Коли торік у грудні ми з Василем Ковальчуком, полтавським правозахисником, який займається визволенням з полону наших військовослужбовців та волонтерів, були полоні в Макіївській комендатурі і в підвалах Донецького СБУ, де ДНРівці утримували сотню українських вояків, нам довелося спілкуватися з багатьма з тих, кого ми називаємо сепаратистами, а вони себе іменують «ополченцями». Всі вони, крім «міністра оборони ДНР» Володимира Кононова з позивним «Цар», запитували нас, коли закінчиться війна.
Смерті, каліцтва, руїна, переселенці, незагойні душевні рани «дістали» вже всіх – і військових, і мирних жителів, і тут, і «там». І політики, й прості громадяни думають, як швидше припинити бійню, адже і по ту, й по іншу лінію фронту (чи якщо офіційно – розмежування) – громадяни України, а часто шкільні чи інститутські товариші, однокласники чи навіть рідні брати…
Не тільки давню, а й сучасну історію України, як казав наш перший президент Михайло Грушевський, не можна читати без брому. Про це особливо задумуєшся біля пам’ятних знаків загиблим українським захисникам, коли бачиш меморіальну дошку депутату Слов’янської міської ради Володимиру Рибаку на будівлі тамтешнього управління СБУ, де торік його до смерті закатували російські військові емісари.
Тож Спілка жінок України за підтримки Посольства Великої Британії в Україні в рамках програми «Миротворення в Україні: роль жінок» нині проводить цикл семінарів у різних містах країни.
Делегація полтавських громадських активісток нещодавно побувала у Слов’яногірську, Слов’янську та Краматорську Донецької області. З сотні жінок половина була з Донецької області, а інші 50 осіб – з Полтавської, Чернігівської, Волинської, Рівненської областей та Києва.
Модераторами в робочих групах були такі авторитетні особистості як голова Спілки жінок України Леокадія Герасименко, колишній міністр України у справах сім’ї та молоді Ірина Голубєва, психолог Світлана Демчак. Жваво обговорювали теми: «Спільні цінності як основа миру», «Конфлікт та примирення крізь призму родин», «Як жінки можуть вплинути на встановлення миру на Донбасі».
Нам, представницям центральних і західних областей України, було дуже цікаво поспілкуватися з донбаськими жінками. Переважно це були державні службовці, які працюють у системі управління у справах сім’ї та молоді Донецької військово-цивільної державної адміністрації. Тобто, вони живуть і працюють на підконтрольній Україні території, отримують зарплату від держави.
Однак деякі з них і досі вважають, що «Киев не слышит Донбасс» (говорили винятково російською), що треба дати ДНР пожити самостійно, що в Україні треба запровадити федеративний устрій, що якби не волонтери, які допомагають українським військовим, то війна вже давно закінчилася б (зрозуміло, що на користь сепаратистів).
Модератори, певно, найперше переймаючись дотриманням атмосфери толерантності, не давали нам можливості «хрестити шаблі» у дискусії. Може, й дарма. Бо є підстави думати, що кожен так і залишився при своїй думці: жінки, що живуть західніше Донбасу – зі своїм, патріотичним баченням ситуації й ролі жінки у миротворчих процесах, а жінки Донбасу – зі своїм, кардинально відмінним. 
Яким? Не виключено, що таким, який ми почули від двох бабусь з Донецька, яких зустріли у Святогірській лаврі. Дізнавшись, що ми з Полтави, вони розповіли, що отримали від батюшки благословення писати листи матерям українських солдат, щоб вони… забрали своїх синів з фронту. І тоді, на їхню думку, припиниться війна. Тобто, капітуляцією України.
Хоча, як стверджує відомий психолог, фахівець з врегулювання конфліктів Хелена Корнеліус, можна змінювати світогляд людей і без зримої перемоги в дискусії. Власне, на це й сподіваємося. Адже саме жінки, які дають і плекають життя, яким від природи притаманні мудрість і милосердя, стають найкращими мироносицями.
На щастя, є серед жінок Донбасу справжні українські патріотки. Небагато, але є.
Голова Донецької військово-цивільної державної адміністрації Павло Жебрівський, з яким ми мали можливість зустрітися у Краматорську, теж сказав, що за його оцінкою близько 70% місцевого населення на підконтрольній Україні території Донеччини вороже ставиться до законної української влади: «Бо понад 20 років тут не було України». І він би дуже хотів, щоб за сприяння Міносвіти України донецькі вчителі хоча б на місяць їздили викладати в школи західних та центральних областей, а вчителі звідти приїздили сюди. 
Адже три чверті жителів Донбасу ніколи не виїздили за його межі. Цей фактор плюс багаторічне зомбування людей мас-медіа донецьких олігархів і призвели до сепаратистських настроїв, створення ДНР та ЛНР, а потім і до російської військової агресії. А західняків Європою не злякаєш, бо вони там бувають часто.
Тож Спілка жінок України робить добру справу, надаючи можливість безпосереднього спілкування жінкам з різних областей, налагодження контактів, розробки спільних проектів. Народна дипломатія – велика сила.
Людмила Стельмах (Кучеренко),
учасниця семінару
