Доповідь Адріяна Петріва в день Століття Незалежності.
Зараз перед доповіддю доповідав його батько на тему історії тих часів……. і тому:
« …І тепер ви знаєте, які казки розповідалися нам коли ми вдома жили…
Доброго вечора дорогі гості, преосвященний єпископе Кен Новаковський і чесніші Отці, від імені Ліги Українців Канади та Конґресу Українців Канади, я хотів би подякувати всім вам хто приєдналися до нас тут сьогодні, на Століття Української Незалежності. Також хотілося б подякувати персоналу цього приміщення за смачну вечерю, яку ми якраз мали.
В дитинстві я виростав в українсько-канадському середовищі і ніколи не задумувався над тим, що це означає мені бути українцем. Я просто ним був. Так само, як риба не думає про воду в якій вона живе… Для неї ця вода просто все була і все є… Так вона до води є призвичаєна, поки раптом не знаходить себе, поза цею водою.
Для мене було чим гордитися. По-перше, наші страви були об’єктивно експоненціально набагато смачніші, ніж будь які інші. Я пам’ятаю, наскільки я став популярним під час обідньої в школі, коли друзі пробували виторгувати свої канапки з арахісовим маслом або свій смажений рис на мої смачненькі доморобні вареники.
Ну, а далі це була установа української Баби. Я ніколи не розумів північноамериканської концепції “маленької старенької бабусі,”, тому що у нас є Баба, яка володіє надприродною і надлюдською силою. Вона всевидюща. Вона всезнаюча. Вона могла підняти одною рукою масивний баняк борщу. Вона вміла торгувати так, що засоромила б найхитрішого продавця. І, звичайно, якщо хто розгнівив її, вона вміла вимахувати дерев’яною ложкою з руйнівною силою бейсбольної бити.
Коли мої не -українські друзі запитували що-небудь про нашу культуру, я зазвичай запрошував їх у наш підвал та запускав касет VHS Юл Бріннера фільму 1962го року “Тарас Бульба”. Коли фільм закінчувався, я пояснював товаришам що “…от це у нас якраз так”.
Маючи Мирослава Петріва за батька, я, та брати мої звичайно досить добре розбиралися з історії. Знали і про козаків, і про Голодомор, і про УПА. Хоч ми поважали цю історію, але я ніколи не роздумував, який стосунок усе це мало б мати до мене особисто. Я ніколи не осмислював точно що уся ця історія говорила про українську націю і про моє місце в ній.
Усе це змінилося в 2014 році. Під час демонстрації на Майдані я щоденно спостерігав як жива історія розгорталася на екрані мого комп’ютера. Я не спав, ніч за ніччю дивлячись на живо, як мужчини і жінки, молоді й старі, боролися із військами МВС, як терпіли вони жахливі побиття і як на кінець лягли під кулі, борючись за українську націю. Я відчував себе безпорадним… Перший раз в житті я був рибою яку висмикнули з води. Я був змушений розглядати і роздумувати над якраз тим, що я так легковажно сприймав був як дане.
Розмірковуючи про це, те що я знайшов був парадокс. Це була нація мирних хліборобів, яка якимось чином чинила опір найпотужнішим і найгрізнішим імперіям в людській історії. Це були миролюбні люди, які ставали безстрашними воїнами у час боротьби. Хоч ми пережили невимовні трагедії, все ж таки наша культура радісно святкує життя з неперевершеною силою.
Ми є вперті своїми переконаннями, і є витязями індивідуалізму але й все-таки у нас безмежна відданість спільноті і братерству. Якраз ця точка, може й пояснює чому комуністичний експеримент не вдався в Україні, і чому у Сталіна як і тепер у Путіна така ненависть і такий страх до українського народу. Ми є вкорінені у вірі та традиції але одночасно розбудовуємо шлях до кращого майбутнього. Наша церква, як єпископ Кен зазначив, була невід’ємною складовою революції гідності.
Ми є націоналістичні але в один час привітні, охоче ділячись скарбами нашої спадщини з чужинцями. Просто запитайте будь-якого туриста, який відвідав був Україну, або будь кого хто загостив у дім українця. І також не забуваймо, що першою жертвою на Майдані був Грузин – український націоналіст.
І тут, серед діаспори, ми є гордими українцями та гордими канадійцями. І багацтво одної культури не зменшує а якраз збагачує багацтво другої.
Сама земля України є парадоксальною: від могутніх Карпатських гір, до тихих плодючих ланів пшениці, від яскравих, романтичних городів – центрів культури, до неприборканих запорізьких порогів.
Але основний парадокс це такий: а це то що країна Україна існує одночасно і на зовні і в нутрі. А цей парадокс існує в тім що хоч це нам далека земля поза морем; земля з ріками, горами й степами; але все ж таки усе це що я описав це теж живий дух який вселився в глибині кожної нашої душі. Вона процвітає в громаді, але життя цеї спільноти є залежне від енергії, пристрасті і талантів кожного поодинокого індивідуала. Це є тисячолітнє бажання боротьби за життя яке є вирізьблене на лицях добровольців на Донбасі, це є музична традиція що протікає пристрасно крізь пальці бандуриста, це є голос співу, і стрибки танців. Це є мудрість у словах наших письменників, наших поетів і наших учителів. І усе це існує в глибині душі у кожного із нас якщо ми лише насмілюємося почути їх заклик.
Із цею думкою хочу повернутися до Голівудського фільму “Тарас Бульба”, про який я жартома згадав раніше і про зображення, моменти які залишилися у мене на все життя. В заключному акті фільму, Польська імперія пробує придбати лояльність як і підневільний стан у Запорізьких козаків, викликаючи чвари серед них щодо болючого вибору перед ними. Тарас Бульба, вибирає свободу і можливу смерть а не підлеглість імперії і веде свій малий загін козаків на облогу твердині Дубно. Спочатку видно лише невелику горстку вершників в кадрі… музика голоснішає, напружується, і новий загін вершників приєднується з країв кадру. А потім ще більше. На кінець ціла тьма козаків з’являється на сусідніх пагорбах. Як повінь вона рветься по схилах і приєднується до Тараса з окликом Запорожці! Запорожці! І на кінець сцени тисячі вершників об’єднуються в незбориму силу, почувши заклик до боротьби за свободу. Ця спільнота, немов сила природи, об’єднані індивідуали, без наказу чи зобов’язання, але об’єднані лише тому, що кожен з них чув у собі рушійну силу любові до свободи власної нації.
А тепер швидке перемотування вперед до 1918 року (або й до грудня 2013р), і сцена повторюється: чи то ця горстка студентів, що першими прийняли бій під Крутами (чи та горстка які пішли першими на Майдан).
За пошуком свободи й гідності їхали українці які оселилися в Канадських степах. За пошуком гідності й свободи України боролися і воїни УПА і дисиденти шестидесятники, і в остаточному підсумку і ті що стояли на Майдані.
Тепер коли я озираюся і бачу заповнені сцени протестуючих у 2014р, я пригадую що це почалося від черги індивідуальних рішень, від окремих моментів коли українці, одинцем вийшовши із своїх домів вірили що поки дійдуть до мети, опліч появляться їхні брати й сестри. Ця ідея навіть є втілена в гаслі: “Слава Україні! Героям Слава!”. (Як і клич ОУН/УПА: «Воля народам, Воля Людині!»)
Спільнота та Індивідуал. Нероздільні.
Історія навчила що дух українського народу існує і в нутрі нас самих і поза нами. Україна на українській землі як і в наших душах. Тож я закликаю вас від нині не бачити українську спільноту як спадковість, але як особисту відповідальність. Легко уважати нашу спільноту як щось поза межами власного єства яке існує або заради або й без нашої участі, яке існує лише на то щоби підтримувати нас або розважати нас. Але правда в тому, що спільноти, нації, живуть у кожній особі, наскільки вони її служать, наскільки вони їй жертвують, а не наскільки вони того добра споживають. Запитайте себе, скільки тої іскри українського полум’я я можу принести до громадського столу? І таким чином сьогодні ввечері, я закликаю вас залишитися тут після десерту. Якщо можете, співайте пісні, випийте і познайоміться з сусідом за столом. Дайте ожити казкам, легендам, та анекдотам наших батьків й дідів. Історія вчить що коли гуртуються люди в котрих горить любов до батьківщини, стають непереможними. Дякую вам і
Слава Україні!
Адріян Петрів