Як зазначив у недавньому інтерв’ю журналові «Країна» перший президент України Л.Кравчук, «в Україні є група людей, які перебувають під впливом не тільки внутрішніх, але й зовнішніх причин… Вони не володіють достеменно проблемами, які порушують. Роблять це заради конфлікту, щоб викликати протистояння і розкол».
Розохочений здаванням чинною опозицією однієї лінії оборони за іншою (Конституція, парламентаризм, Севастополь, мова…), комуніст Симоненко вирішив і сам замахнутися на черговий атрибут нашої державності – державну символіку України. Забувши, між іншим, що, як згадували учасники відповідних подій 1996 року, стаття 20 Конституції про символіку була проголосована у компромісному з ним, Симоненком, формулюванні:
«Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.
Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України)». Тобто – тризуб.
Тоді, в 1996-му, Симоненко, очевидно, «не знав», що з цим знаком «зустрічали Гітлера». Тепер, схоже, наші найбільші доброзичливці йому про це «нагадали». Запропонувавши, можливо, за внесення чергового розколу в українське суспільство якусь підтримку на виборах.
Отже, Симоненко тепер називає наш герб, знак княжої держави Володимира Великого, символом, «із яким зустрічали Гітлера під час війни і під яким убивали безвинних людей».
Ну, по-перше, треба одразу сказати, що під будь-яким державним символом, крім добрих справ, нерідко чинилися справи недобрі, коли-небудь убивали і безвинних людей. Все залежало від того, в чиїх руках відповідний символ опинявся. Але справді національні, державні символи у цьому зазвичай не звинувачують.
Так, наприклад, під двоголовим орлом, починаючи від часів Івана Лютого, лише в Україні до ноги вирізано в різні часи населення Батурина, Срібного, козаків на Хортиці.
В листопаді 1919 року в моєму селі Глинську, тепер Сумської області, партизани повстали проти денікінців, які воювали під двоголовим орлом. Так ті підтягли артилерію, і від вибухів снарядів загинули, разом з партизанами, десятки непричетних до повстання мирних жителів.
Однак двоголовий орел століттями залишався символом російської держави, а після повалення комунізму його як державний символ відновлено і в сучасній Росії.
Під орлом бялим, наприклад, Армія Крайова вирізала селян Волині і Підляшшя, однак свій національний символ поляки не ставлять під сумнів.
Під півмісяцем турки здійснювали геноцид вірменів. Але півмісяць залишається символом не тільки сучасної Туреччини, але й багатьох інших мусульманських країн, у тім числі й пострадянських.
Не знаю, чи вбивали невинних людей під гербом Болгарії, але ця держава під час Другої Світової була союзницею Гітлера. Однак від історичного болгарського лева не відмовилися й болгарські комуністи, що прийшли по війні до влади, хіба що тимчасово домалювали йому маленьку червону зірочку.
Дуже багато невинного люду за останні дві тисячі років убито під символами християнства. Можна згадати «подвиги» хрестоносців, конкістадорів у Південній Америці, інквізицію. За дещо свого часу вибачився перед людством папа Іван Павло Другий. Але хрест як символ віри для мільярдів землян ніхто не ставить під сумнів.
Тому безглуздими виглядають і звинувачення на адресу знака княжої держави нашого Володимира Великого, навіть якщо якісь конкретні особи, прикриваючись ним, когось невинного справді вбили.
Інше ставлення як окремі народи, так і світова спільнота демонструють до тимчасових вузькопартійних символів, під якими тоталітарні партії захоплювали владу в окремих країнах, де знищували мільйони людей, а також чинили агресії проти інших країн і народів. Негативно в Європі та Америці ставляться до безневинної для далеких східних народів свастики, яку нацисти свого часу штучно нав’язали німцям, а також до вигаданого комуністами, що спробували заперечити історичні символи українського, російського та багатьох інших народів, серпа-і-молота. Сьогодні символи нацизму і комунізму відкинуті народами, звільненими від тоталітаризму, пам’ятаємо, як народи, звільнившись від нав’язаних їм комуністичних диктатур, з тріумфом викидали ганебні символи тих терористичних режимів на смітник, відновлюючи в своїх державах власні історичні символи.
З тим більшим гнівом сприймаються звинувачення на адресу святого знака Володимира Великого від чи не щоденного носія символіки, під якою комуністичним режимом справді знищено десятки мільйонів громадян власної ж держави в українських селах та таборах смерті системи ГУЛАГу. З чим навіть Гітлер не може тягатися. Як казав гоголівський Пацюк, «тому не треба чорта шукати, у кого самого чорт за плечима». Кажуть також, що не варто кидатися каменюками тому, хто живе в скляному заміському домі…
Абсурдним є і звинувачення Симоненка, що зі знаком княжої держави Володимира Великого «зустрічали Гітлера». Чи справді зустрічали? І якщо так, то хто і чому?
Хто-зна як щодо Гітлера під час його наїздів в окуповану Україну, а щодо німців узагалі таке цілком могло бути. Адже й Червону армію в 1939 році западяни багато де зустрічали з національною символікою – вважаючи Совєти меншим злом за Польську державу, до якої доти належали. За що невдовзі тяжко поплатилися: ешелони з депортованими «визволеними» потяглися до Сибіру.
Так і 1941 року в багатьох населених пунктах України знайшлися люди, групи людей, що переважно за нейтралітету, часто доброзичливого, своїх земляків, які опинилися в окупації, зустрічали німців як визволителів від більшовицького гніту – або, принаймні, як менше зло. Як у тій старовинній українській народній приказці: «Тату, тату, лізе чорт у хату» — «Дарма, аби не москаль!». Згаданій, до речі, і в книзі Леоніда Кучми «Україна – не Росія». Сподівання частини з тих людей обмежувалися надіями на ліквідацію колгоспного рабства і відновлення вільного хліборобства на власній земельці. Інші раділи, що позбавляться загрози виселення туди, де Макар телят не пас.
Так, Наталія Іванівна Троцько, 1927 р.н., покійна мати дружини автора цього тексту, яка виросла на Полтавщині, згадувала, що звістку про війну почула, повертаючись із чередою з пасовища до села. Першим, що прийшло 14-річній дівчині в голову, було: «- О! Война! Тепер нас на Соловки не відправлять!..».
А ще інші, разом з цим, сподівалися на відновлення незалежної Української держави, що існувала в 1918-1920 роках і впала під ударами російських інтервентів. Відомо, що вже 30 червня 1941 року в окупованому німцями Львові скликані ОУН Українські національні збори проголосили Акт проголошення Української держави, після чого керівництво ОУН було німцями арештоване і відправлене до нацистського концтабору.
Але чи зустрічали зі знаком княжої держави Володимира Великого особисто Гітлера? Беруся стверджувати, що якби таке було насправді, то так могли чинити тільки герої.
Раби – ті зустрічали б окупанта з ЙОГО символікою. В означеному випадку – червоним прапором зі свастикою. А вийти до нього зі своїми власними історичними символами, демонструючи йому, що тут древня земля і древній народ, який має власну історію і власні символи, пишається ними, могли, повторюю, тільки герої.
Адже Україна не була тоді державою, як, наприклад, союзні Німеччині Румунія, Угорщина чи тодішня Словаччина зі своїми міжнародно изнаними державними символами. Частина території України була включена безпосередньо до Рейху як дистрикт Галичина, а інша частина – рейхскомісаріат «Україна» – була на становищі колонії. В таких умовах демонстрування Гітлеру власної символіки не могло розглядатися інакше як бунт з усіма наслідками.
На підрадянській же Україні німців зі знаком Володимира Великого якщо і зустрічали, то вкрай рідко. Адже пам’ять про українську національну символіку з пам’яті більшості місцевих українців було випалено пекельним вогнем комуністичних репресій. Тому ті, хто сподівався від німців добра, вважав їх меншим злом, зустрічали їх з хлібом-сіллю або з квітами.
Так, за письмовими спогадами вже, на жаль, покійного Сеника Володимира Андрійовича, директора школи, в якій я навчався, в його рідному селі «був і такий факт: сім’я Бараніка Платона Микитовича вийшла з квітами і вітала німців радісними вигуками. Німці радо приймали квіти і махали руками, щось кричали». Близькі родичі того Бараніка були репресовані комуністами.
В моєму рідному селі група людей зустріла мотоциклістів 10 мотодивізії танкової армії Гудеріана хлібом-сіллю. Принаймні один з них, Грицай Павло Минович, після визволення села від німців був арештований за звинуваченням у зраді Батьківщини.
Наводжу тут лише приклади відомі мені особисто з першоджерел, а не вичитані, яких дуже багато. Наприклад, Анатолій Кузнєцов описав у своїй документальній повісті «Бабин яр» подібну зустріч німецького війська на київській Куренівці.
Пізніше ті люди, як правило, розчарувалися у «визволителях», які не тільки не виправдали їхніх надій, а й виявилися такими ж катами і визискувачами, як комуністи, від яких люди наївно сподівалися визволитися. Німці ж навіть колгоспи зберегли. І поступово з меншого стали вважатися більшим злом.
Але повернімося до знака Володимира Великого, від якого Симоненко пропонує відмовитися, оскільки з ним «зустрічали Гітлера». Ну, припустимо, відмовимося. А що робити з квітами і хлібом та сіллю, які «винуваті» перед Симоненком у тому самому? І від них відмовитися, оскільки за однакову вину має бути однакове покарання»? Чи як, пане Симоненку? J
До речі, не всі комуністи так вже негативно оцінюють українців, які зустрічали німців як визволителів. Можна згадати досі шанованого на Полтавщині й не тільки Федора Трохимовича Моргуна – комуніста і, як раніше заведено було говорити, справді видатного діяча комуністичної партії і радянської держави. Якому сучасні комуністичні буржуї в підметки не годяться: хто не знає про цю людину, дуже рекомендую дізнатися про неї більше, хоча б з інтернету.
Тричі поранений ветеран війни, більшу частину життя комуніст, але патріот України Моргун був земляком Симоненка. Він народився 1924 року на Донеччині, роки окупації провів на рідному хуторі в Червоноармійському районі й знав обставини тих часів не з чуток, як дехто, а з власного досвіду. Ось уривок з його статті «Що приховується за димовою завісою міфів про війну?», яка була надрукована в газеті «Дзеркало тижня» 20 червня 2009 року:
«…У зрадники потрапили і ті, хто зустрічав німців хлібом-сіллю. А що ж робити людям, замордованим революційним терором, громадянською війною, голодоморами, розкуркулюванням, репресіями, масовими розстрілами ув’язнених у перші дні війни в Західній Україні? Вони ж думали, що зустрічають визволителів від більшовицького панування.
…У найстрашніші зрадники у сталіністів записано … бандерівців, які здійснювали помсту за криваві злочини більшовицького режиму й відстоювали прагнення до національної свободи зі зброєю в руках».
Отже, спроба наїзду пана Симоненка на державну символіку України, на наш герб, успадкований від хрестителя Руси-України князя Володимира Великого, є повністю безпідставною. Однак, як вже бачимо, за цього режиму та за беззубості парламентської опозиції в країні можуть реалізовуватися найбезглуздіші прожекти, особливо якщо вони антидержавні й мають підтримку ззовні. Тому декларації таких чорних намірів мають гуртувати патріотів України, особливо в переддень парламентських виборів.
Володимир Пархоменко,
краєзнавець
“Так, наприклад, під двоголовим орлом, починаючи від часів Івана Лютого…”
Хлопці а хто це?
Алєксандр Пушкін – не Олександр Гарматний!
Майкл Джексон – не Міша Яковлєв!
Путін – не Володимир а Владімір !
І звісно ж який би не був кат Грозний він Грозний.
(Навіть у християн Диявол пишеться з великоЇ літери і без помилок)
Шановний(а) Vysokatopolia,
Пушкін, Путін, Джексон (мабуть) – це прізвища. І вони справді не перекладаються.
А Грозный – це прізвисько, прикметник саме цієї людини. Тому він – перекладається. Так само ми називаємо історичних діячів Іоаном Безземельним, Річардом Левине Серце, Ніколаєм Кривавим, Сулейманом Пишним і т.п.
Багатьом у цьому світі вдається на якийсь час затуманити певну масу людей, приховавши неуцтво і обмеженість. Але люди скоро похопившись проганяють брехуна і шубравця. Чому цей неук Сіманенка морочить нам зад стільки років, кадить дурниці і ніхто йогог не заткає? Комуністична банда нищила працьовитих господарів за їх важко заровлений шматок хліба. Вивозили на Сибір, розтрілювали у казематах. Сьогодні ця падлюка має відвагу зневажливо терендіту про НАШУ СИМВОЛІКУ І КОГО З НЕЮ ЗУСТРІЧАЛИ. Ця падлюка нагребла мільйони, які були вкрадені з рахунків Ощадбанку працьовитих людей. Банда! Геть банду з України!
Моя покійна мама розповідали про те, що найперше зробили німці прийшовши на Вінничину: 1)Почали відкривати закриті большевиками церкви; 2)Поновлювати школи, де усі предмети викладалися українською; 3)Почали друкувати газети і журнали українською мовою (ну, звичайно, проти Гітлера там нічого не було); 4) Усім бажаючим роздали відібрану комуністами землю. Проте, для особливо ледачих, зберегли колгоспи; 5) На ринках жандармерія і поліція слідкували за цінами, щоби не занадто зростали, і не було голоду; 7) Виявляли і ліквідовували комсомольців, що закликали народ до комунізму; Яка іронія долі – від червоних окупантів, що всім вуха просурмили, нібито вони “свої”, влаштувували геноцид голодоморами у 1924-33 роках, і після “визволення” ще й 1946-47 рр., нас оберігали фашисти. Не вірити своїй мамі не маю підстав. Збереглося фото коменданта Немирова, німця, де він стоїть посеред українських дівчат у вишиванці. Окупанти добре знали історію України.
1. Вони школи не поновлювали, а дозволяли відкривати за ініціативою віруючих.
2.Школи при німцях справді працювали, але тільки 1-4 класи, і то з обмеженим переліком предметів. Нацисти вважали, що “цих недолюдків” вчити треба, але тільки до тої міри, щоб вони розуміли господаря і не були надто вумними.
4.Землю всім бажаючим не віддали. Зберегли колгоспи, які повинні були забезпечувати вермахт. Але пообіцяли провести з часом земельну реформу. Навіть закон такий видали. А колгоспну віддали селянам лише в окремих селах з пропагандистською метою. От так, мовляв, буде. Правда, усім бажаючим збільшили присадибні ділянки, порівняно з совєцькими часами. А тим, хто добре працював в окупаційному колгоспі, давали землю додатково. Правда, з поверненням совєтів всі ці окупаційні бонуси знову відібрали до колгоспів. :)
7.Комуністів лише за те, що вони комуністи чи комсомольці, не вбивали. Принаймні спочатку. Від них відбирали розписки, що вони не будуть протидіяти окупаційній владі. Комуністи, крім того, мали раз на тиждень приходити до управи і відмічатися. Що вони ось тут і шкоди не роблять. Правда, коли на фронтах почалися невдачі, та ще став розгортатися партизанський рух, почалися диверсії подекуди, тоді про комуністів згадали. Всіх, хто не встиг десь заховатися, стали хапати і вбивати.
До модератора. Виправте, будь-ласка, в п. 1 мого попереднього поста “школи” на “церкви”. Дякую.