Останні роки постійно доводилось (у розмовах із журналістами та поміркованими знайомими, на «творчих зустрічах» і в різних дискусіях) ставати на захист ультрас. Не лише харківських. Донецьких, скажімо, теж (хай вибачать мені харківські). І на всі закиди, що це, мовляв, екстремісти й хулігани, і що, мовляв, увесь їхній патріотизм є напускним і неглибоким, я завжди згадував улюблених «Братів Гадюкіних»:
Дехто говоре: «Бандити, хулiгани.
З тої голоти людей не буде».
А ми ся подивим, як потреба стане,
Хто полiзе в льох, а хто пiд кулi пiде.
Потреба стала. Під кулі пішли ультрас. Хтось у прямому сенсі, захищати Конституцію своєї країни, хтось символічно – виходячи й захищаючи протести в своїх містах. Але так чи інакше виявилось, що була велика правда в тому, що таке популярне нині серед протестувальників гасло «Героям Слава» у всіх східних мегаполісах першими почали кричати саме футбольні вболівальники. І якщо хтось після цього буде говорити мені про хуліганство на стадіонах, я буду згадувати 25 січня, коли харківських жінок та молодь від імовірної атаки озброєної бітами гопоти взялися захищати саме ультрас.
Все вірно – наші команди не грають для олігархів. Наші команди не грають для віп-трибуни. Наші команди грають для нас. Це наш клуб, це наше місто і це наша країна. Дякую, хлопці.
