Сергій Зінченко. Не почули ні Крим, ні Донбас, не чують і Кривбас…

(Роздуми  на полі війни у мовно-інформаційному просторі)

Україна  розплачується сьогодні життями і здоров’ям тисяч  українців  за  зверхнє й зневажливе ставлення  з  боку влади до потреб  громадян, яким та повинна була служити, а не командувати ними. Бо для того, щоб служити, треба мати якісну інформацію про їхнє життя, треба уважно дослухатися до того, про що (вже надриваючи свої серця)  кричать і чого вимагають громадяни України. Та, на превеликий жаль,  не почули в столиці  ні Крим, ні Донбас. І через це (як звикли ми вже повторювати вслід за одним  з наших президентів) «маємо те, що маємо». А маємо ми неоголошену війну з боку давно відомого нам агресора, втрату Криму із подальшою загрозою  для України взагалі втратити свою політичну незалежність.

Багато разів і з різних приводів і особисто я, і інші  активісти громадянського суспільства, що все ще діє «і ще не вмерло» в місті Кривому Розі, зверталися до владців різними способами, розповідаючи про наші біди і про те,  яку загрозу вони несуть не тільки нам, а й Українській державі в цілому. Наприклад, я востаннє намагався сконцентрувати все ( підсилюючи викладене конкретними прикладами) у есеї під назвою «Загрожує Україні найбільший уламок «імперії зла», який майже два роки тому було розміщено ось тут (https://maidan.org.ua/2013/01/serhij-zinchenko-zahrozhuje-ukrajini-najbilshyj-ulamok-imperiji-zla/ ),  а також його отримали окремі  депутати. Але, як і раніше, ніхто з нас не був почутий.

Звернувся я й до ніби сьогодні прогресивної і «дуже демократичної» Дніпропетровської облдержадміністрації  під керівництвом пана КОЛОМОЙСЬКОГО, але отримав у відповідь відписку, ще раз упевнившись у тому, що високопоставлені багатії дивляться на український народ, як на якесь, вибачте, сміття, що час від часу заважає їм пересуватися рідною нам землею у своїх справах.

Аж раптом дізнався, що нова влада  (бо ж після Майдану, який змів кліку Януковича!) збирається  всерйоз (а не жартома чи в пустопорожніх обіцянках) розбудувати суспільне мовлення й навіть міністерство таке утворило, яке захищатиме роботу українських журналістів на благо суспільства.  І це мене настільки зацікавило, що я вирішив (попри  гіркий досвід перебування у двох проукраїнських партіях і досвід роботи, теж двічі, головою дільничної комісії на виборах Президента України і  депутатів до Верховної Ради та до місцевих)  поділитися з цього приводу деякими роздумами-пересторогами на базі  прикладів про діяльність місцевих ЗМІ.

Так от, наші  так звані «комунальні ЗМІ» (телерадіокомпанія «Рудана» і газета «Червоний гірник») цілих  два  місяці «не помічали» в Кривому Розі  Євромайдану (а він почав тут діяти 21-22 листопада 2013 року), зате без кінця займаються протизаконним піаром тут уже роками ПРавлячої  партії та місцевих чиновників.

А місцева державне телерадіооб’єднання «Криворіжжя» взагалі вирішило  боротися  з любов’ю українців до свого народу, оскільки  прямо на своєму сайті  в розділі «Редакційна політика» виставила наступне: «…8. Журналісти телерадіооб’єднання виключають у своїй роботі ідеї ксенофобії, націоналізму (виділено С.З.), дискримінаційного ставлення до будь-кого за будь-якою ознакою» http://www.kdtro.com.ua/redpolitika , ніби забувши про те, що в словнику термін «націоналізм» має не одне, а цілих три значення.  Та можна вважати, що для його керівництва – це  «дрібничка, бо й не таке проходили». І це справді так, бо абсолютно тривіальні речі для будь-якого колективу (укладення колективного договору між адміністрацією і профкомом, створення правил внутрішнього трудового розпорядку, зміна вивіски на вході до приміщення телерадіооб’єднання  з такої, що мала радянську символіку  на таку, що має символіку Української держави, та низку інших) вдалося тут запровадити лише після протестних акцій голодування  (причому деякі з них тривали десять і чотирнадцять днів). А ще можна зазначити, що заробітчани-пристосуванці у цій структурі мають і високоякісну техніку, і безперервний потік премій від начальства «за слухняність», і просування по службі через два-три роки (а то й швидше), а справді креативні і діяльні талановиті журналісти можуть протягом 15-20 років залишатися рядовими (і це – в кращому випадку!), отримувати зарплати і премії десь на рівні прибиральниці та ще й при цьому випрошувати дозвіл у своїх колег попрацювати на комп’ютері,  аби мати змогу виконати видане тим  керівництвом  завдання.

А про «Червоний гірник» – то окрема розмова. Бо в нашій єдиній україномовній газеті «Промінь Просвіти» з числа всіх  міських газет (уже дев’ятий рік поспіль вона виходить у світ на волонтерських засадах!) рубрика «Червоний гірник фарисейський» стала навіть традиційною (ось один із прикладів – http://pprosvita.at.ua/news/chervonij_girnik_farisejskij_nevidimi_avtori_i_prozora_brekhnja_pro_narodnikh_deputativ/2014-08-15-1311 ). І хоч як не вражає там написане, воно є правдою, бо якби було хоч трошечки помилковим, то нашу газету давно  уже закрили б через суд. Але місцева влада діє по-іншому, тихо і підступно (натягнувши  на свою вовчу морду овечу шкуру): 2009-го року після рейдерської атаки на  Криворізьке міське об’єднання ВУТ «Просвіта» імені Тараса ШЕВЧЕНКА, яке діє під керівництвом народного депутата України першого скликання Миколи КОРОБКА, вона це обєднання, що є видавцем газети з 2006-го року, взагалі не зареєструвала (!), а зареєструвала нашвидку «зляпану» іншу, під керівництвом її  багаторічного піарника з газети «Червоний гірник», який взагалі не був просвітянином.  Внаслідок цього у 2013-му році  нашу єдину україномовну газету в місті не включили до Каталогу передплатних періодичних видань, і тепер газету не можуть передплатити ні в Кривому Розі, ні в інших містах Дніпропетровщини, де раніше її передплачували наші читачі. А мені від усього цього серце болить ще й через те, що колись  «Червоний гірник» був не таким, що колись (у 1944-му) його першим повоєнним редактором став мій дядько, Іван СОКОЛОВСЬКИЙ, який  ще у ті жорстокі часи сталінщини і спілкувався, і писав листи лише українською мовою.

Все це я написав для того, що, може,  хоч у світлі нових законів нової влади будуть створені такі структури, які  захистять українських журналістів від сваволі,  зупинять піарників і заробітчан у їх нечесній діяльності. А про своє бачення щодо цього я вже писав у одному зі своїх матеріалів, в розділі «Як змінити УКРуЇНУ» (https://maidan.org.ua/2014/11/serhij-zinchenko-nad-proty-nedo/ ). І я вважаю, що  для того, аби досягти успіху на полі бою у мовно-інформаційному просторі, давно окупованому сусідньою державою, яка з нами тепер воює вже безпосередньо на українській землі, треба спиратися на справді українські громади на місцях, на професіоналів і патріотів, які майстерно володіють словом, і на патріотично налаштованих фахівців з питань безпеки. Щоб влада не  боролася з українськими журналістами, а допомагала їм ресурсами, аби вони мали змогу набагато ефективніше (спільно з правоохоронцями) розплутувати схеми в діяльності корупціонерів і могли ефективніше налагоджувати контрпропагандистську діяльність на полі бою у мовно-інформаційному просторі України.

Сергій ЗІНЧЕНКО,

редактор газети «Промінь Просвіти», м. Кривий Ріг