Коли читаєш книжку про загиблі цивілізації Близького Сходу або Америки, про кельтів, етрусків або майя, мимоволі виникає відчуття поваги до втраченного невідомого знання, яке могло би змінити світ, зробити його казковішим, людянішим, прекраснішим. Зрозуміло, все те було в давнину, коли й маги могли своїми чарами перемагати дебелих вояків, і на дракона живого можна було раптово надибати на якомусь шпацері. Але виявляється, ця сива давнина не така вже й сива, вона десь зовсім поруч. Здається, сама земля, перетворена на руїну та пустку, промовляє тими легендами, передаючи живим поколінням своє життя, свої змісти та кшталти. Дракони вештались по Криму аж до початку ХХ століття, про теє чи не в кожній кримській родині збереглися оповідки. Натомість в українських родинах можуть розповісти про своїх пращурів чумаків або й козаків, які вміли так причарувати своїх ворогів, що ті лишалися паралізованими аж до скону. Врешті, ще якісь 250 років тому на корсунській землі жив наш український Мерлін, пророк Мусій Вернигора, найтаємничіша фігура української культури, водночас – одна з найвпливовіших.
Про те, що за цією постатю стоїть реальна історична особа, а не казковий богатир, ми можемо сказати напевно, хоча у нас немає жодного на те доказу: Вернигора існує лише у легендах, чутках, піснях та романтичних літературних творах. Могила його не зберіглася, жодного достовірного тексту теж нема, нема й зображення, невідомо ким він був насправді. Але так само ми нічого не знаємо і про губернатора Корсуня Нікодима Суходольського, який, згідно знов-таки з легендою, записав вернигорини пророцтва про сумну долю Польщі. Ми навіть не знаємо майже нічого і про культурне життя тих країв у часи панування поляків. Все це пішло на дно, було анігільоване в часи російського правління, як і численні замки, монастирі та церкви, якими рясніла Київщина та Черкащина ще на початку ХІХ століття. Можливо, саме через цю таємничість привид Вернигори, як і привид України, відіграв таку величезну ролю у польському літературному романтизмі, збудивши екзальтовану польську фантазію.
Данило Перцов
Читати книжку цілком далі Wernyhora2
Szanowny Pan Данило Перцов
Я пробую читать вашу всю статью, не только вышеуказанный фрагмент. Это немного трудное, потому что я не знаю украинского языка – я только ему учусь.
Но стоит постараться, потому что уже эта часть, касающаяся гетмана Мазэпы, которую я прочитал очень занятная, интересная и позволяет лучше понять Украину.
Так, я поляк-украинофил – – это может внушать весь ряд не всегда положительных конотацйи и изумление. Но я знаю, что нет для наших наций другой дороги как дорога понимания, уважения, братской, христианской любви. И может наиболее трудное – надо уметь простить.
Действительно – в польском тождестве Украина – чрезвычайно существенный элемент. “Украиньскосьць” представляет собой так важную часть польской “фантазии” и духовностьи, что без этой “украиньскосьци” – “польскосьць” неполная и увечная. Я знаю, что в группе крепко националистически поставленной части украинского общества такие признания могут внушать сопротивление и гнев. Не иначе в Польше в национальных кругах.
Я думаю однако, что национализм и религиозный фундаментализм, особенно в своих крайних формах – – дорога в никуда. Существо человечества не – изоляционизм, интэгрызм, но напротив, открытость на сообщения с другим человеком. Если мое индивидуальное тождество сильное и основанное на свободe, в то время мой патриотизм и любовь моей родины более зрелые. Я не опасаюсь другого человека, ни других культур. – Для меня источник духовного богатства, который укрепляет меня одного и мою общность, потому что сообщения среди отдельных людей и наций аналогичные.
Я желаю Украине всего хорошего. Я верю, что окончит войну укрепленная, более зрелая, более красивая и вновь найдется там, где всегда было ее место – среди свободных наций мира.