Ідеальні міста людство намагалося створити весь час. Про Львів і Харків

В 2008 році ми провели дуже цікавий проект «Західна та східна столиці України: у пошуках української ідентичності ХХІ століття» і з подивом недавно зрозуміли, що не оприлюднили текстів. Для затравки подаємо пару знакових виступів. Книгу цілком можна прочитати тут Збірник Львів-Харків-ТЕКСТ

ТАРАС ВОЗНЯК: Вітаю усіх у нашому місті. Можливо, хар­ків’яни не знають достойного короля Яна ІІІ Собесського. Це наше місто. І там за вікнами теж наше місто. Це так. Один львівський поет написав у своїй біографії «живу тільки у Львові». І це достатньо симптоматично. Це не похвальба. Це може бути ускладнення для людини. Тому що для дуже багатьох львів’ян переїзд, з кар’єрних чи з якихось матримоніальних міркувань, до Києва – це майже емігра­ція. (Я не знаю, чи так є у Харкові. Чи так ви то відчуваєте боляче?) І це треба розуміти. Але ця  теза має зворотну сторону. Це означає, що для цих людей це місто і це місце є насправді надзвичайно важ­ливими. Хотілось би розвинути цю ідею. Принаймні кілька слів ска­зати спершу про природу міста і місця як такого. Я розумію, що ми зараз всі скотимося в політологію, потім зійдемо на вибори, потім, як завжди, поділимося по партіях, а місто і місце знову залишаться не ословленими як такі.

Отже, для мене найважливіший сам феномен міста. Я можу закинути таку провокативну тезу, що поскладені в 14 поверхів 28 посьолків чи слобод не створять міста як такого. «Homo sapiens», ко­ли почав творити якісь знаряддя: одяг, житло, – це був зародок, з якого починалося те, що називається житло як таке. Бродяча істота створила житло. Потім цих житл стало більше, й утворилися перші міста. Першим містом, напевно, історично найстарішим, був Єри­хон. Наші адепти трипільської культури можуть це заперечувати, тим не менше, місто в мурах, кам’яних мурах – це Єрихон.

Адже що таке місто? Це певне місце, відділене мурами, в давні часи. Тобто місце, котре було висмикнуте, вирване з ландшафту. Міс­то як таке не закладалося в ті часи на будь-якому місці. Як правило, всі міста мають герби. Є мітологія, що в цьому місці щось відбулося: Зевес скинув якусь там блискавицю, і заклали на цьому місці місто. Чи побачили там вовчицю, чи ще щось…

Я профанічно трішечки розказую, але насправді це не є про­фанні справи. Бо людина тоді не селилася будь-де, не селилася будь з ким. Людина селилася в благодатному місці. А що таке благодатне місце? Це там, де відбулося щось екстремальне, якась аномалія. Як­що подивитися на світ людей того часу, то світ був, як у наших три­пільських горщиках: божественний – зверху, світ людей – всередині і хтонічний – знизу. В тому місці, де вони об’єднувалися, як пра­вило, люди й творили місто. Це була якась гора, де закладався замок чи якийсь герой вбивав чергового змія. Крилатий герой. І тому кла­сичне місто має ту вертикальну ієрархізацію.

Ви подивіться на наше місто. Посередині стирчить величезний фалос – наша Ратуша. Така ж вона стоїть всюди. Це може бути Ка­федральний собор. Але він об’єднує, він пробиває від землі. Він про­биває наверх. Далі йде влада. Від сакральної влади йде влада адмі­ні­стративна. Сидить наша богоспасенна Міська Рада. А довкола райо­нується вже територія міста як такого. Ось так закладалися класичні міста.

Коли я казав про поскладані в 12 поверхів села, наприклад, Новий Розділ, Новий Яворів і так далі, вони у цьому сенсі міст не творять. Є міста традиційні, є міста класичні. І в таких містах, попри все, якось хочеться жити.

Харків має свою мітологію трішечки пізнішої, на мій погляд, спроби упорядкування цього простору. Утім кожне місто має го­ри­зон­тальне районування. До прикладу, наше місто чи Єрусалим. В Єру­салимі є чотири квартали: жидівський, арабський мусуль­ман­ський, арабський християнський і вірменський. Так само і Львів має чотири, мав чотири квартали: жидівський, православний – умовно руський (український), вірменський і латинський. Умовно, бо тоді ділилися скоріше за релігійними ознаками, ніж за національними.

Національні ознаки стали істотними, по суті, лише на початку ХХ сторіччя. Коли я описую це місто, то ви відчуваєте певний пієтет або певну конструкцію. Це означає, що я бачу його як іде­альне місто, бо живу тільки у Львові. Людство, після того, як почало тво­ри­ти всякі людські агломерації, міста, завжди пробувало витво­рити таке ідеальне місто. Якщо подивитися на місто, то воно має два іс­тот­ні аспекти. Перший – це архітектоніка та структурування (струк­ту­ра, план і так далі), а друге – це наповнення, тобто люди як гро­ма­да. Структурування – це та реальність, котру ми вибудовуємо, в кот­рій ми мешкаємо як громада. І можна по-різному бачити різні міста. Між цими двома поняттями інколи буває антагонізм, інколи симбіоз, інколи щось таке, коли одне не бачить іншого.

Бувають міста, в яких громада живе люто. Тобто вона не бу­дувала цього міста, не вибудовувала його під свої форми, під свої ментальні особливості. І живе вона в ньому люто дуже часто. Для Львова це теж досить характерно, було принаймні. З чим це по­в’язано? З лютістю людей? Ні. Це просто інші люди прийшли в мури, яких вони не збудували. Для того, щоб оці мури обжити, потрібно час, можливо, зміна кількох, двох-трьох генерацій. І тоді люди неначе втискуються. Вже їхні діти вписуються в ці мури. Це стосується Львова так само. Поступово, помалесеньку, після вели­чезної демографічної катастрофи цього міста, коли відбулися депор­тації: винищення євреїв – 30 відсотків населення, депортація або виїзд поляків – це теж до 50 відсотків населення, депортація в Сибір тих українців, котрі тут жили, прийшли інші люди. А хтось, зви­чай­но, залишився доживати.

Утім якщо подивитися на загальну масу, потрібно було як мі­німум 50 років, щоб помаленьку вжитися і щоби уродженець Холм­щини Іван Лучук написав «живу тільки у Львові». Не в Холмі, а у Львові. Він уже виріс як львів’янин. Так-от, архітектоніка міста, архітектура і громада помаленьку починають уживатися в основ­ному в старій частині міста. Я не впевнений, наприклад, що ці всі наші спальні райони, де б вони не були – чи Сихів, чи де-небудь, є такими благодатними місцями. Але, на жаль, технології, вимушують нас мешкати і там. Всі мої, так би мовити, проби осмислити, що таке місто, є запитанням до харків’ян. Ви можете спробувати подивитися на своє місто, власне, в цій парадигмі речей.

Ідеальні міста людство намагалося створити весь час. Скажі­мо, якщо перші поселення Кноси, Кріт, були достатньо хао­тичними, то вже Гіппократ, з огляду на гігієнічні аспекти, намагався укладати певні плани. Платон вибудовував свої міста, де дуже важлива була, власне, геометрика.

У людства є мрія, що можна створити ідеальну форму, іде­аль­не місто, в якому люди будуть жити по Божих чи по праведних законах. Ідеально жити. Тобто не буде соціальних чи якихось ін­ших конфліктів. Буде стратифікація. Свого часу це спробував зробити Платон. Аристотель теж витворив цю річ. Втіленням його ідей стало ство­рення міста Олександрія. Найбільш жорстким, так би мовити, твор­цем у цьому сенсі був Іподамус з Мілету. Він, власне, витворив ідею перпендикулярних та паралельних вулиць. І за його планом, за його ідеєю, при районуванні окремих міст було ство­рено порт Пірей коло Атен. Ідеї Іподамуса з Мілету лягли в основу Пергамону – теж твореного як ідеальне місто.

Коли прийшло християнство, то ідеалом міста, на який би лю­ди орієнтувалися, творячи, розбудовуючи міста, було видіння Іоан­ном небесного Єрусалиму. Це втілено в багатьох картинах. На­прик­лад, на картині в цьому залі намальований Львів, але насправді це ідеальне місто. Так само пробували намалювати і цей Небесний Єру­салим. І дуже багато місць почали перебирати ідеологію або натя­гу­вати, приміряти на себе шати ідеалу, цього Єрусалиму. Одне з таких місць – богоспасенне місто Київ, яке бачить себе, власне, в такій ідеологемі. Мор, Рабле, Бекон і Кампанелла так само творили свої місця. Мало того, вони фантазували. Але вже в часи Відродження люди перейшли до побудови ідеальних міст. Це почалося в Пів­ніч­ній Італії. Першим містом була Пальманола, коло Венеції. Дуже ці­кава. Цікавим є і місто Філарети, котре родина Сфорца будувала за певним планом: тут має бути замок володаря, тут має бути військо, тут – торговий квартал, тут – це, тут – інше, тут – ще інше. Пе­редбачалися навіть публічні будинки як спосіб покращити мораль. Це один підхід до побудови міст – насильницький і втискування лю­дей у цю парадигму.

Якщо говорити про наші терени, то поруч збудовано два іде­альні міста. По-перше, це Жовква –20 кмвід Львова, тепер район­ний центр. І друге ідеальне місто – це Замостя (тепер територія Польщі), збудоване Бернардо Морандо.

Місто Львів, попри те, що початково Казимир збудував його квадратом, росте, як дерево: тут – гілку пустило, тут – добудували, тут – те, тут – інше. Постає питання, який шлях кращий? Збудувати квадрати і втискувати в них людей? Чи дати місту рости, як дереву? У ХХ сторіччі такі експерименти проводилися. До речі, місто Харків було одним із них. Ле Корбюзьє теж пробував створити ідеальну ар­хітектуру, в якій буде ідеальне життя. Закінчилося тим, що в його будинках витворився соціум з бандитизмом тощо.

Були спроби створити ідеальні місця. До прикладу, місто Бра­зилія в Бразилії. Виявилося, що приємніше жити у містах, котрі рос­туть в природний натуральний спосіб. Мені здається, що Харків творився в більш жорсткий спосіб. Він творився справді як столиця Української Радянської Соціалістичної Республіки з усіма наслід­ка­ми, що з цього випливали. З відповідною архітектурою, яку  можна вважати пам’ятками, нехай і тоталітаризму. Утім це була спроба втиснути людей в якусь парадигму, і не тільки ідеологічну, кому­ністичну. Оті коробки – це відомі архітектурні шедеври, насправді. Але наскільки вони є людськими? Так, будинок Держпрому вигля­дає наче цироз печінки. Він не зроблений для людини маленької, яка там живе, чи для Бога. Це адміністративний храм. Можливо, він і ці­кавий, якщо подивитися  з висоти пташиного польоту. Здалеку ви­глядає розкішно, а підійдеш ближче – тихий жах! Для кого буду­ва­ла­ся ця архітектура, для людей чи для кого? Для Бога чи для диявола?

Отже, що таке місто? Це функція. Функція, яку воно відіграє для самого себе, самоорганізовуючись як живий організм, тобто для громади міста. От громада міста комфортно влилася в ці мури? Ком­фортно самоорганізувалася і живе, чи ні? І тому вона творить свої самоврядні органи, так чи інакше. Інколи ці органи віртуальні. На­приклад, система авторитетів у місті. Коли, скажімо, міська рада не є вираженням авторитетності в місті в силу виборчого закону чи яки­хось інших обставин, тоді громада творить свої авторитети. Створює іншу, паралельну легітимність. Разом з тим місто має зовнішні функ­ції. Воно є або адміністративним центром для якоїсь території, ска­жімо, для Львівської області, або випромінює свій вплив на певну територію. Адже Львів – найбільше місто після Києва.

Репліка із зали: Судячи із заяви облради, область впливає на Львів J

ТАРАС ВОЗНЯК: J Це так. Або воно є як освітній, нау­ко­вий, культурний центр для величезного регіону. Скажімо, для Во­лині, Закарпаття, Буковини і так далі. І ще одне. Львів є механізмом для творення регіональних чи загальнонаціональних ідеологем? Чи є воно зараз генератором ідей для України? Це запитання до львів’ян. Тобто чи ми дійсно є генераторами ідей для самих себе, для регіону і для країни? І чи ми здатні самоорганізовуватися й організовувати регіон довкола себе, впливати на розвиток країни в цілому? Якщо ні – то ні Львів, ні Харків не є столицями.

ІГОР МАРКОВ: Дуже цікаві виміри «столиця-провінція» за­дав Тарас Возняк. Приклади містобудови, які він називав, властиво, були столицями. І Харків, і Львів. Принаймні зміцніла моя думка стосовно Львова – це столиця. Щодо питань, то вони риторичні, на­віть у загальноукраїнському вимірі. Адже поняття столиці має не лише політичний, а й духовний та ідеологічний виміри. Про візію Харкова прошу висловитися Віктора Гарбара.  

ВІКТОР ГАРБАР: Харків ніколи не був столицею. Він навіть не будувався як столиця. Був невеличкий проміжок часу, коли совє­ти закріпилися в Україні, побудували квартал Держпрому. І все. Це було купецьке місто. Абсолютно нормальне, тихе, затхле і про­він­ційне. І провінцією Харків залишається і по сю пору.

Якщо брати дискурс „столиця – провінція”, то Харків, як на мене, типова транзитна столиця. Це місце, куди прибувають люди з провінції, ще більш глухої, але з бажанням потрапити до столиці. Нормальної столиці (тоді, за совєтів, то була Москва). Це був сво­єрідний буфер, концентратор люду всякого і різного. Харків – це великий освітній центр. Але це не те місце, де люди, навіть ті, що народилися там, хотіли б жити (відсотків 70, приблизно). Є й пат­ріоти, які тільняшку розривають на грудях і кричать «Люби Харь­ков, или убирайся вон». Є такі депутати.

Харкову дуже не поталанило, що на невеличкий проміжок часу він став столицею Української Радянської Соціалістичної Рес­публіки. Це був культурний шок для багатьох людей. І, властиво, це був випадок. Тому що з таким же успіхом це неподобство могло бу­ти і в Донецьку, і деінде. Та чомусь більшовики зупинилися на Хар­кові. Мабуть, через класичну марксистську думку про те, що де біль­ше пролетаріату, там і буде столиця. Так воно і вийшло. Якщо брати той вимір, який пан Тарас сказав, то окрім місця, де збираються люди, аби жити комфортно і прекрасно, за винятком того часу, коли Бекетов будував свої будинки, які справді є пам’ятками архітек­тури, але багато їх уже занедбали, більше нічого не маємо. У всьому іншому Харків будувався як придаток «к градообразующим предпри­ятиям». Є такий Тракторний завод, завод імені Малишева, Плиточ­ний завод і так далі – ось це і називається «Хатазюка», по-нашому від ХТЗ. Тому що, з одного боку, якщо їдеш в Харків – отут заводи, отам – уже пролетарські квартали. Все. А після того, як усе ви­топтали, почалися Салтівки, Алексеєвки і Рогань, туди далі за ХТЗ. Це природний розвиток міста, яке через певні обставини стало ще й промисловим. Але після горбачовської перестройки, після незалеж­ності, Харків повернув собі кармічний статус міста купецького та міста студентського. Найбільший базар в Україні – у нас. Най­біль­ший нафтотрафік – у нас…

Репліка із зали: …Ще площа.

ВІКТОР ГАРБАР: Так. Але площа – це також непорозуміння, тому що окрім Держпрому, там мали ще щось збудувати, навіть міс­це залишили, а потім кинулися назад до Києва.

Репліка із зали: І забули…

ВІКТОР ГАРБАР: До речі, це був другий культурний шок, ко­ли вся та совєтська номенклатура, яка вже зросла в Харкові, «на­милила лижі» на Київ. Потім була певна руїна. Тому що спочатку там будувався конструктивізм, буяло мистецтво тощо, а в 34-му році воно враз замерло. І місто, яке вчора ще було столичним, стало за­холустним: почали будувати не театри чи музеї, а гіганти п’ятиліток. Починалося все саме з діалогу міст та горизонтального діалогу між громадами.

Не знаю, як ви відчуваєте у Львові, а от в Харкові я відчуваю, що громади немає. У нас її нема ні на рівні міста, ні на рівні району, ні на рівні мікрорайону. Є поодинокі випадки громад на рівні ба­га­топоверхівок. Є сталі громади. У тому, що називається «одноповер­ховий Харків» – це є острівки типу села. Отам ще більш-менш, оскільки люди якось комунікують. А ХТЗ, ФЕТ, Турбоатом чи Авіаційний завод між собою хіба що нап’ються і поб’ються – ото і вся комунікація.

Чому ідея ОСББ не приживається? Тому що люди в штучний спосіб збиралися. Вони не збирались, тому що їм хотілось. Вони збирались тому, що влаштувалися працювати на той чи той завод. Потім пожили в «общазі», що теж накладає певний відбиток на жит­тя. Згодом отримали щастя – ізольовану квартиру. Вони ізолювались і, нарешті, перших півроку – це була релаксація. Вони нікого не хо­тіли бачити. Люди тікали туди від публічності, тих же гуртожитків, великих підприємств, установ тощо.

У мене трішки більше появилось оптимізму стосовно свого міста, коли оті гіганти п’ятиліток наказали довго жити. Адже люди отримали більше свободи. Так, багатьом стало значно гірше жити. Вони втратили віру в «светлое будущее» и «надежду на завтрашний день», які їм гарантував гігант п’ятиліток до пенсії. Отримавши таку свободу, ті, хто ще не втратив мобільності, бажання, амбіцій, – по­чали щось робити, власне, торгувати. Ось і все. Можливо, на цьому ґрунті щось, зрештою, і зросте. Так, пан Фельдман, який «стоїть» за нашим найбільшим в Україні ринком, видатний меценат мистецтва. Він має галерею, яка абсолютно публічна, вхід безкоштовний. Він дбає про те, що там усередині. Властиво в той же спосіб, яким Хар­ків будувався при проклятому царизмі.

Репліка із зали: Купечество…

ВІКТОР ГАРБАР: Замолюючи гріхи, хто свічки купував, хто «конкретно» храми будував, хто – музеї. Можливо, це і є шлях на­шого міста. Я був би радий, щоб так.

Та все-таки студентська компонента збереглась, тому що це вже просто виродиться в тотальне хамство: з одного боку, великі понти багатих людей, з іншого – пролетаріат та бідність. І все. Про Львів мені було дуже цікаво почути.

Книгу цілком можна прочитати тут Збірник Львів-Харків-ТЕКСТ