Український патріот з англійського Болтону Василь Томків

З нагоди 90-ліття українського патріота

Український патріот з англійського Болтону Василь Томків – громадський діяч, журналіст і публіцист

Мені пощастило, бо я є добре знайомий з Ювіляром, раніше впорядкував та видав дві Збірки праць пана Василя Томківа з доволі вимовними назвами – „…Та найбільше любив Україну…” (2004) та  „Важко забути (Фраґменти із пережитого) (2007), які побачили світ в полтавському видавництві „Гадяч”. Однак жертовна праця пана Василя  виходить за далеко за межі традиційної публіцистики й журналістики, бо він за характером та покликанням – воїн-борець, звитяжець, видатний громадський діяч й правдивий український патріот.

2

І ось на початку цьогорічного квітня відзначаємо вже дев’ять десятків надзвичайно плідного, вщент заповненого борнею, працею та переживаннями страдницького життя на чужині нашого земляка-українця Василя Юрійовича Томківа, – старшого друга й духовного наставника.

“…Не вернуться вже, проминули

Чудові дні…

Оставсь лиш спогад,

спогад болючий

В душі, на дні…

 

Мов у безодню, в думки поринаю,

Коли я сам –

Й здається пташкою перелітаю

Далеко – там

 

на Україну, в село родинне,

Там, де я ріс –

Хатки біленькі, садки вишневі

А далі – ліс….

 

Усі стежечки мені тут знайомі

Куди ходив

Я до миленької, вірної, любої

І…залишив..”.

Вкотре вчитуюся та вдумуюся у ці трохи незвичні, щирі й прекрасні рядки, написані, як писав поет, –  “кров’ю серця”. Цей невеличний віршик, як і всі інші доробки його автора Василя Томківа ніби бринять звуками струн наболілих переживань й кришталево чистих почуттів за рідним краєм, за знедоленою й покривдженою української землею та її народом… Ці рядки написані не професійним поетом, а патріотичною й лагідною людиною з палким вогнем глибокої віри в правду та велич українства. Розмаїття його думок, потягнень та зацікавлень справді вражає. Усі вони, – ці думки та праця, – так чи інакше пов’язані з долею свого колись поневоленого, але нескореного народу. Праці автора мають значення перш за все для вільних українців на Батьківщині, бо по них справді можна вивчати історію України та визвольної боротьби її народу. Пан Василь творив їх, а вони творили й вдосконалювали його та були засобом ще раз осмислити пережите в краю та на чужині.

Не буду описувати для чого і чим живе ця щира, скромна, але вольова людина, яка самотужки виросла із свого середовища еміґраційних українців, повсякчас, щохвилини працює, незважаючи на поважний вік та складні перипетії життя. Він був переконаним українським націоналістом, а тоді став виробленим  українським демократом „західного зразка”, пройшовши у складі дивізії „Галичина” складну дорогу   воєнної хуртовини Другої світової війни, британського полону й тернистий шлях самовдосконалення та своїх внутрішніх переживань.

Власне сам він, талановитий журналіст і громадсько-політичний діяч, міг би й сам написати про себе й про свою працю. Можливо й подумки не раз брався за перо, щоб, як писав Великий Кобзар:

“…Хіба самому написать

Таки посланіє до себе

Та все дочиста розказать,

Усе, що треба й що не треба!…”

За українського патріота, уродженця славної тернопільської землі Василя Юрійовича Томківа з далекого англійського Болтона це вирішив зробити я, народжений на Полтавщині, Олександр Панченко, людина дещо молодшого віку, але така близька пана Василя по духові та переживаннях за долю українського народу. 3 квітня 2013 року йому виповнюється 90 років від дня народження в селі Коцюбинчики (тепер – Чортківського району Тернопільської області). Відомо, що його мама Марія народилася у багатодітній родині Євчуків у 1892 році. В родині були самі дівчатка, а наймолодші брати Марії – Василь і Петро – ще хлопцями були вбиті поляками-ґелєрчиками (О.П. – поляки-ґелєрчики – польські леґіонери, вишколені і добре озброєні у Франції) за те, що після програної Чортківської офензиви, показували пораненим воякам Української Галицької Армії місце, де можна без особливих перешкод перейти річку Збруч на інший її бік. Можливо, в пам’ять про цих юних героїв, маминих братів, подружжя Томківих назвало такими іменами – Василь та Петро – своїх дітей. Тяжкою була доля батька Василя Томківа – Юрія. Він та його брат Микола ще юнаками залишись сиротами й подалися на заробітки – молодший Микола – до Німеччини, а Юрко – аж за океан, де під час важкої праці на будівництві залізниці отримав тяжку травму обох ніг й після повернення на Україну десь під кінець 1921 року не міг повноцінно працювати на фізичних роботах та по господарству – боліли колись поламані ноги, а ще – мучив біль у крижах. Якраз він, батько Василя, ґазда Юрій з тернопільських Коцюбинчиків, який відрізннявся від своїх односельчан неабиякою освіченістю та знанням основ англійської мови, що їх вивчив на заробітках, й став для свого маленького, але здібного до грамоти й допитливого синочка першим справжнім вчителем. А незабаром Василько був зарахований вже до другого класу місцевого школи.  Про це й багато інших цікавих подробиць з автобіографії та переживань Василя Томківа дізнаємось у його своєрідних й щирих спогадах п.з. “Дещо з автобіографії”. 18-річний Василь, як член ОУН від 1942 року,  з доручення зверхників з ОУН зголосився у 1943 році до Української Дивізії “Галичи­на”. Після закінчення навчального вишколу, відбув інші спеціалізовані вишколи в Ешвайлері, Бльомберґу, а по закінченні підстаршинської шко­ли в Ляйбаху (Любляна, Словенія) був направлений до м.Поважська Бистріца, що у Словаччині до 4-ої (важкої) сотні 1-го батальйону, 30-го полку виш­колювати ґранатометчиків, згодом брав участь в боях під Фельдбахом, як старший десятник  і заступник командира чоти ґранатометів 4-ої сотні 30-го полку.

Зовсім ще юнаком Василь звернеться напівжартівливо до деяких своїх несвідомих побратимів-дивізійників в одному із своїх віршів:

“….Краще було б пане-брате

В добровольці не писатись

І не йти на манівець…,

Дома був би їв без ліку,

Спокійно доживав б віку,

Та… пропало, і кінець….”

По закінченню Другої світової війни у таборі полонених у Беллярії, куди потрапила значна кількість українських дивізійників, пан Василь редаґував одне із перших таборових видань “Наша мета”, яке виходило накладом 5 примірників, які передавалися, як орган 1-го полку, – з сотні-до-сотні, з рук-до-рук. Це була одна з перших “публіка­цій” в Беллярії друкарською машинкою, руками Василя Томківа,  а до редколеґії входили ще також  Юрій Форись (Ф-ю Ф-ю, Ф.Ю.), відомий пізніше, як таборовий поет, член редколеґії „Оса” та інших таборових видань і Петро Дубок – після звільнення з полону провідний діяч УРДП. „Опікуном” редколеґії був автор кількох статтей поручник Роман Припхай, другий після полк. Нікітина – командир 1-го полку. З переміщенням дивізійників до другого табору в Ріміні Василь Томків виконував обов’язки друкаря, працюючи в централі „Просвіта”, а також був редактором „Бюлетеня Об’єднання Таборових Товариств „Просвіта” та кількох чисел журналу „Світло” – обоє з видань ОТТП, а крім цього він виявив себе, як добрий організатор і вчитель курсів англійської мови в таборах Беллярії та Ріміні. З переїздом до Англії Томків  був затруднений як вчитель англійської мови в таборах полонених в Фейкенґам, Свафґам і Норвіч, а після звільнення з поло­ну в 1948-1949 роках – був керівником (камп лідером) у таборах Кіртелбрідж, Дамфрісшаєр в Шотландії. Вже вільними колишні українські полонені були затруднені на дуже відповідальній роботі Міністерства Оборони – біля бритійських військових частин, де було маґазиновано воєнний виряд, зброю і амуніцію. В таборі, крім українців (60 %) були також чехи, поляки, латиші і литовці. Проте весь керівний персонал і обслуга, крім одного з кухарів,  були завдяки старанням Василя Томківа укомплектований українцями. Якраз В.Томків став засновником Відділу СУБу, а також організатором балетної групи, оркестру, аматорського гуртка, які дали кілька успішних виступів. Діяла футбольна дружина, раз на кіль­ка тижнів відбувалися Богослужіння , яким провадив о. Бабій.

Василь Томків тоді писав із-за колючих дротів полону під впливом безнадії й туги за Батьківщиною:

“…То нічого, що я на чужині,

Що колючії дроти навколо, –

Щоночі я й так в Україні

Блукаю по горах і долах…

 

Щоночі до Рідного Краю

Прилітаю, неначе на крилах…

І молюсь, і катів проклинаю,

І ридаю на сіжих могилах….”

Після одруження з Марією Ковальчук Василь Томків з дружиною поселився в Болтоні, де відразу проявив себе в комбатантській організації – Об’єднанні бувших вояків Українців (ОбВУ), ставши головою Відділу, а зго­дом – членом Головної Управи, в якій займав функцію керівника вишкільної і пресової референту, писав військовознавчі реферати, а також доповіді до вшанувань національних відзначувань, святочних роковин і т.п., з якими відвідував Відділи ОбВУ, зорганізував Відділ „Гом-Ґвардії” в Болтоні, брав участь, як організатор відділів „Англо-Українських Товариств” (АУТ), виступав з доповідями про українські проблеми в англійських установахв різних містах Ланкашіру. Як член редколеґії журналу „Сурмач”, пан Василь був ав­тором військовознавчих статтей у цьому часописі, а у виданні „Альманаху ОбВУ 1949–1964” – став автором основної праці „Історія діяльности ОбВУ в 15-ліття його діяльності”.

З початку створення Організації Українських Націоналістів за кордоном (ОУНз) на початку 1950-их років В.Томків став членом Крайової Політичної Ради ОУНз у Великій Британії, виконуючи одночасно функцію її секретаря, а згодом був обраний до складу Політради ОУНз, де зосередився в ділянці фінансової та пресової референтур ОУНз, редаґував й розповсюджував „Бюлетень Політради ОУНз”.

Василь Томків – автор багатьох статтей, що друкувалися в наступних часописах і журналах: “Бюлетень УуВБ”, “Вісті Братства 1 УД УНА”, “Вісті комбатанта”, “Наш голос”, “Новий шлях”, “Сучасна Україна”, “Українська думка”, “Українське слово”, “Українські вісті”, “Український самостійник”, “Християнський голос”, а після здобуття Незалежності Україною у 1991 році став постійним автором та дописувачем до багатьох всеукраїнських та реґіональних видань, зокрема у Києві., Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Підволочиську, Буську, Чорткові та інших містах.

Я, відверто кажучи, був щиро подивований величезною кількістю матеріалу написаного Томківим. І це, якщо не брати до уваги, особистого листування пана Василя, якого є буквально “гори”, – йому довелося зустрічатися, листуватися та спілкуватися безпосередньо з багатьма визначними і впливовими особистостями українського еміґраційного політикуму, діячами культури, науки та мистцями. Ця ділянка в житті В.Томківа залишається поки що недослідженою й могла знайти місце в його майбутніх мемуарах, якщо пан Василь зважиться їх колись написати.

У своїх працях Василь Томків завжди „намацує” ті потаємні містки, які допомагають краще зрозуміти тему, яку він висвітлює, а також простежити за логікою спостережень, міркувань та висновків автора статті. Усі думки В.Томківа продиктовані щирим прагненням знайти вихід із становища, змалювати той чи інший образ чи якісь конструктивні та оптимістичні позиції.  Усім, чим цікавиться Василь Томків, він робить це як людина, що відчуває проблему, дух доби й тенденції розвитку епохи. Його доробок – це багатющий матеріал для пізнання та роздумів.

Назва упорядкованої й виданої мною у 2004 році Збірки є – “…Та найбільше любив Україну..”, – бо це правдиве життєве кредо і сам зміст життя Василя Томківа, основною зброєю якого у повоєнні роки на чужині стало  щире й мудре слово. ”..Він боровся за самостій­ність України його силою. Закликав українську діаспо­ру підтримувати дух свобо­ди в знедоленого нашого на­роду і сам робив це. Пока­зував справжнє хижацьке обличчя імперської шовіністично-комуністичної Росії. Надсилав листівки катам Ук­раїни, в тім числі яничару Володимиру Щербицькому. Він боровся і бачив у цій боротьбі сенс свого життя. Одні його побратими в діас­порі вмирали, інші в безна­дії якось вплинути на полег­шення долі України відхо­дили від боротьби, а він не зневірювався. І, образно ка­жучи, фронтовому окопі зустрів перемогу: розвал комуністичної імперії і прого­лошення незалежності Укра­їни…”, – писав про Василя Томківа підволочиський часопис „Гомін Волі”, коли той вперше за сорок з гаком років знову вступив на рідну землю.  Майже півстоліття не був Василь Томків у рідних Коцюбинчиках. Осінньої пори 1992 ро­ку він вперше, після довгої розлуки зустрівся в рідному селі з братом Петром, який приїхав туди з Херсонщини. Ця зустріч вилилася у величаву, задушевну імпрезу в сільському народному домі. Місцеві аматори сцени — мі­шаний хор, дитячий ансамбль, декламатори під керівництвом О.А.Лучки підготували цікаву художню програму. Хлібом-сіллю зустріли земля­ки родину Томківнх на рідній землі. Але однією з найбільших несподіванок для пана Василя стало те, що переважна части­на пісень в концерті… на його вірші! Про які він вже майже забув, коли б ведучі зустрічі ще наголосили  – „це пісні пое­та з нашого села”.. А творив він їх ще юнаком, –  на те, щоб разом з найближчими друзями Оліяном Богачиком та Іваном Петришиним мати колись новий реаертуар. „Були там пісні ріпзного жанру: побутові, романтич­ні, але найбільше маршових, патріотичних. І сумних. Бо душею юнак відчував, як люди люблять красу рідної пісні. особливо тоді, коли передається вона щиро, мелодійно, з почут­тям, ніжністю. Брат довший час переховував „грубу збірку” цих пісень, але, передбачаючи, що „визволителям” хтось доніс, пе­редав їх колеґам. І пішли вони з рук в руки у відписах, а ще люди, особливо жінки, запам’я­тали „напам’ять”…, – писав часопис Чортківського району „Голос Народу” 20 січня 1993 року.

Ось, до речі, уривок із вірша „Якщо я, друзі, умру” Василь Томківа, написаного в роки його „молодечої творчості”:

“…Якщо я, друзі, умру,

Якщо проллю я кров свою, —

Упаду, навіки засну,

Не зможу йти вже до бою,

Ви, друзі, дальше ідіть,

Вперед на стрічу, до Волі,

Лиш прошу, друзі, мене

Не залишайте у полі…

Візьміть мене ви на рукн

Та заховайте від ночі,

Хай не видзьобують круки

Мої чорнявії очі….”

В своєму інтерв’ю кореспондентові тернопільської газети  „Свобода” 13 травня 1993 року В.Томків говорив: „…Наш народ дуже працьовитий, мудрий 1 високодуховний. А ще – доброзичливий. Я коли гляну на гарні сільські будиночки, так дбайливо, зі смаком оштукатурені, пофар­бовані, на впорядковані подвір’я, то душа радіє за вас. Витерпіти такі страждання і зберегти у собі відчуття краси, гідності – нелегко це. Нас з дружиною вразила щирість, безпосередність тутешніх людей. Коли про щось запитаєш у перехожого, як, скажімо, пройти до потрібного будинку, то тобі не те що детально розкажуть, а ще й спеціально вернуться, аби показати. У західному світі люди не такі, білош замк­нуті, можна сказати – байдужіші до чиїхось проблем. Щодо поліпшення економіки, то вашому урядові потрібно передусім зупинити інфляцію. Звичайно, усе краще, що є на За­ході, треба запозичати: нову техніку, пере­дові технології. Однак повністю його копіювати не варто, тим більше – надто надіятися на допомогу. Думаю, політичне вам необхідно знайти спільні інтереси із сусідньою Польщею. Про неґативні сторінки історії слід забути, маю на у вазі те, щоб не тримати зла і ненависти. Ми живемо в сучасному цивілізованому світі, тож воро­гування до нічого доброго не приведе. Сьо­годні дехто висуває тезу, що Україну треба визволяти. Ні, її не потрібно визволяти – це уже зроблено. Україну слід будувати…”.

Коли журналіст Маріан Шпікула у 2001 році відвідав помешкання Томківих у Болтоні, його найбільше вразило те, що пан Василь найбільше зрадів газетам, журналам та аудіокасетам з України, які привіз той журналіст: „…Не передати радості пана Васи­ля, коли він побачив ці газети і журнали. Раз тому, що то були вісті з України, а по-друге  – газети, як на нашу мірку, там дуже дорогі – середня за розміром газета коштує від одного до двох фунтів стерлінґів, тобто приблизно 8-16 гривень. Та ще більше зрадів пан Василь касетам. Я спостерігав за ним, коли він їх прослуховував, і мені передавалась його невимовна туга за Батьківщиною. Я лиш при­їхав – і вже засумував за всім, хоч і не завжди досконалим, в Україні, а він же на чужині з 1945 року. Не особливо сентиментальний, я зап­лакав, коли одного разу серед ночі побачив господаря з очима, повни­ми сліз. Стиснувши голову руками, він слухав „Пісню райського саду” – в пам’ять Назарія Яремчука. Слухав раз, другий, третій… І досі мені вчувається: „Я любив вас усіх, а найбільше любив Україну… Це, напевно, і є та найбільша прови­на моя..”. А перед очима – схиле­на голова пана Василя, а у вухах – спів Ґіґи. Іншого разу з такими ж почуттями він слухав Тараса Петриненка і співачку Горобець — „Боже, Україну бережи, Господи, помилуй нас…”.

Василь Томків разом зі своїми колеґами з української діаспори у Великій Британії намагався допомагати нашому народові не тільки правдивим словом, але й ділом. Приїхавши вперше після май­же півстолітньої відсутності в Ук­раїну, він побачив, як недоїдають хворі в лікарнях і діти в сиротинцях та школах-інтернатах, як катастрофічно не вистачає ліків, медика­ментів, постільної білизни, одягу. Повернувся до Англії і разом з друзями організував пересилання гумунітарної допомоги для хворих і найбільш знедолених дітей. Бага­то зробив і для Підволочиського району, скеровуючи цю допомогу для районної лікарні і Новосільської школи-інтернату. Пан Андрій Залотоцький, який родом зі Львівщини, але надавав гумані­тарну поміч хворим і дітям в бага­тьох областях України. Пан Томків дав підволочиські адреси п.Андрієві і той, серед інших необхідних речей, прислав для нашої лікарні два так званих інкубатори для недоношених дітей, вартістю кілька тисяч фунтів стерлінґів. Лише за одне це обид­ва благодійники заслуговують на велику вдячність наших співгрома­дян. Це і є патріотизм не на словах, а на ділі.

А ще впевнений великий український патріот Василь Томків, що Україну треба любити такою, якою вона є. Й будувати її щодня і щохвилини, в Краю і на чужині. У своєму інтерв’ю кореспондентові газети Івано-Франківської облради „Галичина” В.Томків не переставав стверджувати, що його „останнім часом турбує до печінок те, що наш нарід не може позбутися думки, нібито в нинішніх українських бідах завинила тільки влада. У демократичних суспільствах цей сте­реотип вже давно відійшов у забуття. Народ є сувереном своєї долі, а владні структури всіх рівнів – його слугами. А в Україні обирають до влади малоросів або й навіть злочинців, і після того ще й нарікають, що влада така погана і злодійкувата. Я твердо вірю, що Україна вже ніколи не загине. Наша держава приречена, як кажуть нині в Україні, на добробут, на повагу в світі і навіть на могутність. Ми не голландці чи бель­гійці, держави яких навіть важко знайти на мапі, а великий європейський народ. Ось уже підрос­тає молодь, яка не пам’ятає совєтських маразмів, щоправда, разом з тим – і страшних зло­чинів проти українства. Вона будуватиме нормальну європейську державу. Україна понад усе – ось що мало б стати кредом кожного, кому доля рідного народу не є байдужою, і в цьому українці можуть брати прик­лад з інших культурних народів. Чому ми маємо жити гірше не тільки за англійців чи французів, а й за наших сусідів – поляків, угорців, чехів і навіть прибалтійців? Нам треба брати приклад і з євреїв, які раз у раз нагадують байдужим про свій голокост, написали про це гори книг, наробили десятки, якщо не сотні, блискучих фільмів, по всьому світу натворили пам’ятників і музеїв і не проба­чають нікому завданих їм кривд… Український визвольний  рух свого часу про­зивали тероризмом чи бандитизмом, так само, як нині це роблять північні сусіди України, масакруючи маленький чеченський народ. Нас теж нищили, тільки мільйонами, і фізично і духовно. Отож с що робити справжнім патріотам в Укра­їні. Усі свої сили вони мають присвятити справі оздоровлення збаламученого менталітету укра­їнської людини. Твердження, що українська ідея „не спрацювала”, що „українська нація не сфор­мована” і що її нема взагалі, це, звичайно, фальш. Якщо їх нема, то навіщо тоді чиниться такий потужний тиск на українство. Українці – нація поетична. Багато хто пише вірші, особливо в молоді роки. Але тепер вже є держава Україна. Не романтична, на жаль, бо „розбуджена окраденою”, бідна, поросла кукілем облуди і бездухов’я. Отож для очищен­ня з олжі, від національного ніґілізму треба безнастанно працювати. В тому числі пером і живим словом. Це я з моїми скромними можли­востями й намагаюся робити. Але попри всі недоліки вважаю, що неза­лежність дала нам велетенський шанс. Ще ві­сім років тому я не міг би так часто приїжджа­ти на Батьківщину, а ви, може, не змогли б надрукувати цього інтерв’ю. Я оптиміст, а тому переконаний, що наша держава, як те дитя, з кожним роком дозріває, і невдовзі стане зрілою істотою й господарем своєї долі…”.

Я більш як десять років знаю Василя Юрійовича Томківа, а видається мені, що ми приятелюємо все своє життя.  Не перестаю я дивуватися його жертовності, щирості й надзвичайної та незвичайної любові до простого українського люду та рідного краю. Ця його патріотична любов безмежна. Вона стосується не лише Києва, Львова, Тернополя чи Криму, але й таких маленьких містечок як Чортків і Лохвиця, Буськ чи Підволочиськ. А з турботами родинних Коцюбинчиків, що на Тернопільщині, а також його та його, вже натепер, на жаль, покійної дружини, соратниці та співтоваришки долі пані Марії чисельної рідні, ближчих друзів та приятелів, він, здається, лягає спати ввечері й прокидається вранці. Про нас, українців, й Україну він думає також і вночі, мабуть. не спиться, бо чимало у нас тепер різних негараздів.

Така турботлива й неспокійна вдача українського патріота й української людини Василя Томківа. Він справжній українець – сердечний і співчутливий, щирий і освічений, від природи інтеліґентний, однак принциповий і непоступливий. Його справді батьківська любов своєю ніжною рукою торкається кожного з нас, тих, хто з ним знайомий,  цих здалеку таких собі не зовсім помітних людей, як казав колишній наш Президент,  – маленьких українців, які замешкали волею долі на периферії, далеко від столиць та обласних центрів, як модно говорити, – далеко від цивілізації. Пан Василь щодня й щохвилини живе Україною, живе її здобутками і негараздами, разом з нами радіє й сумує, сміється й дискутує. Скажу чесно й відверто, я таких людей в своєму життя ще не зустрічав. У кожному листі чи телефонічній розмові  разом із зиченням, він не перестає додавати: „…Головне: бережіть себе і родину…”. Він сам  неймовірно багато пережив, передумав, написав… Він знає  правду життя, так би мовити, зсередини.  А скільки різного ще залишилось у нього в душі та на серці!? Чи дізнаємось колись?…

Теперішнє його життя, як завжди, кожночасно напружене й живе. Спікуючись з Василем Томківим, я мимоволі перебираю на себе частину його роздумів, вагань і переживань. Скоро, незважаючи на відстань, вони мені стають занадто близькими, бо я, якому судилася також не досить нелегка доля, – бачу серцем й відчуваю усю їхню щирість.  Але неймовірно тяжча доля й така ж українська щира вдача мого старшого друга, українського патріота Василя Юрійовича Томківа з англійського міста Болтон, де він мешкає лише формально, залишаючись усім своїм серцем і єством в Україні.

“… Мов у безодню, в думки поринаю,

Коли я сам –

Й здається пташкою перелітаю

Далеко – там

 

на Україну, в село родинне,

Там, де я ріс –

Хатки біленькі, садки вишневі

А далі – ліс……”.

Україна й українці…  Це суттєві, визначальні й надвичайні сентенції для Ювіляра, вщент наповнені історично-ментальним й морально-духовим змістом, бо якраз Україною, здобутками й негараздами в житті свого вже ніби й незалежного, але ще такого знедоленого народу живе і, як мовиться, дихає щохвилини й повсякчас визначний  український патріот Василь Томків, видатний українець із  Великої Британії, а ще він  щиро вірить в щасливу долю українського народу, бо ця непохитна віра тримала його у багатьох, здавалось би, безвихідних ситуаціях.

Цієї квітневої днини з нагоди 90-ліття пана Василя, я засилаю йому найкращі зичення від себе й усіх наших єдинокровних братів-українців із Рідних Земель та з країн поселення: „Міцного здоров’я Вам, дорогий пане Василю, особливої та творчої працездатності, наснаги й оптимізму, яких Ви ніколи не втрачаєте!  З роси й води Вам, наш славний Ювіляре!”.

Олександр Панченко, адвокат, доктор права Українського Вільного Університету, місто Лохвиця Полтавська область

1

About Nataliya Zubar 2360 Articles
Nataliya Zubar, Maidan Monitoring Information Center, Chair