Мирослав Левицький: Ще одна провокація «дяді Вови»

Україно! Ти — моя молитва,
Ти моя розпука вікова.
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Ці слова, написані більше ніж півстоліття тому (в 1962 році) Василем Симоненком і нині не втратили актуальності. Кожного дня ми є свідками лютої битви за Україну. Змагаються дві, непомітні для загалу суспільства, течії, дві сили з центрами поза Україною. А українським політичними генералам відводиться роль, усього-на-всього, «польових командирів» на українській землі. Не за ними, на жаль, останнє слово у вироблені стратегії розвитку України. І цей стан, який зачіпає самолюбство не тільки політиків, а й мільйонів українських патріотів — наслідок п’ятиліття бездарного правління Віктора Ющенка.

Мета однієї з тих сил, що нині ведуть битву за майбутнє і за права України — залишити Україну в європейському цивілізаційно-правовому просторі. Роблять вони це делікатно і доволі пасивно, щоб нікого не образити, з ніким не загострити стосунки.

Інша сила прагне втягнути Україну, прикриваючись проектом під кодовою назвою «митний союз», в геополітичну зону Росії. Робить вона це цинічно. Прикро, що у нас дуже часто намагання вштовхнути України у зону, яку називають у народі, «мутним союзом», пов’язується з шовіністичними амбіціями Путіна та інших російських керівників. Коли б це були лише амбіції…

Я свого часу доводив, що у питанні союзів, як євроазійського, яким нас дурили у часи Кучми, так і митного, яким дурять нині, головним моментом є політико-дипломатична війна за переформатування життєвого простору росіян. На жаль, події, що нині відбуваються вимагають знову торкнутися того питання.

Гортаючи російську аналітику бачимо, що темп колонізаційного наступу Китаю на Далекий Схід та Сибір, які нині належать ще Російській Федерації, міряється не роками, а днями. Нині Китай стоїть як перед все глибшою проблемою перенаселення, так і перед питанням нестачі сировинних ресурсів. За оцінками російських, не згадуючи про західних аналітиків, у найближчі 10 років з усією гостротою проявиться у Китаї паливно-нафтовий дефіцит, що дає підстави прогнозувати ще більш активну колонізацію.

Ці прогнози, як не дивно, співпадають з передбаченнями, висловленими в середині ХХ століття російськими ясновидцями-монахами, у час коли імперія була ядерною потугою і перед непередбачуваністю її керівників тремтів світ, а згадка про якусь колонізацію Росії усіма розцінювалася як прояв шизофренії.

Нині Росія вже не спроможна зупинити цей наступ. Не сумніваюся, що фінансовий ресурс для цього у неї є. Проте не вистачає людського ресурсу. І не лише, у розумінні російських керманичів усіх часів, ресурсу, як «гарматного м’яса». З ним у Росії ніколи не рахувалися. Мільйон чи два мільйони людських життів — це дрібниця у великих геополітичних битвах, не один раз з насолодою говорив Жириновський і йому подібні гравці російської політики. І якщо, допустимо, росіяни витіснили б усіх китайців, то при нинішньому стані російського суспільства, при його метальному підході до праці, за рік-два Росію охопить тотальна криза. А десь за п’ять років вона б розпалася на дрібні частини, чим, неодмінно скористався б Китай.

Такий сценарій аж ніяк не влаштовує Росію, бо вже не буде чим дурити наївних українців, розповідаючи їм про високий «рівень добробуту» в Росії, про що у збудженому стані не так давно кричав, здається, у програмі «Live-Шустер», відбірний російський шовініст Затулін. Наскільки він «об’єктивний» у судженнях, а відтак наскільки українці повинні заздріти російському «рівню життя», прикладом хай буде однин майже анекдотичний випадок. Було це років десять або й більше тому. Приїхавши до Києва, він заявив, що буде давати прес-конференцію його рідною мовою, що, звичайно, було розцінене як нахабність. Оскільки я народився і тривалий час мешкав у Польщі, а відтак знаю польську до найтонших її деталей, то на прохання керівника агентства УНІАН в тому конкретному випадку запитання Затуліну поставив я польською мовою. Він, чи то, можливо, по вродженій глупоті, чи то, будучи у стані глибокого шовіністичного запаморочення, назвав моє запитання «нарєччієм что то похожим на польскій язик». Звичайно, що при такій «об’єктивності» і при такому відчутті реальності для нього завжди українці будуть приречені заздріти російському «рівню життя». Звичайно, що від таких як Затулін ніколи не почуємо про китайську колонізацію великих російських просторів. Розуміють вони, що цей процес вже не спинити, проте мовчать. Рано чи пізно це приведе до виокремлення зі складу Російської Федерації величезної території. Судячи з логіки подій утвориться нова самостійна держава з неросійською мовою та іншою, ніж християнська цивілізацією. Перед російською меншістю постане питання: або визнати неросійську зверхність над собою й поступово асимілюватися, або шукати нового «життєвого простору». До першого варіанту розвитку подій росіяни не готові ментально. Ще з часів перших Романових їм вбивали в голови месіанство та ледь не богообраність.

Адам Олеарій (учасник німецького посольства до Московії, що відбувалося у 1630 роках) у книзі «Описание путешествия Голштинского Посольства в Московию и Персию» свідчить, як монах монастиря Николи на Посаді (у примітках до книги є розбіжності, про який саме йдеться монстр, тому залишаю як сказано у російському перекладі книги) доводив посольству, що «і немцы и другие народы могут спастись, если только души у них русские»…

При такому підході, при такому вихованні єдиний вихід у них, щоб не скоритися китайській колонізації — пошук нового «життєвого простру». І то не для всіх, а лише для «вибраних», як це показано в фільмах про загибель «Титаніка».

Оскільки нині на землі у придатних для проживання кліматичних зонах немає вільного життєвого простору, тому покладено око на Україну, з її багатою землею, лагідним кліматом та наївно слухняним народом. Щоб перетворити Україну на частку російського «життєвого простору», баламутять довірливих українців то казкою про російську мову як другу державну, то казкою про новий «добробут», який їм принесе «митний союз». На тлі вичерпування російських запасів нафти та газу, падіння ціни на них, а відтак скорочення потоку нафтодоларів, розповіді про рай, який прийде з митними союзом є звичайним шахрайством. Таким же шахрайством є мовне питання. Це усього лише «цяцька» для осіб, у яких гіпертрофовані російські сентименти, щоб вони тішилися і не надто голосно кричали, коли у них кампанії з глибоко засекреченими власниками будуть відбрити землю, житло та майно.

І те що, після візиту Януковича до Брюсселю, 25 лютого 2013 року, в Україні припиналася реклама референдуму з приводу митного союзу (в кожному разі в Києві зникла вона з метро та з вулиць) ніяк не означає, що це питання вже зняте. Поведінка влади, зухвале відібрання депутатського мандата в захисника Юлії Тимошенко — Сергія Власенка, дає усі підстави вважати, що зняття реклами про референдум щодо митного союзу, себто облаштування в Україні «життєвого простору» для російських політичних та бізнесових важковаговиків, незабаром вирине з новою силою. Правдоподібно у формі нової приманки-пастки.

Тому вже нині мусимо з великою активністю працювати, пояснювати людям, що нині стоїмо перед питанням збереження за мешканцями України, визначеного державними кордонами України, українського життєвого простру. Це не одне те ж, що й збереження державності. Якщо вірити довідникам, то є чимало націй, які, не маючи держави, мають власний, доволі щільний, культурно-економічний життєвий простір. Найяскравіші приклади — Каталонія та Квебек.

І разам тим маємо «феномен» України, коли при всіх, ознаках суверенної держави з кожними днем звужується український життєвий простір. Болюче питання мови і культури, — це лише один з його сегментів. І різні частини України по-різному до цього ставляться. Коли для переважної більшості мешканців України мова, культура — це елементи національної ідентичності, то є й такі, для яких — це «націоналізм і насаджиіваніє націоналістіческіх взглядов». І вони навіть не підозрюють, що є жертвами російського агресивного націоналізму.

Проте і у тих, що є носіями «націоналістіческіх взглядов» і у тих хто борониться перед тими «взглядамі», в ім’я побудови в Україні російського життєвого простору «панів» та «прімкнувшіх к нім» «підпанків» (тут яскравий приклад Віктор Янукович (старший), який в одних випадках називає себе білорусом, в інших — поляком, а в ще інших росіянином) відбирають землю, житло та засоби виробництва.

Тому питання формування та захисту українського життєвого простоту, однакого актуальне як для українськомовного галичанина чи полтавця, так і для російськомовного донбасця. У цьому питанні, маю надію, що суспільство врешті решт сконсолідується. А проявивши згуртованість в одному, простішим буде шлях до консолідації в інших питаннях, які викристалізовують з юрби націю. Це набагато простіше буде зробити, коли Україна перебуватиме в європейському ментально-правовому полі.

Звичайно, що в Москві це розуміють куди краще, ніж в Києві. Тож не дивно, що московські стратеги «побудови» в Україні російського «життєвого простору» роблять все, щоб ізолювати Україну від Європи. Правда, поки ми не чули антиукраїнських випадів, яких допускався Володимир Путін у час проведення Бухарестського самміту НАТО в 2008 році, коли він заявляв, що знає такої держави як Україна. Ющенко по суті «проковтнув» цю насмішку над державою. Янукович з його славолюбством попри весь його негатив, попри те, що більшістю нації сприймається як московській холуй, такого не стерпів би. І міг би вийти з під контролю. Тому москвити, наче хробаки, що руйнують ґрунт під європейським майбутнім України, діють без великого розголосу.

У минулому тижні весь інтернет, був заповнений маленькою дрібкою з великої статті Тетяни Силіної — «За півгодини до весни», опублікованої в 8 номері «Дзеркала тижня» за 1 березня 2013 року. З огляну на її важливість вважаю за потрібне процитувати той фрагмент статті: «За інформацією наших співрозмовників з кількох європейських столиць, росіяни розгорнули в країнах ЄС надзвичайно активну антиукраїнську діяльність. (…) На сьогодні Кремль перед різними російськими відомствами поставив чіткі завдання — за всяку ціну не допустити підписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС, причому ніколи; всіма способами задушити ідею й убити можливості перетворення України на «сланцевий Клондайк», а також усунути нашу країну від придністровського процесу й дискредитувати українське головування в ОБСЄ, виставивши Україну на міжнародній арені безпомічною, нетямущою й ні на що не здатною країною».

Це «завдання» співзвучне з вже згаданою «характеристикою», яку давав Путін Україні в 2008 році. Цікаво, що у той же час кремлівські пропагандисти кажуть зовсім інше про Україну, як про потужного та важливого партнера, коли веде мову про «митний союз». Така протилежність оцінок або яскравий випадок політичної шизофренії, про що все частіше говорять російські вільнодумці, даючи оцінку путінському режиму, або глибокий цинізм. Люди зі значним життєвим досвідом наголошують, що не можна зазнати щастя у парі з шизофреніком або циніком. Такі союзи, як правило, закінчуються драмою або й трагедією.

Здається, ніхто з психічно врівноважених людей, незважаючи на всі проросійські сентименти, не хоче, щоб його життя стало справжньою драмою, стократ більшою від нинішньої ненормальності, яку заводять в Україні сущі у владі «братки». І саме це — друга складова політичної роботи, яку усі відповідальні українці провинні вести, даючи різку відсіч не лише, кремлівським інтеграторам, й а власними дезінтеграторам.

Осмислюючи європейську аналітику з приводу України, бачимо, що в Європі все глибшим є розуміння, що відкинення в 2008 році питання про приєднання України та Грузії до програми набуття членства в НАТО було великою політичною помилкою Європи. Активно на тому настоюють поляки. І не лише тому, що ментально ближчі до українців, ніж інші європейці. Вони мають у тому власний інтерес. Польща є ініціатором Східного Партнерства. І якщо не буде досягнуто угоди про наближення (так у Польщі називають угоду про асоціацію) України з Європейським Союзом, то це буде великою дипломатичною поразкою Польщі. Усе виразніше звучать голоси, що не можна очікувати від України негайного виконання всіх вимог, необхідних для підписання угоди. Поки українська влада буде нашпигована резидентами російських спецслужб, важко очікувати серйозного підходу до європейських вимог. Багато що виглядало б по-іншому, коли б Янукович, приведений до влади «філософами-противсіхами», був мудрим політиком. На жаль, він таким не є, вважає експерт Європейської ради з міжнародних відносин Ендрю Вільсон.

У ситуації, яка на даний час складається в Україні, євродепутат від Польщі, керівник парламентської делегації Європейського парламенту — Україна—ЄС — Павел Коваль, вважає, що нині необхідно прийняти політичне рішення, визнаючи, що зближення з ЄС настілки важливе для майбутнього України, що Євросоюз мав би махнути рукою на її недостатню відповідність різним вимогам щодо європейських і стандартів підписати Угоду про асоціацію.

Після зустрічі 25 лютого керівництва ЄС з Президентом України, яка тривала довше від запланованої — президент Європейської Ради Герман ван Ромпей, заявив, що появилося історична можливість зробити стрибок у взаєминах обох сторін та підписати угоди про асоціацію та про вільну торгівлю. І хоч про це вже багато писалося, ще раз на тому наголошую, бо вирисовується цікавий нюанс, на який мало хто звертає увагу.

Заяву Ромпея почули не тільки в Брюсселі й у Києві, а й у Кремлі, який доручив своїй дипломатії «за всяку ціну не допустити підписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС… виставивши Україну на міжнародній арені безпомічною, нетямущою (…) країною.

Тож не дивно, що вже на третій день після вище згаданої заяви президента Європейської Ради, 27 лютого в Києві була запущена спецоперація проти України під умовною назвою «справа Власенка». Її почерк вказує, що це кремлівська операція.

Хоч з приводу «справи Власенка» вже багато написано, що усе це незрозуміле Європі відбирання депутатського мандату — примітивна помста Януковича за активний захист Сергієм Власенком Юлії Тимошенко, проте хочу на мить на ній зупинитися.

Інтуїція підказує мені, що у тій справі головне зовсім інше. Впевнений, що не тільки в Європі, а й Кремлі Януковича оцінюють як немудру людину. І в Кремлі приймають політичні рішення, та через резидентуру вмовляють Януковича їх виконувати як свої. Коли за свідченням очевидців в кабінеті одного з високих посадовців Верховної Ради України висить російський триколір та портрет Путіна, то про що ми можемо говорити? З цього напрошується висновок, що «справа Власенка» — це російська провокація, розрахована на те, що Європа врешті втратить терпіння, відвернеться від України.

А тоді можна буде спокійно баламути українців, щоб вони віддали свою територію під у формування нового «життєвого простору» для російських політичних важковаговиків. А себе щоб віддали як мовчазних рабів, що гнутимуть шиї у тому просторі.

Чи такого майбутнього ми хочемо собі та нашим дітям, волелюбний український народе?

Мирослав Левицький