Вправляючись у цікавих дослідах щодо свободи мирних зібрань в Україні, ми з “Майдан-Моніторингом” напочатку 2012-го року виявили, що міськими радами (чи то їхніми виконавчими комітетами) 11-ти великих міст України затверджено нормативно-правові акти з питань організації і проведення мирних зібрань. Відзначилися були Дніпропетровськ, Житомир, Запоріжжя, Київ, Луцьк, Полтава, Рівне, Сімферопіль, Суми, Харків, Херсон.
Підставою для прийняття таких рішень зазвичай називалася вміщена у ст.38 Закону України “Про місцеве самоврядування” каламутна норма, яка відносить до “делегованих повноважень” виконавчих комітетів міських, сільських, селищних рад “вирішення відповідно до закону питань про проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій, спортивних, видовищних та інших масових заходів”. Насправді така аргументація “місцевих самоврядувальників“ не вартує і ламаного шеляга, внаслідок однієї простої і вирішальної обставини – відсутности спеціального закону про мирні зібрання, “відповідно” до якого виконкоми рад лише і мали б право щось у цій сфері “вирішувати”, не кажучи вже про те, щоби встановувати якісь загальні регуляції.
Ба більше, хоч там як, а місцевій владі зась до визначення строків “завчасних повідомлень” про наміри проведення мирних зібрань (що, згідно з рішенням Конституційного Суду України №4-рп/2001 від 19.04.01, є “предметом законодавчого регулювання”, себто може регулюватися лише законодавчим актом, а не забаганками місцевих влад чи ще когось). Властиво, і взагалі зась до будь-якого обмеження обсягу та змісту права на мирні зібрання, адже відповідно до ст.39 Конституції України це, знов-таки, може бути легітимно вчинене лише “судом відповідно до закону” і, до того ж, тільки коли це “є необхідним у демократичному суспільстві”, на чому наполягають норми чинних і обов’язкових для України Конвенції з захисту прав людини і основоположних свобод та Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.
Втім, як відомо, закони писано не для всіх, і ніщо – ні відсутність повноважень, ні острах відповідальности, не кажучи вже про совість, не зупинило низку міскрад від самоправства і сваволі, причому практично завжди зміст такої місцевої нормативної самодіяльности зводиться якраз саме до визначення строків завчасних повідомлень, до встановлення різноманітних обмежень за часом та місцем проведення мирних зібрань. Подекуди ж (як, наприклад, у Луцьку), особливо просунуті самоврядувальники, нічтоже сумняшеся, вигадали собі компетенцію взагалі “відмовляти“ у проведенні мирних зібрань.
Окремо варто сказати, що ще на початку цього року міські влади 13-ти великих міст цілком серйозно вважали чинним “Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» від 28.07.1988 року № 9306-ХІ”*. І це не анекдот, це рівень, перепрошую на слові, правосвідомости.
І виходить предивна штукенція, Україна ніби не є федеративною державою, а де-факто в ній, за єдиної Конституції і, таким чином єдиної конституційної статті щодо права на мирні зібрання, існують десятки різних правових (насправді – псевдоправових) умов організації і проведення мирних зібрань, себто (будьмо уважні, як кажуть православні батюшки) – різних умов реалізації одного, того самого, конституційного права. Чарівно, чи не так?
Як при цьому бути з принципом правової визначености, згідно з яким, якщо вірити думці КСУ, “обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваности застосування правових норм, встановлених такими обмеженнями”? А ніяк не бути: мешканець міста А, щоби спокійно, без “беркутятини” та/чи “молодиків спортивної статури” (тм) реалізувати своє конституціне право на мирні зібрання у місті Б, за такою цілком первертною логікою, мав би не керуватися Конституцією та засадничими міжнародними актами, а спочатку з’ясувати чи прийнято у Б місцевий акт стосовно мирних зібрань, якого самого змісту, а також, що саме влада сонячного міста Б думає про чинність совкового “указу”. Маячня? Поза сумнівом. Навіть брєд.
Виходячи з протиприродности такого становища у державі, яка має сміливість (втім, з огляду на все, радше – нахабство) зватися демократичною та правовою, ми з правосвідомим і принциповим “Майдан-Моніторингом” звернулися до прокуратур відповідних міст, ощасливлених тамтешніми самоврядувальниками подарунками у вигляді “порядків” та “положень” щодо мирних зібрань. Звернулися з пропозиціями втрутитися і вжити, відповідно до компетенції, заходів прокурорського впливу задля повернення діяльности міськрад, укупі з їхніми надно активними виконкомами, у конституційне річище, задля забезпечення конституційного ж права.
З подальшого стало зрозуміло, що на зразково-показовий розгардіяш у діяльности “місцевих самоврядувальників” прокурори цілком спроможні дати власну [не]адекватну відповідь – не менше розмаїття думок і винахідливість ухильних підходів. Якщо прокуратури Луцька, Херсона і Запоріжжя, реагуючи на наші звернення, відповідні рішення місцевих влад опротестували (хоча і лише в частинах, не звертаючи уваги на принципову неправомірність таких рішень в цілому** – наприклад прокуратуру Луцька, судячи з останнього повідомлення звідтам, цілком задовольнило “часткове врахування” протесту без будь-якої зміни правдиво феєричного за глупством розділу вищезгаданого місцевого нормативного акта щодо можливости адміністративної “відмови у проведенні зібрань”), то стійкі прокурорські працівники Дніпропетровська, Полтави, Сум та Харкова взагалі не побачили у позаправовій самодіяльности своїх земляків нічого поганого***
Найсимптоматичне для діагнозу системи відбулося по наших спробах відповідно до закону оскаржити байдужість тих прокуратур до “вищестояших”, які часто-густо просто “відфутболювали” скарги у напрямку тих, на кого скаржилися. Саме так, без тіні сумніву, вчинила і “найвищестояща” з “вищестоящих” – Генеральна прокуратура України, відправивши скарги на прокуратури обласного рівня до тих самих прокуратур обласного рівня, а щойно – і скаргу до генпрокурора на власне цей свій “футбол”. А що норма статті 7 Закону України “Про звернення громадян” прямо забороняє “направляти скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються“, то, слід розуміти, тим гірше для норми.
Головною функцією всякої нормальної сучасної держави є сприяння людському і суспільному розвитку, сприяння реалізації громадянами прав і свобод, а якщо це не так, то у цій державі нема суспільного сенсу. Сприймаючи прояви громадянської активности і самоорганізації українців, порухи українського цивільного суспільства не як об’єкти сприяння та захисту, а як щось вороже, як загрозу, теперішня держава в Україні демонструє, по-перше, ознаки аутоімунної хвороби (доктор Хаус для подібних випадків радив, здається, преднізон і стероїди), а по-друге, свою порочну сутність УРСР 2.0.
Заповідна каша у владних головах свідчить про совкову заскорузлість і шизофренічність системи, а загальна налаштованість системи обмежувати свободу, чи то прямими заборонами, чи то перетворенням “правового поля” на поле мінне – про необхідність свободу захищати****. Хоча б, зрештою, з “духу протиріччя”.
Олександр Северин, к.ю.н.
“Майдан-Моніторинг”
Примітки:
*Більше про “десовєтизацію” – ТУТ
**Несподівану, з огляду на загальний стан з правосуддям в Україні, принциповість, виявив Херсонський окружний адміністративний суд, який вийшов за межі прокурорських позовних вимог і скасував рішення в цілому.
*** Ще раніше у Житомирі та Сімферополі відповідні нормативні акти місцевих влад було у судовому порядку визнано незаконними, у Рівному – опротестовано прокуратурою лише в частині встановлення строків завчасних повідомлень. Справа за позовом автора цього текста до Київської міської ради щодо незаконности рішення Київради від 24.06.99 №317/418 “Про визначення порядку організацїї та проведення у Києві недержавних масових громадських заходів політичного, культурно-просвітницького, спортивного, видовищного та іншого характеру” повільноплинно перебуває на розгляді Окружного адміністративного суду м.Києва.
**** Про Партнерство “За свободу мирних зібрань!“ – ТУТ