Минулого тижня у вашингтонському готелі “Хілтон” відбувся молитовний сніданок, який щорічно організовує президент США Барак Обама. Від бідної, але незалежної України скуштувати заморських страв за тридев’ять земель подався й депутатський бомонд з 30 осіб. Поснідати з Обамою може будь-яка людина. Для цього необхідно купити квиток за 750 доларів, квитки на літак туди й назад та замовити апартаменти в недешевому вашингтонському готелі. Втім, наших народних обранців цінами не залякаєш. Як кажуть, за кусок кишки сім верстов пішки. Ображеним лишився тільки один VIP – перший заступник Генпрокурора Ренат Кузьмин. Посольство США відмовило Кузьмину у видачі візи. Болісні скарги Рената Равелійовича до Президента США і американського Конгресу не тільки не вплинули на рішення Держдепу, а й викликали здивування. З історії міжнародних відносин не відомо жодного прикладу, коли б чиновники другого і нижчого рівнів зверталися з відкритим листом до глав іноземних держав. Втім, для манії величі, – за Жванецьким, – не потрібно величі, а цілком вистачає манії.
Як відомо, ляпаси не прощають – вони завжди дошкульніші від стусанів. Відповідь не забарилася. Відтак, 18 січня Генеральний прокурор України на брифінгу заявив про завершення досудового слідства у справі про вбивство Євгена Щербаня та причетність до нього екс-прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко. А вже за два дні повідомлення про підозру у справі про вбивство депутата Щербаня було пред’явлено в душовій кімнаті Харківської ЦКЛ ”Укрзалізниці” самій Юлії Володимирівні. Завершення досудового розслідування проведено таким поспіхом, що адвокати підозрюваної й досі не можуть отримати всіх матеріалів у повному обсязі, що наводить на думку про відсутність справи, як такої.
Історія, за Гегелем, повторюється двічі: перший раз як трагедія, другий — як фарс… За Кузьминим вона може повторюватися безмежно. Якби за цих неповних два роки по-стахановськи не було наштамповано стільки кримінальних справ по двох найяскравіших лідерах опозиційного руху, то, навіть, грубо змайстрований перший судовий процес над Тимошенко може й справив би якесь враження на українського обивателя. Рефлекс засудження ”ворогів народу” ще глибоко сидить в генетичній пам’яті пострадянської людини. Але після гучних анонсів т.зв. чергових злочинів ”отпетой воровки” навіть недоброзичливці Тимошенко не тільки відчули, що їх мають за дурнів, а й пройнялися до неї співчуттям. Безсоромне “відеопрання білизни” з тюремних камер екс-прем’єра лише розпалило приховану лють до правової і судової системи, яка загубила гальма. Важко сказати, хто є ідеологом цього бездарного водевілю, але у запопадливості вислужитися перед хазяїном, він робить дуже небезпечну послугу, як своєму хазяїну, так і народу. Можливо, король чогось і не розуміє, але у нього завжди мають бути розумні радники, які зобов’язані убезпечити його від помилок. Якщо таких не було, король слухав своїх блазнів. ”95 квартал” міг би дати багато корисних порад президенту…
Чого добилася влада, штампуючи оберемки нових кримінальних справ проти Юлії Тимошенко? Остання справа про вбивство Щербаня настільки неправдоподібна і грубо змайстрована, що в неї не вірять навіть сомалійські пірати. Вона не тільки неправдоподібна за будь-якими ознаками логіки, а й нікчемна за суттю. Якщо карикатурний киреєвський процес ще можна було прийняти за помилку, то в останній справі про причетність до вбивства Щербаня влада досягла точки неповернення. Їй безповоротно не вірить переважна частина наших громадян і лідерів Європейського Союзу. Це мало б насторожити. Для того, щоб якось переконати в надуманих злочинах Тимошенко, українській владі вже неможливо знайти ще більш неправдоподібніші звинувачення, які змогли б переконати світ, а найперше – власних громадян у канібалізмі екс-прем’єра. Влада, здається, вже використала усі свої “домашні” заготовки. Більше засобів компроментації опозиції у неї не лишилося. Майже за Йозефом Геббельсом: чим зухваліша й неправдоподібніша брехня, тим швидше в неї повірять, головне – її повторювати і подавати максимально серйозно. Якщо слідувати логіці влади, то саме Тимошенко розп’яла Ісуса Христа, а Богословська усе це бачила і може засвідчити в суді. Сімнадцять років свідки нічого не пам’ятали і раптом саме тепер пам’ять знову до них повернулася. А в декого – навіть покращилась.
Не хотілося б проводити якісь паралелі з брежнєвсько-андроповськими часами, а тим паче з 1933-1937-ми роками, – кожна епоха має свою групу крові. Але в розмовну мову почали знову повертатися такі забуті слова, як ”в’язні сумління”, “політичні репресії”, ”сфабриковані справи”, ”штатні свідки”, ”дисиденти”. Це ненормально, коли в наш час в Європу заходить нова хвиля української еміграції – політичної. Українські дисиденти змушені покидати батьківщину і просити притулку за кордоном через свою політичну позицію (Богдан Данилишин, Олександр Тимошенко, Андрій Шкіль, Віктор Романюк, Валерій Іващенко та багато інших). Такого не спостерігалося з часів гонінь на інакодумство та правозахисний гельсінський рух. Більше того, незважаючи на заклики переважної більшості світових держав припинити практику вибіркового правосуддя і визнати політично мотивованими ув’язнення Тимошенко і Луценка, українська влада не тільки не реагує на них, але й демонструє нові зразки полювання на опозицію. Переважна більшість теперішнього керівництва держави закінчувала ВПШ. Однак вони не засвоїла навіть того, що знали кремлівські старці. Навіть у репресивні брежнєвські часи така потужна ядерна машина, як Радянський Союз, йшла на поступки Заходу стосовно дисидентів. Безумовно, у Януковича позиції значно слабші, ніж у Брежнєва. Тим більш, незрозуміле його нехтування вимогами усього світу і вперте небажання розмовляти чесно. Як результат, Януковича вже давно перестали запрошувати на офіційні зустрічі лідери інших держав. За останній рік він мав тільки дві малозначних поїздки. Фактично, минулий рік став роком неоголошеної політичної ізоляції України. Тому його недавній офіційний візит в Литву став чи не останньою спробою Європи навернути його в “потомственне дворянство”.
Прикро, що влада не розуміє наслідків своєї невмотивованої непоступливості для себе і країни в цілому. Натомість, щоб зупинитися, вона далі тупо крутить маховик нових справ проти опозиції. Президент Литви Даля Грібаускайте на зустрічі з Януковичем на цей раз без дипломатичної ввічливості зазначила: “Європейська сторона не диктуватиме Україні, як вирішувати це питання. Запроторення опозиції до в’язниці не є гідним рішенням, тому ми звертаємося до влади й нагадуємо, що подальше затягування вирішення саме цих політично мотивованих справ може спричинити подальшу затримку підписання угоди про асоціацію між Україною та ЄС”. Навіть непереборна ненависть до свого колишнього опонента не варта того, щоб справу сімнадцятирічної давності робити впливом на майбутнє України.
Влада недолуго намагається переконати європейське співтовариство і свій народ в тому, що Тимошенко та Луценко засуджені не з політичних мотивів, а за конкретні кримінальні злочини. “Скажіть, будь ласка, коли людина обвинувачується в убивстві, в ухиленні від сплати податків, розкраданні в особливо великих розмірах, у перевищенні влади… Коли людині надсилається повідомлення про підозру в організації фінансування вбивства, то про яку політичну репресію може йти мова?”, – запитує Кузьмин.
Практика не нова. Прагнення приховати страх перед народом, який тебе не підтримує, змушує владу вдаватися до відвертої брехні та наклепів. Історія знає безліч яскравіших прикладів переведення політичних звинувачень у кримінальну площину. Політичні репресії здавна застосовувались, як метод покарання людей, які вважалися антинародними елементами і ворогами влади. Як правило, вони умотивовувались прагненням державного керівництва позбутися інакодумаючих елементів з метою утвердження своєї влади. Найжорстокіші уроки політичних розправ були подаровані світу комуністичними режимами, де підміна політичної мотивації звинуваченням в убивстві, економічних злочинах, наркотиках, зґвалтуванні були звичним явищем для розправи з інакодумством. Як робилися провокації в радянські часи? Примітивно, як і тепер – підкидалися наркотики, зброя, набої, долари, знаходились фіктивні свідки і штатні донощики… Політичні в’язні, котрих звинувачували у кримінальних злочинах, яких вони не здійснювали, були звичною практикою тодішньої кадебіської системи Брежнєва та Андропова.
Лишень кілька прикладів. Совість української нації багатолітній політв’язень В’ячеслав Чорновіл у 1980 році був засуджений за сфабрикованим звинуваченням у спробі зґвалтування.
Тільки упродовж 1981 року на квартирі Михайла Гориня було проведено шість обшуків. Під час обшуку 23 березня йому підкинули сфабрикований документ про справу Івана Кандиби, а 28 листопада – текст під малограмотною назвою “Соціальні дослідження механізму русифікації на Україні” (правильно – “соціологічні”). 3 грудня 1981 року, після 13-годинного обшуку, Михайла Гориня за сфабрикованою справою було знову заарештовано. Доказів проти нього у слідства не було жодних.
Президент Українського Пен-клубу Євген Сверстюк у 1973 році був засуджений за підкинуті йому ”самвидавські” матеріали.
Співголова Українського комітету “Гельсінкі-90” Василь Овсієнко 1978 року свою другу судимість отримав за звинуваченням у вчиненні насильницького опору – ніби-то відірвав міліціонерові два ґудзики.
Не оминув подібний досвід й моєї долі. Коли в 1982 році мене ”зачепили” по справі Михайла Гориня, то протягом двох років провадження справи, мені кожних три-чотири тижні, одне за одним підкидали все нові й нові кримінальні звинувачення, які нічого не мали спільного з політикою.
Правоохоронна і судова системи в Україні ніколи не були в пошані. Але останнім часом щось зламалося по-серйозному. Низка скандальних кримінальних справ та судових рішень останніх років сильно похитнула ставлення до влади. Йдеться не про низьку якість українського правосуддя, а значно важливіше. Несправедливість не тільки руйнує принципи правової держави, а й ламає долі кількох поколінь українців. Відтак, тотальна недовіра до всієї правової та судової систем викликає недовіру й до справи Тимошенко. Після ганебно провального судового процесу на Печерську українській владі вже ніколи не вдасться переконати європейську та світову спільноту, що наступний суд над екс-прем’єром буде справедливішим, ніж попередній. Остання справа про причетність Тимошенко до вбивства Щербаня народила стільки анекдотів, як жодна за всю історію незалежної України. Якщо народ сміється над правителем, це означає тільки одне – він втратив страх.
Влада явно програє громадській думці. Вона остаточно заблудилася в брехні і втрачає зв’язок з реальним світом. Виступи її очільників все частіш вражають зневажливим і зухвалим ставленням до норм моральності. Слухаючи висловлювання Азарова, що Тимошенко сама була зацікавлена у власному ув’язненні, – це вона, мовляв, так підігріває інтерес громадськості до своєї персони, спадає на пам’ять просторікування Мануїльського, що Бандеру німці запроторили в тюрму ніби-то ”за його власним бажанням”. Що поєднує старців з печерських пагорбів зі старцями кремлівськими? Усі вони вийшли з брежнєвської шинелі, яку носив ще Сталін. Це люди одної формації, моралі і бездуховності. Велика Україна для них – це ”Малая земля”. Народись вони років сто тому – ціни не було б їм.
Кажуть, у справі Тимошенко уже давно все відомо: хто – Троцький, хто – Сталін, хто – Вишинський і хто – Ульрих. Не відомо лиш, чи буде хтось з льодорубом… Вчора на сторінці Олександри Кужель у ”Facebook.” з’явилось повідомлення про чергову спробу залякування. Йдеться про саму Кужель: “Це – відкрита демонстрація того, що в Україні кожен може бути засуджений за наказом влади. Доля політв’язня Тимошенко може стати долею й будь-якого простого українця. У цій країні немає права й суду. У цій країні є тільки бєспрєдєл – правовий і кримінальний”. У черговий раз влада пустилася в танець на граблях. Це ще раз засвідчує, що вона не вміє домовлятися на землі, “нормальних людей, які заслуговують на те, щоб бути у своїй країні щасливими”.
Віктор ЛИТВИНЧУК,
академік Академії будівництва України,
член Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих
