О. Олeсь Чумаков (УГКЦ): "Україна: "дух руїни," "битви гігантів," міфічнe буття..." (л.)
08/19/2011 | Георгій
"... або оновлeння християнського вибору?"
http://maidan.org.ua/2011/08/ukrajina-duh-rujiny-bytvy-hyhantiv-mifichne-buttya-abo-onovlennya-hrystyyanskoho-vyboru/
Героїчна свідомість просякнутого міфологизмом суспільства є притаманною Україні з часів Божа й його синів. Так само поводяться усі герої Початкового літописця: Олег відносно Аскольда і Діра; княгиня Ольга відносно древлян; непорушна героїчна постать Святослава є назавжди героїчною, бо навіть іменем вбитого князя степняки лякали своїх малих, – отож загибель Святослава не стала перемогою над ним.
Але саме від Аскольда і Діра маємо наявність зовсім іншого, навіть протилежного типу “найвищого пункту самоздійснення людини” – мучеництво. Аскольд і Дір – християни – підпорядковуються вимогам поганської “старшої влади”, хоча могли затворитися у Київі та навіть позмагатися з Олегом та його дружиною. І зовсім невідомо, чия би взяла і хто би наприкінці був би героєм – носієм і ствердженням моральності, суду і права. Ще яскравіше це виходить наяв в ситуації Страстотерпців Бориса і Гліба, які дають себе вбити ( “яко агнець перед стригущими його безголосий, так і Він не відкривав уст Своїх – у смиренні Його суд над Ним відбувся”), аби тільки не розв’язати братовбивчої війни і не стати її причиною. Саме це стало причиною признання їх суто християнського подвигу і піднесло їх до рівня перших Святих Небожителів нашої нації. Варто припомнити розповідь Літописця про князя Василька Теребовльского і про його скривавлену “сорочицю”, в який він бажав перед Богом предстати на Суд.
(...) занепад або навіть зникнення цієї християнської свідомості під впливом поганських пошестей або окупації іноплеменних іновірців і приводив Русь-Україну до такого стану, коли наново відроджувався дух поганського міфу і відповідної героїки, а “смертні муки” відкривалися не як “стояння у любові і правді Христовій”, але як компенсаторна перемога над переможцем-ворогом через висміювання переможців – сумна героїка і сумнівна компенсація.
Щось подібного я бачив на протязі останніх тижнів у залі засідань столичного Печерського суду, де героїка неперевершеної героїні компенсувала поразку через “знущання над ворогом-переможцем”. Саме у тому і об’явилося протиріччя і трагичний конфлікт: формальна заявка на християнське мучеництво – “життя положити за други своя” – чи то за західною моделлю (Свята Орлеанська Діва Жанна д’Арк), чи то за київською (князь Василько Теребовльский, Аскольд і Дір, Борис і Гліб) була анульована в ніц через необхідність тримати позицію міфічної героїні, оберігаючої богині та вселенської (в масштабі України) “Страждальної Матері”. Саме через те ми всі стали свідками “битви гигантів” – кожний з яких “сам собі герой”, сам собі право, суд і моральність. І за законами поганського міфічно-героїчного існування пермога є водночас вироком, карою, знищенням і ствердженням (тимчасовим) особистої влади і закону беззаконня. Нічого дивного і нічого нового, – класика жанру.
(...) В своїй істоті сьогоднішня справа є та сама, якою вона була по смерті Ярослава Мудрого. Русь-Україна вибирає модель здійснення свого існування – або міф і приналежна йому епічно-бандитська героїка разом із бандитсько-героїчним моральним суб’єктивізмом, героїчною безпрідєльщиною, відсутністю права, закону і судочинства, або християнський консервативний лад традиційного для Києво- Галицької Церкви “стояння в любові і правді” всупереч окупаційному ладу князів світу цього, які би імена вони не носили.
Труднощі полягають у тому, що для відновлення міфічно-героїчного поганства нічого особливого не треба – ось воно тут і покращує ваше життя вже тепер, бо міфічна поганська героїка є нічим іншим, як бандитсько-рекитерським безладом ватажків, паханів, князьків і олігархів. В той же час для загальної перемоги християнського ладу, тим паче традиційного для Києво-Галицької суспільної церковності, зайвими будуть держпрограми, законодавчі акти та ініціативи, активізація через держзамовлення, впливи авторитетів або вояжі зарубіжних патріархальних достойників – хоч скач, хоч гопки танцюй, не допоможе! Бо християнський вибір є абсолютно особистим і вимагає від людини усвідомлення особистої відповідальності за власне і національне буття – перед усім і починаючи від буття поза обрієм минущості “вже тепер”. Перед усім і починаючи з позиції Вічного Буття у Воскресінні, у триумфуючому Царстві Бога, що він пермагає через розп’яття на хресті і через мученицьке стояння в любові і правді стверджує Царствіє Своє – і наше разом.
Або поганство міфів і бандитської героїки та беспрєдєла – або відновлення християнського вибору хресного подвигу, стояння у любові і правді, прийняття відповідальності на себе і самопожертвування у захисті “маленьких крові нашої”, відповідальності за спасіння власної душі і душі народу і нації всупереч бісовщині окупаційних князів світу цього.
http://maidan.org.ua/2011/08/ukrajina-duh-rujiny-bytvy-hyhantiv-mifichne-buttya-abo-onovlennya-hrystyyanskoho-vyboru/
Героїчна свідомість просякнутого міфологизмом суспільства є притаманною Україні з часів Божа й його синів. Так само поводяться усі герої Початкового літописця: Олег відносно Аскольда і Діра; княгиня Ольга відносно древлян; непорушна героїчна постать Святослава є назавжди героїчною, бо навіть іменем вбитого князя степняки лякали своїх малих, – отож загибель Святослава не стала перемогою над ним.
Але саме від Аскольда і Діра маємо наявність зовсім іншого, навіть протилежного типу “найвищого пункту самоздійснення людини” – мучеництво. Аскольд і Дір – християни – підпорядковуються вимогам поганської “старшої влади”, хоча могли затворитися у Київі та навіть позмагатися з Олегом та його дружиною. І зовсім невідомо, чия би взяла і хто би наприкінці був би героєм – носієм і ствердженням моральності, суду і права. Ще яскравіше це виходить наяв в ситуації Страстотерпців Бориса і Гліба, які дають себе вбити ( “яко агнець перед стригущими його безголосий, так і Він не відкривав уст Своїх – у смиренні Його суд над Ним відбувся”), аби тільки не розв’язати братовбивчої війни і не стати її причиною. Саме це стало причиною признання їх суто християнського подвигу і піднесло їх до рівня перших Святих Небожителів нашої нації. Варто припомнити розповідь Літописця про князя Василька Теребовльского і про його скривавлену “сорочицю”, в який він бажав перед Богом предстати на Суд.
(...) занепад або навіть зникнення цієї християнської свідомості під впливом поганських пошестей або окупації іноплеменних іновірців і приводив Русь-Україну до такого стану, коли наново відроджувався дух поганського міфу і відповідної героїки, а “смертні муки” відкривалися не як “стояння у любові і правді Христовій”, але як компенсаторна перемога над переможцем-ворогом через висміювання переможців – сумна героїка і сумнівна компенсація.
Щось подібного я бачив на протязі останніх тижнів у залі засідань столичного Печерського суду, де героїка неперевершеної героїні компенсувала поразку через “знущання над ворогом-переможцем”. Саме у тому і об’явилося протиріччя і трагичний конфлікт: формальна заявка на християнське мучеництво – “життя положити за други своя” – чи то за західною моделлю (Свята Орлеанська Діва Жанна д’Арк), чи то за київською (князь Василько Теребовльский, Аскольд і Дір, Борис і Гліб) була анульована в ніц через необхідність тримати позицію міфічної героїні, оберігаючої богині та вселенської (в масштабі України) “Страждальної Матері”. Саме через те ми всі стали свідками “битви гигантів” – кожний з яких “сам собі герой”, сам собі право, суд і моральність. І за законами поганського міфічно-героїчного існування пермога є водночас вироком, карою, знищенням і ствердженням (тимчасовим) особистої влади і закону беззаконня. Нічого дивного і нічого нового, – класика жанру.
(...) В своїй істоті сьогоднішня справа є та сама, якою вона була по смерті Ярослава Мудрого. Русь-Україна вибирає модель здійснення свого існування – або міф і приналежна йому епічно-бандитська героїка разом із бандитсько-героїчним моральним суб’єктивізмом, героїчною безпрідєльщиною, відсутністю права, закону і судочинства, або християнський консервативний лад традиційного для Києво- Галицької Церкви “стояння в любові і правді” всупереч окупаційному ладу князів світу цього, які би імена вони не носили.
Труднощі полягають у тому, що для відновлення міфічно-героїчного поганства нічого особливого не треба – ось воно тут і покращує ваше життя вже тепер, бо міфічна поганська героїка є нічим іншим, як бандитсько-рекитерським безладом ватажків, паханів, князьків і олігархів. В той же час для загальної перемоги християнського ладу, тим паче традиційного для Києво-Галицької суспільної церковності, зайвими будуть держпрограми, законодавчі акти та ініціативи, активізація через держзамовлення, впливи авторитетів або вояжі зарубіжних патріархальних достойників – хоч скач, хоч гопки танцюй, не допоможе! Бо християнський вибір є абсолютно особистим і вимагає від людини усвідомлення особистої відповідальності за власне і національне буття – перед усім і починаючи від буття поза обрієм минущості “вже тепер”. Перед усім і починаючи з позиції Вічного Буття у Воскресінні, у триумфуючому Царстві Бога, що він пермагає через розп’яття на хресті і через мученицьке стояння в любові і правді стверджує Царствіє Своє – і наше разом.
Або поганство міфів і бандитської героїки та беспрєдєла – або відновлення християнського вибору хресного подвигу, стояння у любові і правді, прийняття відповідальності на себе і самопожертвування у захисті “маленьких крові нашої”, відповідальності за спасіння власної душі і душі народу і нації всупереч бісовщині окупаційних князів світу цього.