У калейдоскопі подій останнього року незмінною константою приховано присутня одна важлива культурологічна тема, яку чомусь дуже важко вхопити, не забалакавши її до невпізнаності. Тема багатогранна, перед учасниками дискусій, як слон перед сліпими мудрецями, постають кожного разу тільки окремі її аспекти, що нібито ніяк не зводяться до одного загального предмета обговорення. Один намацує змієподібний хобот, другий міцні колони ніг, третій схопив ідею за хвіст. Але попри всю складність, неуникненне її проговорення, обдумування, вироблення моделей розв’язання й реаґування матимуть наслідки для політичного й духовного життя мільйонів людей, що занурені в цю, конституюючу ідентичності східнослов’янську тему.
Мені багато разів доводилося виходити на тему історичної тяглості з різних сторін короткими зауваженнями, обтічними фразами, інколи прозорими натяками на само собою зрозумілі речі. Власне, речі, які мають бути зрозумілі, але такими не є насправді. Обережність не зайва, тема надзвичайно вибухова за потенціалом, невірний крок негайно заводить на манівці, закриває можливість подальших міркувань.
Серед перших революційних ухвал, штампованих Верховною Радою після втечі Януковича, знаходилося непродумане скасування мовного закону, що стало чудовим приводом для антиукраїнської пропаґанди. Скасування чи скасування скасування і до того не працюючого закону не мало б ніяких наслідків при будь-якому розвиткові подій, але чомусь розрослося до ідеологічного вкидання, що розбурхувало пристрасті кілька тижнів. А це тільки одна маленька практична частка, відшарована лушпайка з теми, про яку я веду мову. З іншого боку нашої величезної слонячої туші можна наштовхнутися на спрощене уявлення про нібито протилежні за змістом «горожанську» та «етнічну» моделі нації, хоча навіть трішки обізнані з теорією знають, що це тільки одна з учених типологій, певне аналітичне спрощення для пояснення проявів одного і того самого феномена. Необережна зупинка на цій типології не дає недалекому спостерігачеві жодного шансу привідкрити хоч трішки міцно заплющені очі на нашу тему.
Чому питання державної мови виявилося настільки важливим в критичний момент, коли про мову загалом і не йшлося? Чому після національно-демократичної революції виникає тривога щодо існування культурних основ народжуваної нації, заміна її суроґатом з іншомовного територіального патріотизму? З обачності зупинюся, не відповідаючи, спробувавши на цих запитанннях, наче під час пеленґування, хоча б визначити напрям перебування прихованого осердя нашої теми культурного розламу, на якому нині зростає реґіональний військовий конфлікт.
Вони скачуть, бо не такі, як ми, — з жахом і заздрістю дивляться на нас з того боку культурної прірви. Екзистенційний жах од того, що нібито нерозрізненно тотожні з ними українці навчилися скакати у Києві по-європейськи, як заповідали революції Нового часу, без дозволу начальства, ба навіть проти священної влади, є незрозумілим, а тому надто небезпечним з колінопреклоненного погляду на свою владу, як на щось, що знаходиться на недосяжній висоті для простолюду. Хто дав дозвіл скакати? — перша думка охоронного підданого імперії.
Розлам помічено, тему відкрито. Віце-президент московського фонду «Ліберальна місія» Ігор Клямкін зауважує в щоденних записах важливим першим пунктом:
Переживання втрати Києва росіянами настільки сильне, переживання на глибинному, культуротворчому рівні, що одне виправдовує для росіян будь-яку підлоту проти України. Ба навіть підлоту з підлот — поросійщення будь-якою ціною, силою, ласкою, підкупом, чим завгодно, аби спрацювало.
З непомильним чуттям літератора на наново вікриту привабливу тему звучать гнівні рядки Оксани Забужко про приховані причини російської аґресії:
Саме так, навіть у цих двох цитатах видно, як з одного боку захоплено скачуть од своєї сміливості, а з другого не можуть навіть встати з колін. Як наслідок, з нашого боку національної держави лунають заклики будувати стіну, а з боку імперії цей розлам досі відчайдушно пробують закрити, перекинути через провалля абордажний гак. Погрози, примус, ласка, підкуп, апеляція до української зради «російського світу», до української величі й важливості в ньому, до українського розуму, до української великодушності, до будь-чого, високого й низького, чого завгодно, щоб хоч якимось чином створити можливість закріпитися на нашому боці серед нас, зафіксувати хоч якусь російську присутність для плацдарму. Щоб у наших внутрішніх дискусіях постійно були присутні не тільки ми самі зі своїми компромісами про нашу власну будучину й минувщину, а й радикально відмінні анти-ми, для руйнування підвалин нашого дискурсу. Недарма згадана Оксана Забужко обурюється ще одним уламком теми — спробами подати київську Подію під гнилим соусом «Другої Росії» за межами і без участі самої Росії. А де ж у тій малій закордонній Російці ми, українці? Де наша перша Україна? Така присутність анти-України у будь-якому вигляді завжди буде небезпечна для нас і оточення рецидивом отруйної імперії, що досі розкладається. Для нас має стати фактом навіть не прощання з імперією, а прощання з самим ідеологічним місцем, на якому ця імперія можлива. І тільки так можна зробити перший крок до розв’язання нашої теми.
http://maksymus.livejournal.com/175223.html
