Продовження. Початок тут 18 лютого 2014 року був дуже приємний сонячний день.
Через якийсь час ми спустились по Інститутській до Майдану, і потім на вулицю Грушевського. Ніхто не знав як події розгортатимуться далі. Ми вийшли хвилин за 15 до того, як на Інститутський почався кривавий жах і загиблі. Ті люди, що лишались там, казали, що стільки крові в своєму житті не бачили.
Біля входу в метро на Іститутській знаходиться школа. І діти в той час були на уроках. Після уроків учні виходили із школи, а біля метро трупи лежать. Я потім розмовляла з старшокласниками тої школи. Вони говорили, що трохи далі від метро, біля школи ще лежали трупи. Не знаю, чи то правда, але діти так говорили.
Ми зайшли в офіс на початку Грушевського. Ми були на другому поверсі, а на першому – шпиталь Майдану. В шпиталь заносили поранених з барикади.
Невдовзі ми побачили в вікно як ВВшники захоплюють барикаду на Грушевського. А вихід з будинку біля барикади. І таким чином нам відрізають шлях до втечі. Самооборона Майдану відстрілювалась феєрверками і петардами, але це зупиняло військових на секунди. ВВшники прорвали барикаду з лівого боку. Вони спускались по східцям поруч з Парламентською бібліотекою і зліва зайшли в тил барикади. Тим, хто був на барикаді, довелося швидко відступати вздовж стіни під нашими вікнами. У тих хто був в будинку вийти з нього шансів не було.
Ми стояли біля вікна. Ігор і я знімали відео, як захоплюють барикаду. Оля стояла поруч. Хтось з військових в нас вистрелив. Бац! І дірка в вікні перед обличчям Олі. Слава Богу, Слава Богу, що вікно мало подвійне скло. Від удару в скло куля змінила траекторію і полетіла трохи вбік і ні в кого не влучила.
Ввшники під вікнами шикувались в стрій і пішли до Європейської площі.
А в будинок вже входив Беркут. Ми швидко закрили двері кімнати. Ті військові, котрі в нас стріляли пішли далі до Українського дому, на Європейську площу. А ті, що заходили в будинок, очевидно, не бачили нас в вікні. За хвилини Беркут вже ходив за дверима по коридору. Вони смикали двері, але не виламували. Ми дуже тихо сиділи. Так що битися стільцями і офісною технікою не довелось. Не знаю, щоб ми робили, якби вони виламали двері. Було страшно. До штурму Майдану лишалося приблизно 5 годин. На вулиці вже починало темніти. Ми тихо сиділи в темноті, зняли взуття і ходили в шкарпетках, щоб не чути було кроків.
В кінці коридору в місці для паління стояв старий металевий сейф, який використовували як тумбочку. Кілограм двісті, напевно, може більше. Для чого Беркут його перкинув і досі лишається загадкою. Певно, вияв азарту агресії. Той сейф потім ще довго лежав поперек дороги, поки нарешті знайшлося кому підняти.
Частина військових пішла далі в Український дім. Беркут займався мародерством. Вони несли з Українського дому великі пакунки, згортки. По-одному і по-двох. Я в вікно дивилась як беркутівці несли якісь матраси, спальники, ковдри, ще щось. Було цікаво, що ж вони зроблять з книжками?
Ми обережно з вікон спостерігали. Спочатку з’явились комунальні робочі і демонтували барикаду. Вони скидали частини барикади на камази. На те місце військові поставили свою барикаду з бетонних блоків. Потім вся територія під вікнами заповнилась автозаками. Тривалий час вони стояли. Через якийсь час з’явились тітушкі. Вони спустились по Грушевського. Очевидно, що це ті, котрі вбивали в Маріїнському. Їх було багато, декілька сотень. Вони були одягнені, як самооборона Майдану. Потім тітушкам надійшла команда іти. Весь цей натовп тітушок рушив в сторону Європейської площі. Вони отримували нові стрічки. Прямо на ходу роздавали і зав’язували світлі стрічки – новий знак індентифікації. Вони бігли, трохи зігнувшись, як хижі птахи. Або мені так здавалося. Вони побігли вгору по Трьохсвятительській. За якийсь час стало відомо, що вбили двох людей на Великій Житомирській біля Михайлівської площі.
Ми весь час ламали голову, як же нам вийти. За дверима вже тривалий час було тихо. Ми спочатку відкрили двері і почали визирати в коридор. Потім виходити. Потім пішли подивитись, що на першому поверсі. Перед штурмом барикади на першому поверсі лишався шпиталь і були поранені. І невідомо, що з ними. Ми з Сергієм пішли по коридору до сходів на перший поверх. З першого поверху було чути звуки бійки і стогони. Ми лише чули звуки, але не знали, що там відбувається. Уява малювала страшні картини. Ми думали, що добивають поранених, а нас зараз вб’ють як свідків. Це жахливе, жахливе моральне відчуття, коли чуєш, що відбувається щось страшне і не можеш допомогти. Собі не можеш допомогти. Потім я шукала людей з шпиталю, з’ясовувала що з ними сталося. Ми перед тим подружились з веселим лікарем з шпиталю. Виявилось, що наш знайомий лікар потрапив в полон. Його сильно побили. Але переважна більшість поранених встигла евакуюватись в схованку, спеціально зроблену в підвалі. Беркутівці були на першому поверсі, ми на другому, а шпиталь в підвалі заховався. Як вже потім з’ясувалося, із схованки шпиталю в той самий час теж вирішили піти в розвідку. Вони випередили нас, напевно, на хвилини. Їх зловили і сильно побили, пошкодили грудну клітину. А ми в цей час стояли на сходах на другому поверсі.
І раптом беркутівці починають підніматися на сходах на другий поверх, ідуть в наш бік. На другому поверсі біля сходів розташований туалет. Ми тінями кинулись до нього. Ми вдвох стояли в одній кабінці туалету в темноті, важко дихаючи. Мені здавалося, що я так голосно дихаю. Військові знову ходили по коридору. Ми тривалий час чекали, поки затихнуть їх кроки і голоси. Коли все стало тихо ми повернулись в кімнату.
Ми не знали, що сталося з шпиталем. Ми весь час шукали спосіб вийти звідти. Я телефонувала на перший поверх, щоб дізнатись що там. Але, очевидно, телефон був відключений. Ми звонили додому до адміністрації будинку, що б вони в телефонному режимі з’ясували, що відбувається в будинку. Нічого не вийшло.
Періодично нам дзвонили друзі з контрольними дзвониками, щоб дізнатись, що з нами і чи ми живі. Телефонував наш товариш, який розуміє як працює військова машинерія. Він говорив, що якщо до 20.00 штурм Майдану не почнуть – значить сьогодні штурмувати не будуть.
Штурм почався в 19.55. В одну мить все загрохотало. Вибухи і постріли. Військові, очевидно, вже пішли до Майдану, бо в будинку було тихо. Тому ми вже виходили в коридор. В вікна кімнати ми бачили вулицю Грушевського, а з вікон коридору було чути і трохи видно Інститутську. Все вибухало і гупало. Ми були біля Майдану, але зі сторони військових. Все чули, але поки не наважувались вийти. Під вікнами проїхав БТР. Проїхав броньований водомет. Я на це дивилася в вікно. Ще були автомобілі військового начальства. Деякі та і сиділи в автомобілях. Інколи вони до них підходили.
Військові були ближче до Майдану. Ми вирішили виходити. Ми залишили всі фотоапарати, зняли з себе всю символіку, одяглись і вийшли. Що буде, те буде. Ми спустились на перший поверх. Там сиділо двоє чоловіків в цивільному. І більше нікого не було. Вони з подивом на нас подивились. Це була німа сцена. Ми мовчки повз них пройшли. На вулиці ми пішли до Філармонії. Військові були переважно офіцери ВВ. Там стояли автобуси, в яких вони відпочивали. Деякі вмивались водою з пляшок. Їм було не до нас, я так думаю. Ми намагались вести себе максимально невимушено,
До огорожі підземного переходу були притулені вила. Певно в Ляшка одібрали.
Біля філармонії стояло декілька чоловіків в цивільному одязі, в чорних лижних костюмах. Вони розмовляли характерною російською мовою. Це була невелика група з керівником, троє чи четверо. До їх керівника підходили офіцери ВВ і звітувались, потім вони щось обговорювали. Ми це бачили. Я з цим російським керівником зустрілась поглядами. Потім вже ввечері в ФБ з’явилось групове фото офіцерів ВВ з ним. Я думаю, що фото злив хтось із офіцерів ВВ, бо як воно могло з’явитися? Там пояснювалось, що це російський фахівець з ведення бою. Але на фото був лише керівник, а з ним ще була команда. Очевидно, росіяни спостерігали і оцінювали ситуацію, чи зможуть перемогти Майдан. Але ми все ще були біля філармонії і все ще не вийшли. Вихід на Володимирський спуск закривав кордон військових із щитами. Я думала, що зараз буду благати, щоб випустили. Але офіцер, котрий стояв з краю, відсунув щит і ми пройшли. Навіть просити не довелось.
Здавалося, що ця страшна ніч не закінчиться ніколи. Коли на ранок вставало сонце, воно радувало як ніколи. Психологічно якось легше, коли сонце.
Біля входу в метро на Іститутській знаходиться школа. І діти в той час були на уроках. Після уроків учні виходили із школи, а біля метро трупи лежать. Я потім розмовляла з старшокласниками тої школи. Вони говорили, що трохи далі від метро, біля школи ще лежали трупи. Не знаю, чи то правда, але діти так говорили.
Ми зайшли в офіс на початку Грушевського. Ми були на другому поверсі, а на першому – шпиталь Майдану. В шпиталь заносили поранених з барикади.
Невдовзі ми побачили в вікно як ВВшники захоплюють барикаду на Грушевського. А вихід з будинку біля барикади. І таким чином нам відрізають шлях до втечі. Самооборона Майдану відстрілювалась феєрверками і петардами, але це зупиняло військових на секунди. ВВшники прорвали барикаду з лівого боку. Вони спускались по східцям поруч з Парламентською бібліотекою і зліва зайшли в тил барикади. Тим, хто був на барикаді, довелося швидко відступати вздовж стіни під нашими вікнами. У тих хто був в будинку вийти з нього шансів не було.
Ми стояли біля вікна. Ігор і я знімали відео, як захоплюють барикаду. Оля стояла поруч. Хтось з військових в нас вистрелив. Бац! І дірка в вікні перед обличчям Олі. Слава Богу, Слава Богу, що вікно мало подвійне скло. Від удару в скло куля змінила траекторію і полетіла трохи вбік і ні в кого не влучила.
Ввшники під вікнами шикувались в стрій і пішли до Європейської площі.
А в будинок вже входив Беркут. Ми швидко закрили двері кімнати. Ті військові, котрі в нас стріляли пішли далі до Українського дому, на Європейську площу. А ті, що заходили в будинок, очевидно, не бачили нас в вікні. За хвилини Беркут вже ходив за дверима по коридору. Вони смикали двері, але не виламували. Ми дуже тихо сиділи. Так що битися стільцями і офісною технікою не довелось. Не знаю, щоб ми робили, якби вони виламали двері. Було страшно. До штурму Майдану лишалося приблизно 5 годин. На вулиці вже починало темніти. Ми тихо сиділи в темноті, зняли взуття і ходили в шкарпетках, щоб не чути було кроків.
В кінці коридору в місці для паління стояв старий металевий сейф, який використовували як тумбочку. Кілограм двісті, напевно, може більше. Для чого Беркут його перкинув і досі лишається загадкою. Певно, вияв азарту агресії. Той сейф потім ще довго лежав поперек дороги, поки нарешті знайшлося кому підняти.
Частина військових пішла далі в Український дім. Беркут займався мародерством. Вони несли з Українського дому великі пакунки, згортки. По-одному і по-двох. Я в вікно дивилась як беркутівці несли якісь матраси, спальники, ковдри, ще щось. Було цікаво, що ж вони зроблять з книжками?
Ми обережно з вікон спостерігали. Спочатку з’явились комунальні робочі і демонтували барикаду. Вони скидали частини барикади на камази. На те місце військові поставили свою барикаду з бетонних блоків. Потім вся територія під вікнами заповнилась автозаками. Тривалий час вони стояли. Через якийсь час з’явились тітушкі. Вони спустились по Грушевського. Очевидно, що це ті, котрі вбивали в Маріїнському. Їх було багато, декілька сотень. Вони були одягнені, як самооборона Майдану. Потім тітушкам надійшла команда іти. Весь цей натовп тітушок рушив в сторону Європейської площі. Вони отримували нові стрічки. Прямо на ходу роздавали і зав’язували світлі стрічки – новий знак індентифікації. Вони бігли, трохи зігнувшись, як хижі птахи. Або мені так здавалося. Вони побігли вгору по Трьохсвятительській. За якийсь час стало відомо, що вбили двох людей на Великій Житомирській біля Михайлівської площі.
Ми весь час ламали голову, як же нам вийти. За дверима вже тривалий час було тихо. Ми спочатку відкрили двері і почали визирати в коридор. Потім виходити. Потім пішли подивитись, що на першому поверсі. Перед штурмом барикади на першому поверсі лишався шпиталь і були поранені. І невідомо, що з ними. Ми з Сергієм пішли по коридору до сходів на перший поверх. З першого поверху було чути звуки бійки і стогони. Ми лише чули звуки, але не знали, що там відбувається. Уява малювала страшні картини. Ми думали, що добивають поранених, а нас зараз вб’ють як свідків. Це жахливе, жахливе моральне відчуття, коли чуєш, що відбувається щось страшне і не можеш допомогти. Собі не можеш допомогти. Потім я шукала людей з шпиталю, з’ясовувала що з ними сталося. Ми перед тим подружились з веселим лікарем з шпиталю. Виявилось, що наш знайомий лікар потрапив в полон. Його сильно побили. Але переважна більшість поранених встигла евакуюватись в схованку, спеціально зроблену в підвалі. Беркутівці були на першому поверсі, ми на другому, а шпиталь в підвалі заховався. Як вже потім з’ясувалося, із схованки шпиталю в той самий час теж вирішили піти в розвідку. Вони випередили нас, напевно, на хвилини. Їх зловили і сильно побили, пошкодили грудну клітину. А ми в цей час стояли на сходах на другому поверсі.
І раптом беркутівці починають підніматися на сходах на другий поверх, ідуть в наш бік. На другому поверсі біля сходів розташований туалет. Ми тінями кинулись до нього. Ми вдвох стояли в одній кабінці туалету в темноті, важко дихаючи. Мені здавалося, що я так голосно дихаю. Військові знову ходили по коридору. Ми тривалий час чекали, поки затихнуть їх кроки і голоси. Коли все стало тихо ми повернулись в кімнату.
Ми не знали, що сталося з шпиталем. Ми весь час шукали спосіб вийти звідти. Я телефонувала на перший поверх, щоб дізнатись що там. Але, очевидно, телефон був відключений. Ми звонили додому до адміністрації будинку, що б вони в телефонному режимі з’ясували, що відбувається в будинку. Нічого не вийшло.
Періодично нам дзвонили друзі з контрольними дзвониками, щоб дізнатись, що з нами і чи ми живі. Телефонував наш товариш, який розуміє як працює військова машинерія. Він говорив, що якщо до 20.00 штурм Майдану не почнуть – значить сьогодні штурмувати не будуть.
Штурм почався в 19.55. В одну мить все загрохотало. Вибухи і постріли. Військові, очевидно, вже пішли до Майдану, бо в будинку було тихо. Тому ми вже виходили в коридор. В вікна кімнати ми бачили вулицю Грушевського, а з вікон коридору було чути і трохи видно Інститутську. Все вибухало і гупало. Ми були біля Майдану, але зі сторони військових. Все чули, але поки не наважувались вийти. Під вікнами проїхав БТР. Проїхав броньований водомет. Я на це дивилася в вікно. Ще були автомобілі військового начальства. Деякі та і сиділи в автомобілях. Інколи вони до них підходили.
Військові були ближче до Майдану. Ми вирішили виходити. Ми залишили всі фотоапарати, зняли з себе всю символіку, одяглись і вийшли. Що буде, те буде. Ми спустились на перший поверх. Там сиділо двоє чоловіків в цивільному. І більше нікого не було. Вони з подивом на нас подивились. Це була німа сцена. Ми мовчки повз них пройшли. На вулиці ми пішли до Філармонії. Військові були переважно офіцери ВВ. Там стояли автобуси, в яких вони відпочивали. Деякі вмивались водою з пляшок. Їм було не до нас, я так думаю. Ми намагались вести себе максимально невимушено,
До огорожі підземного переходу були притулені вила. Певно в Ляшка одібрали.
Біля філармонії стояло декілька чоловіків в цивільному одязі, в чорних лижних костюмах. Вони розмовляли характерною російською мовою. Це була невелика група з керівником, троє чи четверо. До їх керівника підходили офіцери ВВ і звітувались, потім вони щось обговорювали. Ми це бачили. Я з цим російським керівником зустрілась поглядами. Потім вже ввечері в ФБ з’явилось групове фото офіцерів ВВ з ним. Я думаю, що фото злив хтось із офіцерів ВВ, бо як воно могло з’явитися? Там пояснювалось, що це російський фахівець з ведення бою. Але на фото був лише керівник, а з ним ще була команда. Очевидно, росіяни спостерігали і оцінювали ситуацію, чи зможуть перемогти Майдан. Але ми все ще були біля філармонії і все ще не вийшли. Вихід на Володимирський спуск закривав кордон військових із щитами. Я думала, що зараз буду благати, щоб випустили. Але офіцер, котрий стояв з краю, відсунув щит і ми пройшли. Навіть просити не довелось.
Здавалося, що ця страшна ніч не закінчиться ніколи. Коли на ранок вставало сонце, воно радувало як ніколи. Психологічно якось легше, коли сонце.
