Вийшов друком четвертий проект Майдану з серії національної пам’яті – “Підпільна Церква в умовах тоталітарної держави”. Проект здійснено зусиллями спільноти Майдану та Інституту історії Церкви Українського Католицького Університету. Ми вдячні всім, хто долучився до проекту в інтернеті та до його виходу в світ друком. Презентація видання у Львові – 10 вересня о 10.00 на пр. Т. Шевченка, 11, у Львівському прес-клубі; у Києві видання буде доступне у церкві Св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі, відповідальний – Олександр DADDY Попов; в Одесі презентацію організовуватиме відомий активістам нашої спільноти отець Олександр-Август Чумаков.
Нижче пропонуємо передмову упорядника проекту
Переднє слово
Межі влади
Пропонуючи читачам четвертий з черги проект спільноти maidan.org.ua з розділу “Національна пам’ять”, цього разу спільно з Інститутом історії Церкви Українського Католицького Університету, сподіваємось, що він, як і попередні, знайде свого читача і свого шанувальника. Сподіваємось, що він дасть читачеві відповідь на запитання не лише про минуле, але й про майбутнє. Скажімо, наш перший проект, з Головним Командиром УПА Василем Куком шукав і давав відповіді на питання, який сенс іти на бій з ворогом, який могутніший від тебе силою зброї? Пропонований зараз проект, крім цікавих і корисних фактів з недавньої історії України, мав би підштовхнути читача замислитися над іншим, завжди актуальним питанням: про межі влади. Адже в Радянському Союзі влада держави здавалася (принаймні, для комуністичної верхівки) безмежною. Людина, невигідна державі, могла просто безслідно щезнути, будь які спроби опору показово карались. А тут — ціла Церква, призначена на знищення, єпископи і священики, монахи і монахині, миряни — і незважаючи на всю могутність, держава виявляється безсилою. Так, влада знищила багато людей, які були надзвичайно важливими для Церкви, змусила слабших перейти на свій бік — але головного завдання, ліквідації Церкви, виконати не змогла. Чому? І які історичні уроки ми з цього маємо?
Кожна тоталітарна влада прагне перетворити своїх підданих на гвинтиків державного механізму. Таких, що бездушно виконуватимуть державну волю, не задумуватимуться над поняттями честі, гідності, вірності, любові. Однак, навіть виховані в радянській системі люди мають душу. Це та межа влади, на яку натрапила необмежена влада радянської системи, межа, походження, сила і вплив якої сягають далі, ніж межа життя і смерти. Матеріялізм радянської системи навіть не припускав, що за цією межею є щось людське, але це власне те, що вирізняє Людину. Уроком боротьби УГКЦ (зовсім не новим в історії, просто, забутим правителями) є те, що матеріяльне можна перемогти нематеріяльним.
Людина, яка кидає виклик самодержавній владі, не може будувати свою силу на матеріяльному. Матеріяльну силу держава завжди може перевершити, маєтки в боротьбі матеріяліста з державою стають не перевагою, а слабким місцем, натискаючи на яке, влада його перемагає. І лише там, де необмежена влада зіткнеться з Вірою, з нематеріяльним розумінням змісту людського життя, тоталітаризм програє. Коли Савл стає Павлом, виявляється, що влада є не самодержавною, а куцою. Падаючи в очах людей, ця влада руйнується, і саме так впав Радянський Союз. От ще зовсім недавно, ми жили в ньому, і дільничний міліціонер приходив до господарів квартири складати акт про порушення громадського порядку з приводу вертепу, який приходив колядувати — аж ось Союзу нема, а Церква, яку ніби й знищили, і все у неї відібрали — є. Можливо, оця історія, складена з мозаїки спогадів учасників підпільного життя УГКЦ, дозволить читачеві глибше зрозуміти межі та можливості влади. І те, що допомагає людині залишатись Людиною там, де тоталітарна держава не залишає місця для людського.
Ярослав Сватко
