Печерський суд вміє не тільки незаконно поновлювати піскунів
06/22/2006 | DevRand
Але й так само незаконно допомагати звільняти з роботи.
Аблов Андрій Сергійович та Мірошниченко Тетяна Євгенівна на початку 2005 р. були прийняті на роботу до Науково-дослідного фінансового інституту при Міністерстві фінансів України (далі – НДФІ Мінфіну) на посади старших наукових співробітників до відділу міжнародних фінансів та боргової політики за сумісництвом на умовах контракту. Термін дії контракту становив рік. Але влітку 2005 р., невдовзі після призначення нового директора Інституту – Ігоря Яковича Чугунова (працював до цього у Міністерстві фінансів України начальником департаменту, захистив докторську дисертацію, але жодного відношення до академічної науки не має), А.С.Аблов та Т.Є.Мірошниченко несподівано дізналися про те, що звільнені з посад за п. 1 ст. 40 КЗпП України, тобто за скороченням штатів, причому при звільненні було порушено цілу низку вимог законодавства, зокрема:
* їх не було попереджено про звільнення за два місяці до того (ст. 49 КЗпП України);
* копію наказу не було вручено в день звільнення (ст. 47 КЗпП України);
* при звільненні не була виплачена вихідна допомога у розмірі середньомісячного заробітку (ст. 43 КЗпП України);
* при звільненні не була виплачена компенсація за невикористану відпустку (передбачена п. 3 Постанови КМУ від 03.04.1993 р. №245);
* грубо порушені вимоги ст. 116 КЗпП України, оскільки в день звільнення не були виплачені всі належні суми зарплати та компенсації.
Насправді ж, жодного скорочення в Інституті не відбувалося, в результаті проведеної в НДФІ Мінфіну реорганізації з одного відділу було утворено ціле відділення міжнародних фінансів та управління державним боргом, що об’єднало три відділи: відділ міжнародних фінансів, відділ управління державним боргом та відділ фінансування бюджету, – а посади, з яких були звільнені А.С.Аблов та Т.Є.Мірошниченко, були не скорочені, а зайняті потрібними директору особами.
Розуміючи безперспективність подальшого співробітництва з новим керівництвом, А.С.Аблов та Т.Є.Мірошниченко не вимагали поновлення на посадах, але звернулися до нової дирекції Інституту з проханням виплатити ті виплати, які повинні були їм виплатити при звільненні. Керівництво НДФІ відмовило їм, посилаючись на те, що нібито ними не виконані умови контракту, зокрема, не надано при звільненні результатів виконаної роботи – наукових звітів, хоча ані напередодні звільнення, ані у момент звільнення керівництво Інституту цього не вимагало, – потрібно було якнайскоріше звільнити місця.
У лютому 2006 р. А.С.Аблов та Т.Є.Мірошниченко звернулися до Печерського районного суду м. Києва з позовами до Науково-дослідного фінансового інституту Міністерства фінансів України про стягнення належних їм виплат: вихідної допомоги, компенсації за невикористану відпустку, відшкодування за затримку цих виплат (передбачене ст. 117 КЗпП України), а також про стягнення моральної шкоди. Всі позовні вимоги були належним чином обґрунтовані посиланнями на законодавчі норми у позовних заявах. Справу А.С.Аблова було передано до розгляду судді Жанні Олександрівні Бернацькій, справу Т.Є.Мірошниченко – судді Андрію Володимировичу Мельнику.
Звернення А.С.Аблова та Т.Є.Мірошниченко до суду викликало обурення директора НДФІ І.Я.Чугунова, який, сподіваючись примусити позивачів відмовитися від своїх претензій, звертався до окремих посадовців Президії Національної академії наук України – керівної організації Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, де працюють позивачі за основним місцем роботи, – з категоричними вимогами змусити їх забрати позови проти НДФІ. Потрібно зауважити, що, на честь працівників Президії НАН України та керівництва Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, ці звернення І.Я.Чугунова були залишені без уваги і на А.С.Аблова та Т.Є.Мірошниченко не чинилося з цього приводу жодного тиску. Із тією самою метою дирекцією НДФІ в процесі судового розгляду справи було подано зустрічний позов проти А.С.Аблова про відшкодування нібито завданих Інституту збитків.
Процес судового розгляду позовної заяви засвідчив упередженість та заангажованість обох суддів.
Судові засідання, що провадилися по справі А.С.Аблова суддею Ж.Бернацькою характеризувався незчисленними порушеннями вимог ЦПК України.
Спочатку розгляд справи було без жодних причин відкладено за вимогою представників відповідача – НДФІ (потім з’ясувалося, що потрібен був час для того, аби підготувати зустрічний позов). Зустрічний позов, про долучення якого до справи було заявлено клопотання на наступному засіданні, суддя передала для ознайомлення позивачу А.С.Аблову. Аблов заявив клопотання про перенесення судового засідання з тим, щоб він міг ознайомитися зі змістом зустрічного позову проти нього, і суддя задовольнила його клопотання, а на наступному засіданні виявилося, що в справі вже є ухвала суду про прийняття зустрічного позову до розгляду, хоча ця ухвала не оголошувалася. Хід засідання не фіксувався жодними технічними засобами, суддя не давала позивачу А.С.Аблову послідовно викласти свої позовні вимоги та аргументацію, постійно перериваючи його зауваженнями «Говоріть тихше!», «Говоріть голосніше!», «Говоріть повільніше!», «Повторіть» тощо.
Недбалим і безсистемним було вивчення обставин справи. Питання позивача і представників відповідача та відповіді на них суддю абсолютно не цікавили і дратували: «Ну скільки ще у вас там запитань, бо я їсти хочу!» Зрозуміло, що до протоколів судових засідань всі ці перли не увійшли – текст їх абсолютно не відповідає тому, що висловлювалося позивачем та представниками відповідача упродовж розгляду справи. Така позиція судді пояснюється тим, що в неї встановлення істини в процесі судового розгляду, адже рішення для себе вона вже винесла.
На останньому судовому засіданні 14 квітня 2006 року суддя заявила, що рішення за цією справою буде оголошено 17 квітня 2006 року о 1000. Незважаючи на це, ані 17 квітня, ані в наступні дні рішення оголошене не було. А.С.Аблов неодноразово звертався до судді Бернацької з проханням надати йому повний текст рішення суду, але вона відмовляла, мотивуючи відсутність рішення тим, що воно ще не виготовлене з причин великої завантаженості, хвороб і т.і. Не маючи на руках повного тексту рішення і навіть не знаючи його суті, А.С.Аблов змушений був 26 квітня 2006 р. подати до Апеляційного суду м. Києва заяву про апеляційне оскарження, щоб не пропустити визначені законом терміни апеляційного оскарження. Продовжуючи турбувати «хвору» та «дуже завантажену» суддю Бернацьку вимогами про надання повного тексту рішення, А.С.Аблов подав три заяви на ім’я Голови Печерського районного суду м. Києва з проханнями вирішити цю ситуацію, але жодної відповіді не отримав. Врешті решт, А.С.Аблов змушений був звернутися до Міністерства юстиції України, Ради суддів м. Києва, Державної судової адміністрації та Генеральної прокуратури України з повідомленням про порушення у Печерському районному суді м. Києва. Минув місяць із дня, на який було призначене оголошення рішення, а його текст так і не був наданий А.С.Аблову, в результаті чого було порушене його право оскаржувати рішення суду. Повний текст рішення суду А.С.Аблов отримав лише 19 травня 2006 р.
Не викликає сумнівів, що дії судді Бернацької зумовлені не недбальством або зневагою до своїх обов'язків, а свідомим бажанням позбавити А.С.Аблова законного права оскаржувати її рішення в судах вищої інстанції, в чому зацікавлені відповідачі за його позовом – керівництво Науково-дослідного фінансового інституту Міністерства фінансів України.
Згідно рішення суду, на виготовлення якого в судді Бернацької пішов місяць, А.С.Аблову було повністю відмовлено у задоволенні його позовних вимог, причому аргументація суду була і непереконливою і такою, що не відповідає чинному законодавству. Наприклад, про вихідну допомогу, сплати якої вимагав А.С.Аблов, у рішенні взагалі не йдеться, так само немає нічого про виплату відшкодування за затримку всіх належних виплат при звільненні. Суддя не визнає право А.С.Аблова на компенсацію за невикористану відпустку, аргументуючи це тим, що А.С.Аблов працював в НДФІ менше 10 місяців, та посилається на ч. 2 ст. 24 Закону України «Про відпустки», яка визначає порядок виплати компенсації за невикористану відпустку при звільненні працівникам навчальних закладів, але не може застосовуватися у цьому випадку, оскільки Науково-дослідний фінансовий інститут не є навчальним закладом. До того ж, з матеріалів справи зрозуміло, що А.С.Аблов працював у НДФІ більше 10 місяців, що підтверджується довідкою про заробітну плату.
На рішення судді Бернацької щодо позову А.С.Аблова подана апеляційна скарга до Апеляційного суду м. Києва.
Поведінка судді Мельника під час розгляду справи Т.Є.Мірошниченко дуже відрізнялася від нахабної, хамської манери судді Бернацької, але результат судового розгляду був такий самий – винесене рішення відмовити Т.Є.Мірошниченко у задоволенні позовних вимог повністю. Це рішення також буде оскаржене у судах вищої інстанції.
Все це свідчить про абсолютну неспроможність суддів Печерського районного суду м. Києва неупереджено та незаангажовано розглядати найпростіші з юридичної точки зору справи, про їх залежність від бажань та вимог не тільки високопосадових можновладців, але й просто чиновників середнього рангу. Також викладена ситуація дозволяє переконатися у повній безконтрольності суддів, які мають можливість без жодних сумнівів ухвалювати незаконні рішення та порушувати вимоги Цивільно-процесуального кодексу України, не ризикуючи нічим. Таке положення справ викликає обурення суспільства, оскільки якщо будь-який інший працівник: вчитель, лікар, робітник, інженер – припускається до недбалого виконання своїх обов’язків і результати його роботи не відповідають встановленим вимогам, – він ризикує або отримати догану, або бути звільненим, або ж відшкодовувати завдані підприємству збитки. А суддя районного суду, який отримує величезну з точки зору рівня життя в Україні заробітну плату, може розглядати найпростішу справу 4 місяці, в результаті цього розгляду ухвалити незаконне рішення, але жодним чином не відповідає за такі результати своєї «праці».
Аблов Андрій Сергійович та Мірошниченко Тетяна Євгенівна на початку 2005 р. були прийняті на роботу до Науково-дослідного фінансового інституту при Міністерстві фінансів України (далі – НДФІ Мінфіну) на посади старших наукових співробітників до відділу міжнародних фінансів та боргової політики за сумісництвом на умовах контракту. Термін дії контракту становив рік. Але влітку 2005 р., невдовзі після призначення нового директора Інституту – Ігоря Яковича Чугунова (працював до цього у Міністерстві фінансів України начальником департаменту, захистив докторську дисертацію, але жодного відношення до академічної науки не має), А.С.Аблов та Т.Є.Мірошниченко несподівано дізналися про те, що звільнені з посад за п. 1 ст. 40 КЗпП України, тобто за скороченням штатів, причому при звільненні було порушено цілу низку вимог законодавства, зокрема:
* їх не було попереджено про звільнення за два місяці до того (ст. 49 КЗпП України);
* копію наказу не було вручено в день звільнення (ст. 47 КЗпП України);
* при звільненні не була виплачена вихідна допомога у розмірі середньомісячного заробітку (ст. 43 КЗпП України);
* при звільненні не була виплачена компенсація за невикористану відпустку (передбачена п. 3 Постанови КМУ від 03.04.1993 р. №245);
* грубо порушені вимоги ст. 116 КЗпП України, оскільки в день звільнення не були виплачені всі належні суми зарплати та компенсації.
Насправді ж, жодного скорочення в Інституті не відбувалося, в результаті проведеної в НДФІ Мінфіну реорганізації з одного відділу було утворено ціле відділення міжнародних фінансів та управління державним боргом, що об’єднало три відділи: відділ міжнародних фінансів, відділ управління державним боргом та відділ фінансування бюджету, – а посади, з яких були звільнені А.С.Аблов та Т.Є.Мірошниченко, були не скорочені, а зайняті потрібними директору особами.
Розуміючи безперспективність подальшого співробітництва з новим керівництвом, А.С.Аблов та Т.Є.Мірошниченко не вимагали поновлення на посадах, але звернулися до нової дирекції Інституту з проханням виплатити ті виплати, які повинні були їм виплатити при звільненні. Керівництво НДФІ відмовило їм, посилаючись на те, що нібито ними не виконані умови контракту, зокрема, не надано при звільненні результатів виконаної роботи – наукових звітів, хоча ані напередодні звільнення, ані у момент звільнення керівництво Інституту цього не вимагало, – потрібно було якнайскоріше звільнити місця.
У лютому 2006 р. А.С.Аблов та Т.Є.Мірошниченко звернулися до Печерського районного суду м. Києва з позовами до Науково-дослідного фінансового інституту Міністерства фінансів України про стягнення належних їм виплат: вихідної допомоги, компенсації за невикористану відпустку, відшкодування за затримку цих виплат (передбачене ст. 117 КЗпП України), а також про стягнення моральної шкоди. Всі позовні вимоги були належним чином обґрунтовані посиланнями на законодавчі норми у позовних заявах. Справу А.С.Аблова було передано до розгляду судді Жанні Олександрівні Бернацькій, справу Т.Є.Мірошниченко – судді Андрію Володимировичу Мельнику.
Звернення А.С.Аблова та Т.Є.Мірошниченко до суду викликало обурення директора НДФІ І.Я.Чугунова, який, сподіваючись примусити позивачів відмовитися від своїх претензій, звертався до окремих посадовців Президії Національної академії наук України – керівної організації Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, де працюють позивачі за основним місцем роботи, – з категоричними вимогами змусити їх забрати позови проти НДФІ. Потрібно зауважити, що, на честь працівників Президії НАН України та керівництва Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, ці звернення І.Я.Чугунова були залишені без уваги і на А.С.Аблова та Т.Є.Мірошниченко не чинилося з цього приводу жодного тиску. Із тією самою метою дирекцією НДФІ в процесі судового розгляду справи було подано зустрічний позов проти А.С.Аблова про відшкодування нібито завданих Інституту збитків.
Процес судового розгляду позовної заяви засвідчив упередженість та заангажованість обох суддів.
Судові засідання, що провадилися по справі А.С.Аблова суддею Ж.Бернацькою характеризувався незчисленними порушеннями вимог ЦПК України.
Спочатку розгляд справи було без жодних причин відкладено за вимогою представників відповідача – НДФІ (потім з’ясувалося, що потрібен був час для того, аби підготувати зустрічний позов). Зустрічний позов, про долучення якого до справи було заявлено клопотання на наступному засіданні, суддя передала для ознайомлення позивачу А.С.Аблову. Аблов заявив клопотання про перенесення судового засідання з тим, щоб він міг ознайомитися зі змістом зустрічного позову проти нього, і суддя задовольнила його клопотання, а на наступному засіданні виявилося, що в справі вже є ухвала суду про прийняття зустрічного позову до розгляду, хоча ця ухвала не оголошувалася. Хід засідання не фіксувався жодними технічними засобами, суддя не давала позивачу А.С.Аблову послідовно викласти свої позовні вимоги та аргументацію, постійно перериваючи його зауваженнями «Говоріть тихше!», «Говоріть голосніше!», «Говоріть повільніше!», «Повторіть» тощо.
Недбалим і безсистемним було вивчення обставин справи. Питання позивача і представників відповідача та відповіді на них суддю абсолютно не цікавили і дратували: «Ну скільки ще у вас там запитань, бо я їсти хочу!» Зрозуміло, що до протоколів судових засідань всі ці перли не увійшли – текст їх абсолютно не відповідає тому, що висловлювалося позивачем та представниками відповідача упродовж розгляду справи. Така позиція судді пояснюється тим, що в неї встановлення істини в процесі судового розгляду, адже рішення для себе вона вже винесла.
На останньому судовому засіданні 14 квітня 2006 року суддя заявила, що рішення за цією справою буде оголошено 17 квітня 2006 року о 1000. Незважаючи на це, ані 17 квітня, ані в наступні дні рішення оголошене не було. А.С.Аблов неодноразово звертався до судді Бернацької з проханням надати йому повний текст рішення суду, але вона відмовляла, мотивуючи відсутність рішення тим, що воно ще не виготовлене з причин великої завантаженості, хвороб і т.і. Не маючи на руках повного тексту рішення і навіть не знаючи його суті, А.С.Аблов змушений був 26 квітня 2006 р. подати до Апеляційного суду м. Києва заяву про апеляційне оскарження, щоб не пропустити визначені законом терміни апеляційного оскарження. Продовжуючи турбувати «хвору» та «дуже завантажену» суддю Бернацьку вимогами про надання повного тексту рішення, А.С.Аблов подав три заяви на ім’я Голови Печерського районного суду м. Києва з проханнями вирішити цю ситуацію, але жодної відповіді не отримав. Врешті решт, А.С.Аблов змушений був звернутися до Міністерства юстиції України, Ради суддів м. Києва, Державної судової адміністрації та Генеральної прокуратури України з повідомленням про порушення у Печерському районному суді м. Києва. Минув місяць із дня, на який було призначене оголошення рішення, а його текст так і не був наданий А.С.Аблову, в результаті чого було порушене його право оскаржувати рішення суду. Повний текст рішення суду А.С.Аблов отримав лише 19 травня 2006 р.
Не викликає сумнівів, що дії судді Бернацької зумовлені не недбальством або зневагою до своїх обов'язків, а свідомим бажанням позбавити А.С.Аблова законного права оскаржувати її рішення в судах вищої інстанції, в чому зацікавлені відповідачі за його позовом – керівництво Науково-дослідного фінансового інституту Міністерства фінансів України.
Згідно рішення суду, на виготовлення якого в судді Бернацької пішов місяць, А.С.Аблову було повністю відмовлено у задоволенні його позовних вимог, причому аргументація суду була і непереконливою і такою, що не відповідає чинному законодавству. Наприклад, про вихідну допомогу, сплати якої вимагав А.С.Аблов, у рішенні взагалі не йдеться, так само немає нічого про виплату відшкодування за затримку всіх належних виплат при звільненні. Суддя не визнає право А.С.Аблова на компенсацію за невикористану відпустку, аргументуючи це тим, що А.С.Аблов працював в НДФІ менше 10 місяців, та посилається на ч. 2 ст. 24 Закону України «Про відпустки», яка визначає порядок виплати компенсації за невикористану відпустку при звільненні працівникам навчальних закладів, але не може застосовуватися у цьому випадку, оскільки Науково-дослідний фінансовий інститут не є навчальним закладом. До того ж, з матеріалів справи зрозуміло, що А.С.Аблов працював у НДФІ більше 10 місяців, що підтверджується довідкою про заробітну плату.
На рішення судді Бернацької щодо позову А.С.Аблова подана апеляційна скарга до Апеляційного суду м. Києва.
Поведінка судді Мельника під час розгляду справи Т.Є.Мірошниченко дуже відрізнялася від нахабної, хамської манери судді Бернацької, але результат судового розгляду був такий самий – винесене рішення відмовити Т.Є.Мірошниченко у задоволенні позовних вимог повністю. Це рішення також буде оскаржене у судах вищої інстанції.
Все це свідчить про абсолютну неспроможність суддів Печерського районного суду м. Києва неупереджено та незаангажовано розглядати найпростіші з юридичної точки зору справи, про їх залежність від бажань та вимог не тільки високопосадових можновладців, але й просто чиновників середнього рангу. Також викладена ситуація дозволяє переконатися у повній безконтрольності суддів, які мають можливість без жодних сумнівів ухвалювати незаконні рішення та порушувати вимоги Цивільно-процесуального кодексу України, не ризикуючи нічим. Таке положення справ викликає обурення суспільства, оскільки якщо будь-який інший працівник: вчитель, лікар, робітник, інженер – припускається до недбалого виконання своїх обов’язків і результати його роботи не відповідають встановленим вимогам, – він ризикує або отримати догану, або бути звільненим, або ж відшкодовувати завдані підприємству збитки. А суддя районного суду, який отримує величезну з точки зору рівня життя в Україні заробітну плату, може розглядати найпростішу справу 4 місяці, в результаті цього розгляду ухвалити незаконне рішення, але жодним чином не відповідає за такі результати своєї «праці».