Василь Овсієнко: В’язень власного сумління

Рік без Василя Лісового

Не думав я, що так скоро доведеться писати спогад про Василя Лісового – мого вчителя і, відважуся сказати, старшого товариша. Від полишив нас 20 липня 2012 року, не дотягнувши трохи до 75-річчя. Народився 29 серпня на хуторі Тарасівка Обухівського району, сільрада – Старі Безрадичі) горезвісного 37-го, а записаний чомусь 17 травня. Мати Пріська (Єфросинія) доношувала його, коли вже за постановою Політбюро ВКП(б) почався 5 серпня Великий Терор. Під час того Терору народилися й Вячеслав Чорновіл та Василь Стус. Одесит Олекса Різників, який теж «родом із тридцять сьомого», каже: «Я іноді так собі марикую, що успадкував чиюсь душу». Якщо розвинути те «марикування», то можна уявити, що сотні тисяч, мільйони тих розстріляних, закатованих, заморених голодом душ товпилися коло тих новонароджених, щоб не пропав назовсім дух нашого народу. І коли ті діти підросли, Господь поклав на них «Свій перст нищівний» – вищу відповідальність за долю свого стражденного народу («…наросли з малих, худеньких матерів в саду порубанім…» – М. Вінграновський).

Розповіді,

переказані рядком сусідів,

що всілися на довгій лаві

в зимові вечори

поговорити про се, про те.

Вступають по черзі промовці,

в’яжуть у нескінчену повість –

колективізації, голодівки і знову

розмови про яви страшні —

домовиків, мерців тощо.

Замовклі ж сидять самітні

у цій всесвітній пороші.

Василева мати так підсумувала досвід 20–30-х революційних років: «Отож ходили з портретом Шевченка та співали українських пісень, за те нас і покарано».

Василевого батька Семена і брата Петра червоні визволителі мобілізували восени 1943 року. Батька разом з односельчанами кинули беззбройним та не обмундированим під німецькі кулемети за кільканадцять кілометрів від дому, у селі Круті Горби. Щоправда, чоловік із сусіднього села переказав, що батько загинув таки «смертю хоробрих» – замінив пораненого кулеметника.

А вся решта сім΄ї зазнала майже того, що й сто років перед тим Шевченкова: «Брати на панщину ходили, поки лоби їм поголили»:

– брата Петра німецькі окупанти вивезли на примусові роботи в Німеччину, а потім за це червоні окупанти – на шахти в Караганду;

– брат Павло, відвоювавши, служив ще два роки, а потім якось облаштувався в Києві. Сам бідуючи, допомагав Василеві в його студентські роки;

– брат Федір, щоб уникнути колгоспного кріпацтва, пішов у ФЗУ, потім завербувався аж на Урал.

«А сестри, сестри, горе вам…»:

– сестричка Галя померла малою;

– Любу під час голоду взяли до Києва родичі;

– двоюрідні сестри Наталка і Марія – «остарбайтери».

Додам, що сестри Василевої дружини Віри Гриценко (з Кагарлика), Анюта й Наталя, голодного 1947 року показовим судом засуджені були «за колоски» (взяли з колгоспного поля по снопу).

Одне слово – руїна. Так і назвав Василь Лісовий один із розділів своїх «Спогадів» – «Руїна побуту».

З якої нужди вибивався до всього здібний хлопець із матір΄ю-сердечницею і формувався як особистість – треба прочитати в журналі «Сучасність» 2003 – 2007 рр. або на сайті Харківської правозахисної групи http://archive.khpg.org/index.php?id=1281364212&w. Таких глибоко осмислених спогадів не залишив ніхто з відомих мені колишніх політв΄язнів.

1956 року Василь закінчив школу у Великих Дмитровичах і того ж року вступив на історико-філософський факультет Київського університету, який закінчив 1962 року (через хворобу мав академвідпустку на рік). Викладав філософію в Тернопільському медінституті, з 1966-го навчався в аспірантурі Київського університету за спеціальністю логіка, викладав ту логіку й мені на другому курсі філологічного факультету в 1968-69 навчальному році. Мало що ми, філологи, розуміли в тій логіці, але манера викладання, доброзичливе ставлення до нас молодого інтелектуала вабила нас, спокушала до позалекційного спілкування. Після кількох таких бесід сам-на-сам зі мною «логік» обережно вивідав, що я вже знайомий із дечим із самвидаву і вже маю виразні суспільні орієнтації. Принаймні фотокопія праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» в мене вже була. Лісовий почав регулярно давати мені інші машинописи й фотокопії самвидаву. Моя участь у цій справі справедливо виміряна одним рядочком на с. 94 дуже сумлінної книжки доктора Георгія Касьянова “Незгодні: українська інтеліґенція в русі опору 1960-80-х років. – К.: Либідь, 1995: “…самвидавчі статті серед студентів розповсюджував В. Овсієнко”. Тільки я знаю, скільки тривог стоїть за цим одним рядком. Але оскільки гордість, гординя, згідно з Катехізисом, є гріх, то я дозволяю собі хіба тихенько тішитися цією згадкою. Бо майже всі свої студентські роки я носив у портфелі самвидав, давав його читати своїм друзям і знайомим, добре знаючи, що платня за це чітко визначена Карним Кодексом: до 7 років ув’язнення і 5 років заслання.

Серед тих машинописів була одна річ, підписана псевдонімом «Антін Коваль» – “Лист виборця“. Це про так звану соціалістичну демократію на виборах. Аж за незалежності Василь Лісовий зізнався, що він був її автором. Була в моїх руках стаття “З приводу процесу над Погружальським” (без автора, але тепер відомо, що її написав Є. Сверстюк). Читав я завдяки Лісовому “Що і як відстоює Б. Стенчук, або 66 відповідей інтернаціоналістові” Вячеслава Чорновола. Була в моїх руках ціла машинописна книжка В. Чорновола з наклеєними фотоґрафіями “Лихо з розуму, або ж Портрети двадцяти “злочинців”. А потім усі п΄ять випусків «Українського вісника», блискучі публіцистичні статті Валентина Мороза «Репортаж із заповідника імені Берія», «Мойсей і Датан», «Серед снігів», «Замість останнього слова», роман Михайла Осадчого «Більмо». Були й видані за кордоном книжки: “Собор у риштованні” Євгена Сверстюка, “Сучасна література в УРСР” Івана Кошелівця, “Вивід прав України” – статті Костомарова, Грушевського, Франка та інших.

Як правило, Лісовий давав мені статтю на кілька днів, а я вже старався ознайомити з нею щонайширше коло своїх колег. Так тривало аж до 1972 року. Мабуть, я мав чуття на людей: ніхто не доніс на мене. Керувався я простим правилом: якщо людина в малому непорядна, то не можна їй довіряти щось значне. А я вважав самвидав найважливішою справою. Може, тому, що вже тоді Василь Лісовий сказав мені приблизно так: «Доки нація не розв’язала своє національне питання – воно відтягуватиме найкращі його сили».

У «Спогадах» Лісовий пише, що найперші його доторки до самвидаву – на початку 60-х. Але то була здебільшого поезія, яку діставав переважно від однокурсника Євгена Пронюка. І до Тернополя 1962 р. він поїхав лише з віршами Симоненка, Ліни Костенко. Навідуючись до Києва, діставав уже й машинописну публіцистику. Коли ж повернувся 1966 року до Києва, то дуже швидко втягнувся в цю небезпечну справу. Мав «підпільну», не зареєстровану в «Протиповітряній обороні» (насправді в КГБ) друкарську машинку, яку тримав не в помешканні, а в родичів. Сам друкував у ґумових рукавичках, розбираючи «контейнери» з текстами, що надходили з таборів і тюрем.

Я здогадувався, що Василь Лісовий є одним з організаторів самвидаву, але ніколи про це не розпитував. Було, що Лісовий просив мене передати щось не відомим мені людям. Упізнавав я їх за обумовленими ознаками. Справжнє підпілля, яке в доповідній записці КГБ УРСР до КГБ СРСР від 13 липня 1972 року охарактеризоване так:

«Проводя враждебную деятельность, Пронюк и Лисовой проявляли большую изощренность и изобретательность, были весьма осторожны и конспиративны, хорошо осведомлены о методах работы органов КГБ, стремились избегать ситуаций, позволяющих документировать их преступную деятельность. Связь с единомышленниками они осуществляли через посредников… Встречи, как правило, проводились в открытых малолюдных местах. В помещениях обменивались записками, которые сразу же сжигались.»

Очевидним було, що Василь Лісовий – це кабінетний учений, людина, створена Богом для науки, але нерозв΄язані суспільні проблеми не дають йому цілком віддатися науці. От він і читає нам лекції «на грані» дозволеного, бере на себе цей клопіт із самвидавом, щоб піднести рівень свідомості студентів до громадянського. Десь тоді я вичитав у статті Михайла Драгоманова “Відповідь” (1895 рік) таке:

“Лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу і Європа. Наївно ждати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбовався з-за других лишень того, що їх б’ють. Мало хіба кого б’ють на земній кулі?! Люди інтересуються звичайно лишень тими, хто одбивається – і таким лишень звичайно і помагають”.

Я захотів пристати до тих, що одбиваються. У мій час це були шістдесятники. І конкретно – Василь Лісовий, який каже, що за умов колоніялізму будь-яка наша діяльність може бути використана проти нас же. Ось, каже, ти будеш філологом, досконало опишеш фонему, а фахівець із радіотехніки скористається твоїм дослідженням і зробить досконалий апарат для підслуховування. Таким чином ти працюватимеш проти самого себе. Чи от, скажімо, Сергій Корольов, українець родом, зробив ракету. Проти кого вона використовується? Проти нас – на користь імперії».

Василь Лісовий був для мене живим прикладом добропорядної, діяльної, сміливої і національно свідомої людини, на кого хотілося бути схожим. Молоді люди потребують, щоб попереду йшов хтось бездоганний і відважний.

Коли після арешту студента з Бельгії Ярослава Добоша за ґратами 12 січня 1972 року опинилася верхівка шістдесятництва, Лісовий, пам΄ятаю, ходив спорожнілим Києвом аж почорнілий. Казав мені: “Звичайно, ми могли б удвох із тобою влаштувати демонстрацію протесту проти арештів. Демонстрація триватиме одну чи дві хвилини. Чи буде це ефективно? Хто побачить? Хто підтримає? Он 5 листопада 1968 року на Хрещатику спалився Василь Мáкух – про це майже ніхто не знає. Очевидно, що треба розповсюджувати якісь тексти, котрі мали б певний вплив на громадську думку”.

Щоб відвести від заарештованих підозру у виданні «Українського вісника» (тепер відомо, що його видавав В. Чорновіл) Євген Пронюк та Василь Лісовий підготували черговий його випуск. Це був „київський” шостий номер. Бо був ще й львівський шостий, що його підготував Чорновіл, а видали вже після його арешту Атена Пашко, Михайло Косів і Ярослав Кендзьор). Я виконував технічні операції. Пам΄ятаю: коли одержав біля пам΄ятника Т. Шевченку з рук студента-журналіста Івана Гайдука увесь наклад – одну машинописну закладку – то відчув: оце найважливіше, що є зараз в Україні…

Лісовий сказав мені, що готує лист протесту проти арештів української інтелігенції. Один із перших варіянтів “Відкритого листа членам ЦК КПРС і ЦК КП України” він дав мені на зберігання. Але ж не в студентському гуртожитку! Я дав його приятелеві Петрові Ромку, який жив у с. Скибин Жашківського р-ну. Петро порушив заборону, самовільно переписав «Листа» – про це я довідався, приїхавши до нього в середині серпня, коли Лісовий і Пронюк уже були під арештом. Я переписав «Листа», щоб принаймні зберегти його. Закінчувався він так:

«Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього. Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується “справою Добоша”, після подання цього листа я безперечно опинюся в числі “ворогів”. Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а “справа Добоша” – це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така “справа” дійсно об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи – ось чому прошу мене також заарештувати і судити». (Опублікований у журналі «Зона» № 8 (1994 р., також див.: http://archive.khpg.org/index.php?id=1201206776&w).

Це був відважний громадянський чин: «Не можна допустити, щоб усі промовчали. Хай не думають, що всіх залякали». Лист фактично призначався для розповсюдження в самвидаві. Потрібна була моя допомога. 26 червня я відвіз друкарці Раї в Немішаєве, що неподалік Києва, машинопис праці І. Дзюби, тонкий папір і копірку, а 30 червня привіз «Листа» і саморобні конверти, на яких треба було надрукувати адреси. Я мав забрати готовий наклад 6 липня. Але я вже закінчив університет і мусив вибратися зі студентського гуртожитку. Сказав Лісовому, що приїду 6 числа, заберу відбитки до свого села на Житомирщину, розкладу їх, приїду до Києва і розішлю. Але Лісовий сказав: «Ти своє зробив. Ми самі впораємося». 5 липня під вечір поїхав у Немішаєве Євген Пронюк з Ларисою Масенко (тепер доктор філології). Лариса пішла до хати друкарки Раї, а Пронюк спостерігав здалеку. Рая не віддала «Листа»: «Хай приїде сам Пронюк». 6 липня приїхав Пронюк – і його взяли попід руки, коли виходив з електрички у Святошині з усією кипою – 75 нерозібраних примірників.

Лісовий устиг 5 липня відіслати один власноручно надрукований екземпляр на ім’я Л. Брежнєва, один – віднести у відділ листів ЦК КПУ на ім’я В. Щербицького, один – вручити секретареві парткому Інституту філософії Петрові Йолону. 6 липня його викликаний в Інститут і затримали…

Лісовий і Пронюк, а потім і я під арештом, тривалий час не називали імені друкарки. Аж ось я в березні 2010 року вичитав у нашій «справі», яка зберігається в архіві СБУ, що «друкарка Рая» (у документі: «агент Валя»!) того ж 26 червня 1972 року доповіла по телефону в КГБ, що от приїхав від Пронюка хлопець Василь, привіз те й те. Що робити? Їй наказали друкувати, щоби взяти замовників «з речовим доказом»…

Мене «взяли» аж 5 березня 1973 року і прилучили до справи Пронюка і Лісового. Отоді набрався я гріхів, як овечка реп΄яхів. Бо слідчий Микола Іванович Цімох десь через місяця півтора сказав сакраментальну фразу: «Людині властиво захищатися. Ви не захищаєтесь. Це викликає сумніви у вашій психічній повновартості. Доведеться посилати на психіатричну експертизу». Це було страшніше смерти… До речі, Лісового теж посилали на експертизу: хтось показав, що він ходив на могилу матері і довго там сидів…

Зустрілися ми на суді в кінці року. Пронюк і Лісовий трималися гідно і дістали по 7 років ув΄язнення та 5 і 3 роки заслання. Я ж лукавив. Та спасибі кагебістам, що не повірили мені і послали на 4 роки в Мордовію. У серпні 1974 я занедужав і опинився в зеківській лікарні, що в Барашево. І яка радість: там якраз був і Василь Лісовий! Ми провели разом три тижні. Це Господь нас звів, щоб я зізнався у своїх гріхах перед Учителем. Я ще двічі стояв перед судом, провів у неволі 13,5 року, але не знаю, чи спокутував свої гріхи сповна. Проте більший гріх на тих, хто ставив нас перед таким страшним вибором.

Лісовий частину терміну провів у Мордовії, решту на Уралі, відтак відбував заслання в Бурятії. Коли кремлівська верхівка в кінці 1979 року окупувала Афганістан, Лісовий знову запротестував. На роботі йому створили нестерпні умови, він переслав працювати – і його на рік спровадили до криміналу як «дармоїда». Причому заарештували його вночі, а вранці приїхала до нього дружина Віра з дітьми Мирославою та Оксеном, щоб жити там… До речі, сина Оксена Віра Павлівна народила через два тижні після арешту його батька…

І слухайте, що цей син (він тепер директор Малої Академії Наук) сказав 25 червня на відкритті в «Музеї шістдесятників» меморіальної виставки «Дорога Василя Лісового»:

«Василь Лісовий був високоморальною людиною і високопрофесійним ученим, який зробив усі кроки, які, на його думку, повинна була зробити людина з високою мораллю і як учений, який присвятив себе філософії. Бо він присвятив себе насамперед тій науці, яка покликана говорити правду і докопуватися до суті.

Я безмежно вдячний батькам моїм. Бо й мати моя брала участь у рішенні батька. Я думаю, що якби Віра Лісова сказала однозначно «ні», що цього не слід робити ні в якому разі, то він не мав би сили для такого кроку. Але тим не менше я вдячний йому, бо вважаю, що те, що він зробив особисто для мене, набагато більше, ніж якби він зробив блискучу кар΄єру вченого, був сьогодні академіком НАНУ і мав усі регалії і весь набір матеріяльних благ, які мають академіки. Він зробив один крок для утвердження демократії і свободи в цій країні, для її появи як держави, і це набагато цінніше для мене і для моїх дітей, ніж будь-які інші матеріяльні блага, які міг би залишити батько.»

Після звільнення 1983 року В. Лісовий працював науковим співробітником Музею історії Києва (1983-1987), вчителем Великодмитрівської школи Обухівського р-ну (1987-1989). У 1989 ВАК СРСР відновив науковий ступінь кандидата філософських наук, він реабілітований, у 1990 поновлений на роботі в Інституті філософії НАН України, від 1997 р. – завідувач відділу Історії філософії України. Викладав філософію в київських університетах, брав участь у виробленні програм та ідеології багатьох політичних і громадських організацій, готував навчальну літературу, уклав (у співавторстві з Олегом Проценком) антології «Консерватизм», «Націоналізм», «Лібералізм», перекладав філософську літературу з англійської та німецької мов. Автор книжок «Культура – ідеологія – політика» (1997), «У багатоголоссі політичних дискусій» (2007). Одне слово, Василь Лісовий не був людиною одного героїчного вчинку. Усе його життя було бездоганним громадянським служінням своєму народові.

 Василь ОВСІЄНКО.