Микола Рябчук: Про малих негренят

Хорватія переповнена постсовком, — таку сумну звістку привезли мені колеґи, що повернулися звідти. Я їх розумію, бо й сам раз у раз натикаюсь у різних містах на цю вкрай неприємну публіку, яку в путінському дискурсі називають “соотечественниками”. То якийсь тип гасає з мобілкою по сіднейському аеропорту, голосно матюкаючись. То пацани йдуть маршовою шеренгою по затишній родоській вулиці, скандуючи патріотичні рєчьовкі. А то раптом “тьолкі” врубають на пляжі рідну попсу, аби всі навкруги могли нею насолоджуватися.

Хорватія скасувала візи для постсовка і тепер отримує той побічний продукт, якого, власне, й хотіла.

Мої друзі мали ще й додатковий клопіт, бо поїхали до Хорватії з дітьми. А що діти розмовляли по-українськи, то кожен другий совок вважав за потрібне втрутитися і якось цю дивну для нього обставину прокоментувати. У приязній версії це виглядало приблизно так: “О, какие милые хохлята!”. У типовішій версії — “Вы что, с Западной?”. В аґресивнішому варіанті — “Вы что, и дома с ними так разговариваете?!”.

— Ото тільки й спокою було, що на англомовних екскурсіях, — зітхає товариш.

Я намагаюсь його розважити і нагадую, що й наш співвітчизник у комічній опері Гулака-Артемовського дивувався з малого арапеняти: “Ти ба! — казав він. — Такий малий, а вже турок!”

— “Такий малий, а вже чорний!” — уточнює приятель. — Але ж то було у XVIII столітті. Хай би він спробував нині обізвати кого-небудь “ніґером”. У нормальній країні, звісно. Не тут. Тут його за “хохла” чи “телячий язык” ще й похвалять.

Я не маю що відповісти товаришеві. Бо й справді не знаю, як захистити право його дітей розмовляти рідною мовою.

Хоча б на рівні кримської дурепи з рекламного ролика Партії реґіонів.

Газета по-українськи