Цю частину монологу Чацкого, багато хто згадує після того, як відчув на собі що таке суд з банком
13 березня 2013 року у м. Києві проходив II Всеукраїнський форум з цивільного права та процесу, учасником якого я був. Особливу увагу приділив доповідям судді Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ Ткачука О.С. та судді Верховного Суду України Гуменюка В.І.
Перший з доповідачів освітлював тематику новел цивільного процесу, навіть згадав скільки ВССУ отримав заяв, який величезний обсяг праці судом касаційної інстанції було зроблено, але не деталізував, чи величезна кількість скарг надійшла до суду, чи вони розглянули велику кількість справ, що має суттєві відмінності. Чому? Тому що, як правило розгляд касаційною інстанції скарг завершується відпискою, що скарга не обґрунтована, тому справу до розгляду не допускають.
Але ж, виникає питання, як можна зробити певні висновки лише з самої скарги, не перевіривши доводи по матеріалам справи?
Але, більш усього вразила доповідь судді Верховного Суду України, а точніше відповідь на задане мною йому запитання: «Поясніть будь ласка, чому правозастосування допустимості доказів так відрізняється в господарських судах та судах загальної юрисдикції? Чому господарські суди досліджують докази та надають їм оцінку, а суди загальної юрисдикції ухвалюють рішення на підставі самого кредитного договору, не перевіряють жодної обставини, не перевіряють підстави нарахування та правильність нарахування штрафних санкцій тощо»
Гуменюк В.І. пояснив, що він не бачить проблеми застосування допустимості доказів в справах, що виникають з кредитних правовідносин. Тоді я намагався привести приклади, коли суди загальної юрисдикції не перевіряють обставини справи ухвалюють судові рішення про стягнення заборгованості на підставі лише кредитного договору, який не є доказом отримання коштів, який лише створює у майбутньому певні права та обов’язки. Вислухавши мій приклад, Гуменюк В.І. прийшов до висновку, що єдиним допустимим доказом в кредитних спорах є безпосередньо кредитний договір і іншого не потрібно.
Але, це ж абсурд. Абсурдність цього доводу полягає у тому, що Гуменюк В.І. є суддею Верховного Суду України, що ж казати про суддів нижчих ланок судової системи.
Відповідно до ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.
Саме умови на яких надається кредит займають вирішальну позицію в договорах цих категоріях. Адже, сам по собі кредитний договір не може бути підтвердженням надання кредитних коштів, підтвердженням надання кредитних коштів може слугувати лише документи первинного бухгалтерського обліку, які будуть засвідчувати видачу, перерахування коштів в певному розмірі відповідно до умов договору кредиту.
Але, як свідчить практика, суддям важко сприймати норми права закріплені у цивільному законодавстві. Вони простіше сприймають адміністративний вплив, наслідки нарад на яких їм пояснюють яким чином вирішувати справи, що виникають з кредитних правовідносин.
Звісно, це не засвідчують, що усі судді сприймають розуміння допустимості доказів як пан Гуменюк В.І. З практики можна сказати, що безпосередньо судді господарських судів дуже чітко притримуються допустимості доказів. В судах загальної юрисдикції цей показник набагато менший.
Але ж, ми як правники повинні шляхом доведення своєї позиції вимагати від суддів додержуватися вимог закону, додержуватися допустимості доказів і не дозволяти вирішувати справи за внутрішнім переконанням суддів, яке іде в розріз з нормами права.
Володимир Мацко
