Ніна Макарова: Як Юрій Шевельов з Нью-Йорка знайшов свого друга в Дружківці – 2

(Продовження. Початок тут)

Всесвітньо відомий лінгвіст Юрій Шевельов в статті про О.Телігу «Без металевих слів і без зітхань даремних» писав: «…Інтерес до творів зроджує новий інтерес до особи творця». Під час вивчення життєвого шляху і творчості Ю.Шевельова вийшло все навпаки. Спочатку відбулося знайомство з цією людиною, а потім вже – з його творчістю.Жив у місті Дружківка Донецької області український письменник Григорій Стеценко. Багато було в його біографії подій. В похилому віці найбільшим святом для нього стали листи з-за океану від товариша його молодості Юрія Шевельова. Свідоцтвом їх товаришування є документ, який підтверджує, що вони добре знали один одного у Львові у 1943 році, і фото, на якому вони сфотографовані в Стрийському парку у Львові в січні 1944р. Неопубліковані листи зберігаються зараз в фонді журналу «Невідома Дружківка». Всього від Юрія Володимировича Григорій Стеценко отримав 5 листів і одну листівку. Сам написав Ю.Шевельову 10 листів і надіслав телеграму. Листи Ю.Шевельова написані на стандартному поштовому папері друкованим текстом. Особисто рукою Шевельова написана листівка, і в листах стоїть підпис: «Твій Юрій». Листування тривало два роки, з 1990р. по 1992 рік.

Григорій Панасович Стеценко помер 11 лютого 1994р., в останні роки хворів. Шевельов так і не дізнався, чому їх листування закінчилось. З першого приїзду Ю.Шевельова на форум україністів світу, публікацій про нього в «Літературній Україні» і в інших виданнях Г.Стеценко з радістю почав збирати відомості про свого давнього друга (в архіві Стеценко збереглися вирізки з газет і журналів про Ю.Шевельова).

З газет він дізнається, що Ю.Шевельов знаходиться в Харкові, і надсилає йому телеграму, що хоче з ним побачитися (особливість в тому, що Стеценко зберігав всі квитанції і копії листів, тому можна прочитати, що ж він сам писав Ю.Шевельову).

Тон листів Ю.Шевельова доброзичливий, дружній. Пройшло майже 50 років, як їх розвела доля, тому Юрій Володимирович пише натяками, обережними фразами. Тематику листів можна розподілити на: особисті сторінки життя, літературне життя.

В листі від 20 вересня 1990р. Юрій Володимирович згадує фотографію, на якій він з Г.Стеценко стоїть в Стрийському парку. Фото позначено датою 23 січня 1944р. «Маю і я нашу фотографію».

«Я пройшов довгий шлях, не завжди був він легкий. Через фабрику, університет у Німеччині, потім у Швеції, потім в Америці. Матір я довіз до Америки, але тут її втратив. Дожила вона до 86 років. І мій вік уже близький до такого – за два місяця мало б бути 82. Подорож на Україну прийшла занадто піздно. Якби я був на 10 років молодший, міг би ще багато зробити, а тепер це має лише сентиментально-символічний характер».

У листі за 15 грудня 1990р. Шевельов натякає на події 1944р.: «Я тоді казав тобі, що вона (жінка Стеценко — Н.М.)» помилялася в своєму рішенні лишитися в рідному місті, і певний тепер, що вона, як і ти, переконалася в тому, що я мав рацію». Це натяк на рішення жінки Стеценко не залишати Львів у 1944р. Якби Стеценко виїхав з Шевельовим у Німеччину, то доля його склалась би зовсім інакше.

Сторінки особистого життя Юрія Шевельова відкриваються в листі Г.Стеценку від 30 листопада 1991р.: «Бачу, що ти маєш п’ятеро дітей, я не маю нікого, я все-таки не маю наміру одруживатися. Я відвідав у Львові тепер стару жінку, яка довго чекала на мене, але не дочекалася, вийшла заміж».

В листі за 2 червня 1992р. Шевельов бідкається: «Мій головний клопіт тепер з очима, які під великою загрозою».

Літературне життя займає більшу частину тексту листів. Шевельов розповідає про свої книжки «Не для дітей», «Друга черга», «Третя сторожа», публікації в журналах і обіцяє Стеценко їх вислати.

Знов бідкається, що нагороди (медаль Грушевського і звання академіка) прийшли пізно. «Тепер це все має тільки символічне значення» (лист від 30 листопада 1991р.). З іронією описує, як його вибирали до Академії: «… Я, бувши в Києві, мусив прочитати доповідь на Президії Академії, що я й зробив, читав їм про Сковороду. Не було це цікаво, бо більшість академіків були математики чи там технологи, і Сковорода їх мало цікавив. Вони відбували форму й куняли. Потом мене коротко привітав Патон, і на тому всі церемонії закінчились. Хто мене рекомендував, я так і не знаю. Припускаю, що це був Олесь Гончар, але може і ні» (18 лютого 1992р.).

Цікаво, що Шевельов читав доповідь як раз про Сковороду, філософа, який був орієнтиром в житті Шевельова. «Світ ловив і не спіймав мене», — повторював він знамениті слова Г.Сковороди, коли влади, радянська і німецька, хотіли його підпорядкувати. Він «уходив» від них і зберігав себе як Людину.

Рятівниками для нього були Мова і Література.

Г.Стеценко багато писав Ю.Шевельову про «Собор» О.Гончара. Він не знав про конфлікт між Ю.Шевельовим і О.Гончаром, надуманий чи дійсний, який роздмухувала преса. Юрій Володимирович відповідав стримано і ніяких оцінок творчості О.Гончара не давав, хоча в різних публікаціях він трохи зневажливо ставився до його творчості.

Так і не вдалося їм побачитись, але пам’ять про товаришування в молодості гріло їм серця на закаті життя.

Професор Юрій Шевельов народився 17 грудня 1908 року в Польщі.

«Але це випадково, я не польского роду. Просто мій батько служив у царському війську і його полк стояв у Оліжі, де я побачив світ божій. А коли почалася війна влітку 1914р., то наша родина переїхала до Харкова. Це було рідне місто моєї матері, й тут жили її родичі на прізвище Ненарочко», — згадував Ю.Шевельов в інтерв’ю кореспонденту журналу «Україна».

Його дитинство й роки навчання пройшли в Харкові. 3 цим містом пов’язаний значний період у житті визначного науковця. Тут він закінчив в 1931 році Харківський інститут народної освіти (ХІНО), який був створений на основі історико-філологічного факультету Харківського державного університету. Більшовицька влада вважала дореволюційні університети застарілими навчальними закладами й тому впроваджувала реорганізацію дореволюційних інституцій. Тому на межі 20-х і 30-х років ХІНО був перетворений на Харківський педагогічний інститут професійної освіти, який Юрій Шевельов закінчив у 1931 р. Тут він навчався в аспірантурі під керівництвом академіка Леоніда Булаховського, якого, до речі, вважав своїм вчителем, і захистив кандидатську дисертацію на тему “Із спостережень над мовою сучасної поезії”. Працював викладачем у Харківському українському комуністичному інституті журналістики (1933 — 1939 р.р.), а згодом — доцентом у Харківському університеті (1939 — 1941рр.).

Під час Другої світової війни він опинився 1943 року у Львові. Працював там над німецько-українським юридичним словником. Через рік пізніше змушений був виїхати на роботу до Німеччини. Після закінчення війни перебуває у Мюнхені і викладає в Українському Вільному Університеті (1945 – 1949 р.р.). Там же в 1947 р. опублікував невелику наукову працюу «До генези називного речення».
Ця робота лягла в основу його дисертації на здобуття ступеня доктора філософії, яку він захистив у цьому ж університеті у 1949 р. Наступні два з половиною роки він викладає в університеті в Люнді (Швеція), а у 1952 р. приїздить до США на запрошення Гарвардського університету, в якому викладав три східнослов’янські мови впродовж двох років. 3годом Юрій Шевельов перейшов до Колумбійського університету в Нью-Йорку, де обіймав посаду професора слов’янської філології впродовж 24 років. Професора Шевельова запрошували викладати до двох десятків знаних університетів США, Канади та Европи.

У повоєнні роки — 1945-1949 р.р. — в Німеччині було створено Мистецький Український Рух (МУР), одним з фундаторів якого був Ю.Шерех-Шевельов, він був редактором журналу «Арка». Свої статті він підписував псевдонимами «Шевчук» і «Шерех».

Одночасно з літературно-критичною та науково-публіцистичною діяльністю Ю.Шерех-Шевельов продовжує мовознавчі дослідження. Він уважав мовознавство найважливішою ділянкою своєї праці.

З 1956 р. Ю.Шевельов концентрує свою увагу в галузі мовознавства, публікує значну частину мовознавчих праць, серед яких епохально важливі роботи: «Праісторія слов’янських мов та історична фонологія всіх слов’янських мов», яка з’явилася у німецькому університетському видавництві (Гайдельберг, 1964, 809 ст.). У цьому ж видавництві виходить його друга фундаментальна праця: «Історична фонологія української мови” (806 ст.) та «Українська мова в першій половині ХХ століття (1900-1941), її стан і статус», англійською мовою і в перекладі (Оксана Соловей) українською.

Наукова спадщина професора Юрія Шевельова (Шереха) охоплює близько 900 позицій і займає значне місце у скарбниці української й світової науки та культури. Майже половина його друкованих праць присвячена мовознавству, а друга частина — це літературознавчі, театральні твори, публіцистика та ін.

На конференції УВАН у Нью Йорку, присвяченій 90-річчю академіка Юрія Шевельова, була представлена книжка бібліографії досліджень ювіляра, яка містить 872 позицій.

Учений здобув широке визнання у світі. Він — почесний доктор Альберського університету (Канада, 1983), Люндського (Швеція, 1984) та Харківського національного (Харків, 1998). Із відомих причин визнання його в Україні прийшло досить пізно (пригадаймо також справу із Шевченківською премією), хоч професора Ю.Шевельова обрано закордонним академіком НАН України в 1990 р. 3а умов тотальної русифікації всесвітньо значущі надбання українських вчених, надто гуманітаріїв, у кращому разі лише згадувалися, якщо не замовчувалися зовсім. Така доля спіткала і Юрія Шевельова. Хоча здобутки вченого-славіста в широкому розумінні цього слова — українського мовознавця, літературознавця, мистецтвознавця, талановитого науковця й продовжувача справи славнозвісних харків’ян Олександра Потебні та Леоніда Булаховського, походили з харківської науково-дослідницької школи і всім корінням були зв’язані саме з нею.

Вельми значущі здобутки професора Ю.Шевельова були гідно відзначені на науковій конференції в Харківському університеті 1993 року.
Юрій Шевельов довгі роки вважався антирадянщиком і був ізольований від своєї Батьківщини, однак як ніхто інший з українців зумів наблизити Україну до світу й прихилити світ до України, хоча прожив поза нею майже шістдесят років. І сталося так не тільки завдяки його мовознавчим студіям й викладацькій праці. Літературознавець, культуролог, журналіст, організатор мистецького життя діаспори, нарешті, громадський діяч — у кожній з цих царин він був з найперших. Як це не парадоксально, можливість повністю реалізувати себе Юрій Шевельов здобув завдяки німецькій окупації Харкова.

Під радянським «колпаком», крізь який не здатна була пробитись іззовні жодна наукова думка, що не вкладалась в офіційні комуністичні догмати, і під невсипущим наглядом режиму, котрий нещадно карав за щонайменшу спробу мислити відмінно від партійних постанов, неможливо було досягти бодай невеликих успіхів в гуманітарній науці. Однак молодий харківський доцент спромігся реалізувати себе ще до війни як педагог: серед його учнів класик української літератури Олесь Гончар та блискучий український інтелектуал, згодом професор Торонтського університету Юрій Луцький. «Якби війна не повела мене на захід, мир, напевне, повів би мене на північ і схід неісходімої імперії — пригадував багато років пізніше Юрій Володимирович — Я був абсолютно й беззастережно переконаний, що війна не буде довга і Радянський Союз розпадеться. Його я просто панічно боявся. Що завгодно, тільки не опинитися там».

Його не вбили ані окупаційний голод і холод, ані розстріл заручників, до числа яких він випадково потрапив на Пушкінський. Він пережив нескінченні біженські етапи, табори переміщених осіб в Австрії та Німеччині, поневіряння повоєнною зруйнованою Європою, не розгубив своїх обдарування та знань. Всі ті роки він невтомно писав наукові розвідки й друкував їх; був одним з організаторів Мистецького Українського Руху, в значній мірі завдяки котрому українська мова та література не розчинились в чужорідному середовищі. Важко повірити, що запрошення до праці у Гарвардському універсітеті на початку п’ятидесятих Юрій Шевельов отримав саме завдяки своєму доробку, створеному таємно в Харкові та в перші роки еміграції, в умовах, що аж ніяк не сприяли науковій творчості. Лише у США, а не на Батьківщині, як це не прикро, Юрій Шевельов зійшов на олімп світової гуманітарної науки.

Тількі-но впала «залізна завіса», немічний старець поїхав до рідного міста. Це сталося у вересні 1990 року. Ще ніхто в Україні не зняв прикріплених ярликів до діячів діаспори, і до Ю.Шевельова офіційні урядовці та адміністратори від науки поставились обережно, якщо не вороже; за кожним його кроком слідкувало КДБ. Не схильний до вияву своїх емоцій назовні, професор дуже глибоко переживав зустріч з Харковом в душі. Підстав для захоплення не було, однак Юрій Шевельов сприйняв рідне місто розчулено: у ньому збереглось набагато більше, ніж здавалось з-за кордону, питомих українських, традиційних харківських рис. Ніхто точніше за нього не визначив сутність рідного міста: «Українськість якось ірраціонально жила в Харкові… Тисячею дрібниць вона входила в життя … Майже ніщо з того не було на поверхні, і все-таки воно існувало». Помер він 12 квітня 2002 року в Нью-Йорку.

Ніна Макарова

Джерело – газета “

20183

About Nataliya Zubar 2360 Articles
Nataliya Zubar, Maidan Monitoring Information Center, Chair