухаємо по радіо старих білоруських пісень. Архаїчний спів, білі жіночі голоси. “Білоруське радіо”, – говорить Кася. Мені не віриться, я перепитую: “Білоруське радіо з Білорусі? Передає старі білоруські пісні?”. “Та ні, звичайно – відповідає Кася. – Білоруська редакція польського радіо з Білосточчини. Білоруська мова в нас регіональна. З тих, які зникають”.
Якщо й так, то тут вона зникне дещо пізніше, ніж у самій Білорусі, думається мені. Вона протримається рівно стільки, скільки й ці пісні, що співаються білими жіночими голосами.