11/07/2005 | pidsniznyk

На Майдані з"явився лист Анатолія Андрєєва. http://maidan.org.ua/static/mai/1131118851.html
Все це нагадує спробу дискусії. Але.
Гадаю фільм, що був створений Українсько-канадським документаційним центром заслуговує на кращу долю. Позаяк, а може й без усяких як, є першою українською спробою документального кіна про другу світову війну, перепрошую за полонізм, в огулі.
Спершу фільм з"явився в англомовному варіянті. Відтак показаний в пізній годині на УТ-1 в паралельному дубляжі.
Тепер, коли фільм мають нагоду дивитися в Краматорську, це вже україномовна версія, з деякими ремарками.
Тривалість його не довга, і авторові, якби такий у цього фільма був, довелося б бути дуже лаконічним, поза тим, що й геніяльним, щоб переповісти нам історію жахіття, яким без сумніву є війна.
Завжди, коли дивлюся картини про війну, маю спокусу закрити очі й не дивитися то зовсім. Чи має право війна на естетизацію? Не можу відповісти на це питання. Але вона не має права на нашу мовчанку, в цьому я певен.
Але залишмо в стороні, дискусію яку й покликаний спровокувати цей фільм, дикусію яку вже зачали і маю на думці ще продовжать совєтські ветеРани.
Поглянемо на це кіно під іншим кутом.
Так видається, що має воно багато білих плям, які то нам пропонують автори цього твору.
Найперше: лише мала частина кіна присвячена подіям на центральній, південній та східній Україні. Тобто воно покликане привернути увагу глядача передусім до того, що відбувається на ЗУЗ. Акт проголошення Української держави, творення УПА і под., без сумніву важливі речі але вони мусять бути нами переосмислені. Бо так легко, як мені здається це сталося з авторами фільму, опинитися на п"ятдесят років назад і зайняти якусь ідеологічно вивірену позицію, бандерівську, мельниківську, а мо" бульбівську. Така концентрація погляду на історії націоналістичного руху, що головно розгортається, як свідчить кіно на ЗУЗ є невиправданим, і не розкриває теми поставленої авторами кіна у заголовку.
Велика увага приділена висвітленню просування німців але не похідних груп. Уникнена тема творення української адміністрації на терені у 1941-му році. Обійдено увагою боротьба і не лише політична між різними групами, що взялися представляти УСЕ українське суспільство. Таким чином бажаючи повернути в Україну замовчувані за СССР факти, автори фільму грішать, нав"язуючи нам, сучасним українцям, якщо так можливо висловитися - вартости колабораціонізму. Або зовсім не ліберальної постави бандерівського проводу, що на тоді нічим фактично не різнився ідеологічно від італійського фашизму чи німецького нацизму.
Величезний, як на мене аж занадто великий, відрізок стрічки займають коментарі західніх істориків, що представляють сторону експертів. До глядача промовляють - Норман Дейвіс та пан Бжезінськи. Проте немає жодного українського історика, лише кілька свідків, що промовляють звісно ж в ключі який нам пропонують автори цього фільму.
Чому саме ці пани, якщо пан Норман навіть не згадує України у своїй товстенькій історії Европи. Чи може її тоді не існувало і він дотримується університетських вимог, а ось тут в кіно, вже зовсім інша справа, Україна - то така холєра... Вони тупо нав"язують нам свою точку зору.
Гарно вибілені у цьому фільмі і союзники. Просто іделічно змальована Ялтинська конференція, яка звісно вирішила, що України немає.
Але наші західні друзі не забулися про нас, й одному Богові відомо, чому англійська королева оце взяла і прихистила Ді-Пішників. Бо добра душа була, говорять автори фільму. От-так просто.
Титанічно змальований Відступ німців. Водночас, це ж логічно, жодного значення не надано Наступові Червоної армії, яка нищила Україну, як ніби це найгірше, що було в неї на шляху. Поза увагою опинився й указ Берії про депортацію усіх українців. Цьому ніхто не надав значення бо війна, як стверджують автори фільму, ще не закінчилася, і продовжилася після війни.
Дивно, якщо так, і автори кіна замовчують деякі факти, війна мабуть триває й донині. Виходить, що так. І цей фільм - аргумент у цій війні.
Нажаль, я не хочу так воювати. Мені зовсім не подобається, що попередні покоління волочуть за собою трупи своїх забитих товаришів і тикають мене у них носом. Дивись! На! Це тобі... Це найкраще, що ми можемо тобі дати.
Наприкінці фільму грає меланхолійна мелодія, співає жіночий хор, а на екрані біжать маленькі Українські школярики. Хочеться блювати.