Останні новини

Україна: “Дух руїни”, “битви гігантів”, міфічне буття – або оновлення християнського вибору?

Недільний роздум замість проповіді

“Розіп’ятий Христос вказує на межі державного панування – де закінчуються його (державного панування) права і виникає потреба спротиву, навіть наражаючись на страждання. Віра Нового Завіту проповідує не революціонера, а мученика: мученик визнає авторитет держави, але усвідомлює собі і її межі. Його опір полягає у тому, що він виконує все, що служить законові і впорядкованному суспільству, навіть якщо це походить від чужих чи ворожих вірі посадовців, але перестає слухатися тоді, коли його примушують коїти зло, тобто діяти всупереч Божій волі. Це не спротив активного не-насильства, а лише спротив особи, яка за Божу волю готова страждати: у сенсі Нового Завіту вмираючий зі зброєю в руках повстанець не є мучеником.” –

Кард. Йозеф РАТЦІНГЕР. – Цінності в часи перемін. Долання майбутніх викликів. Львів, “Місіонер”. 2006.
………………………………………………………………………………………………………………

Вмираючий зі зброєю в руках повстанець, безумовно, може бути героєм. І навіть є таким. Але він не обов’язково є мучеником.

І це є дуже важливим для того, щоби зрозуміти, який ментальний конфлікт національного масштабу є підставою перманентного конфліктного існування нації, що воно називається Ольжичем “Дух Руїни”.

Людська спільнота з міфологічною свідомістю має за пік особового самоздійснення осягнення людиною героїчного ступеню існування. Бессмертя належить тому, хто став героєм. Герой є поза судом і осудом, також поза моральністю і правом, оскільки він сам в собі є моральністю, правом, а судити його може лише той, хто йому дорівнює. Важливо, що суд між героямі відбувається обов’язково і виключно через смертельну бійку: той, кого вбито, – отримав вирок від того, хто переміг і взяв через те собі право суду і осуду.

Героїчна свідомість просякнутого міфологизмом суспільства є притаманною Україні з часів Божа й його синів. Так само поводяться усі герої Початкового літописця: Олег відносно Аскольда і Діра; княгиня Ольга відносно древлян; непорушна героїчна постать Святослава є назавжди героїчною, бо навіть іменем вбитого князя степняки лякали своїх малих, – отож загибель Святослава не стала перемогою над ним.

Але саме від Аскольда і Діра маємо наявність зовсім іншого, навіть протилежного типу “найвищого пункту самоздійснення людини” – мучеництво. Аскольд і Дір – християни – підпорядковуються вимогам поганської “старшої влади”, хоча могли затворитися у Київі та навіть позмагатися з Олегом та його дружиною. І зовсім невідомо, чия би взяла і хто би наприкінці був би героєм – носієм і ствердженням моральності, суду і права. Ще яскравіше це виходить наяв в ситуації Страстотерпців Бориса і Гліба, які дають себе вбити ( “яко агнець перед стригущими його безголосий, так і Він не відкривав уст Своїх – у смиренні Його суд над Ним відбувся”), аби тільки не розв’язати братовбивчої війни і не стати її причиною. Саме це стало причиною признання їх суто християнського подвигу і піднесло їх до рівня перших Святих Небожителів нашої нації. Варто припомнити розповідь Літописця про князя Василька Теребовльского і про його скривавлену “сорочицю”, в який він бажав перед Богом предстати на Суд.

Історія Русі-України – це низка зіткнень міфологично-героїчної (поганської) ментальності з християнським розумінням подвигу, як “стояння в любові і у правді всупереч всьому” – як мучеництва і наслідування Розіп’ятого Спасителя у перспективі Його Воскресіння і вічного життя у Царствії Божім. Християнська здійсненість особи у Воскресенській Пасхльній Вічності зводила нанівець значення міфологичної героїки і впроваджувала в людське існування непорушність Божого Закону, який не буває переможеним. Саме у тому здійснюється наявність Божого Царства “вже тут і тепер” посеред безсилої героїки міфічного поганства. І християнський мученик, той, хто “перетерпів все до кінця”, зі сторони потойбіччя вселяється також і в поточне життя, як спасительний фактор святості серед нас, як той, хто – як у потойбіччі, так і у дочасності – царствує і триумфує разом з Переможцем Христом.

Історія Русі-України є явленням змагання Хроноса і Кайроса – часу, що вбиває і нищить, і часу віднови і спасіння: поганський спосіб існування у тлінності відкривав “вічність” виключно через відбиток у людський пам’яті (“дєтям дєтєй расскажитє про ніх штоби тоже запомнілі” або “пісні про нас завжди співати будуть”) – тому він судомно заінтересований у тому, щоби заховалося фізичне існування нації; християнський способ існування у самі своїй істоті відбувається поза тлінним світом, в якому будь яке фізичне існування має свій крес і свою фатальну обмеженість. І тому християнський спосіб буття може перетерпіти тимчасові неприємності аж до мучеництва, бо святість – не сама тільки героїка – особи освячує націю і робить її реально невмирущою у вірності Воскреслому Христу.

Саме занепад або навіть зникнення цієї християнської свідомості під впливом поганських пошестей або окупації іноплеменних іновірців і приводив Русь-Україну до такого стану, коли наново відроджувався дух поганського міфу і відповідної героїки, а “смертні муки” відкривалися не як “стояння у любові і правді Христовій”, але як компенсаторна перемога над переможцем-ворогом через висміювання переможців – сумна героїка і сумнівна компенсація.

Щось подібного я бачив на протязі останніх тижнів у залі засідань столичного Печерського суду, де героїка неперевершеної героїні компенсувала поразку через “знущання над ворогом-переможцем”. Саме у тому і об’явилося протиріччя і трагичний конфлікт: формальна заявка на християнське мучеництво – “життя положити за други своя” – чи то за західною моделлю (Свята Орлеанська Діва Жанна д’Арк), чи то за київською (князь Василько Теребовльский, Аскольд і Дір, Борис і Гліб) була анульована в ніц через необхідність тримати позицію міфічної героїні, оберігаючої богині та вселенської (в масштабі України) “Страждальної Матері”. Саме через те ми всі стали свідками “битви гигантів” – кожний з яких “сам собі герой”, сам собі право, суд і моральність. І за законами поганського міфічно-героїчного існування пермога є водночас вироком, карою, знищенням і ствердженням (тимчасовим) особистої влади і закону беззаконня. Нічого дивного і нічого нового, – класика жанру.

Але все зупинилося на моменті, коли до переможеного героя почали кликати “на поміч, християни! на поміч українці!” Промашечка: ті, що живуть по поганській моделі буття не прийдуть, бо згідно сутності явища до переможеного нема що йти – його вже не існує, як героя; ті. що живуть Воскресінням Христовим (хоча їх і мізерна лічба, але вони є і вони є значущими) не будуть знімати з хреста того, хто на хресний подвиг пішов за Христом добровільно – а здавалося, що саме так воно і є. Бо саме християнам здавалося, що чути той самий мотив, що був у Святих Страстотерпців Бориса і Гліба перед вбивцями Святополка Окаянного: нехай ірод п’є мою кров, аби не пролилися ріки крові у братовбивчій міжусобиці.

В своїй істоті сьогоднішня справа є та сама, якою вона була по смерті Ярослава Мудрого. Русь-Україна вибирає модель здійснення свого існування – або міф і приналежна йому епічно-бандитська героїка разом із бандитсько-героїчним моральним суб’єктивізмом, героїчною безпрідєльщиною, відсутністю права, закону і судочинства, або християнський консервативний лад традиційного для Києво- Галицької Церкви “стояння в любові і правді” всупереч окупаційному ладу князів світу цього, які би імена вони не носили.

Труднощі полягають у тому, що для відновлення міфічно-героїчного поганства нічого особливого не треба – ось воно тут і покращує ваше життя вже тепер, бо міфічна поганська героїка є нічим іншим, як бандитсько-рекитерським безладом ватажків, паханів, князьків і олігархів. В той же час для загальної перемоги християнського ладу, тим паче традиційного для Києво-Галицької суспільної церковності, зайвими будуть держпрограми, законодавчі акти та ініціативи, активізація через держзамовлення, впливи авторитетів або вояжі зарубіжних патріархальних достойників – хоч скач, хоч гопки танцюй, не допоможе! Бо християнський вибір є абсолютно особистим і вимагає від людини усвідомлення особистої відповідальності за власне і національне буття – перед усім і починаючи від буття поза обрієм минущості “вже тепер”. Перед усім і починаючи з позиції Вічного Буття у Воскресінні, у триумфуючому Царстві Бога, що він пермагає через розп’яття на хресті і через мученицьке стояння в любові і правді стверджує Царствіє Своє – і наше разом.

Або поганство міфів і бандитської героїки та беспрєдєла – або відновлення християнського вибору хресного подвигу, стояння у любові і правді, прийняття відповідальності на себе і самопожертвування у захисті “маленьких крові нашої”, відповідальності за спасіння власної душі і душі народу і нації всупереч бісовщині окупаційних князів світу цього.

І можливо саме теперешні покоління покликані розв’язати – во спасіння світові – те, що затягнулося у вузел в Україні ще с першокнязівських часів. Відновити відпочатковий християнський вибір, особисто протистояти бісівській окупації, не переставати казати “ні” брехні і спокусі, стверджувати, що “краще вмерти, чим згрішити або впасти в залежність від гріха”, відректися від будь якої спільності з тими, що підкорилися гріху, з ним не співпрацювати, рядом не сідати, розмов не вести і в угоди не входити, – здійснити це навіть, якщо би треба було за це кров пролити або від голоду вмерти. І тоді – саме тоді! – кожний, приналежний нашій Христом і Христовим хрещенням освяченій нації, кожний зрівняється з тими, хто “дивиться пильно з Небес” і святістю кожного освятиться спільнота, і відблиск Царствія вже тут подарує нам і дітям нашим невимовну радість – пасхальну радість, яка без Хреста не буває!

Оновлення християнського вибору – це єдиний шлях вирішення проблем.
І хай собі “гіганти” вершать свої битви – це їх особисті бандитськи – чи то геройські? – справи, які вже минули і забулися – бо минає образ світу цього і швидко надходить кінець.

Але одного не можна допустити і одне не пробачиться ні у часі, ні у Вічності: байдуже стояння осторонь з фотоапаратом – “астанавісь мгнавєн’є ти прєкрастно”. Бо байдуже стояння осторонь з фотоапаратом – це смерть байдужої зайвої душі, і тою смертю – саме тою смертю! – вбивається нація. Ані олігархами, ані кризисом, ані постколніальною контуженістю та затьмареністю – тільки стоянням осторонь з фотоапаратом або відеокамерою вбивається майбутнє, вічність і життя.

More in Суспільство, Статті
ДЮСШ з шахів – як бермудський трикутник

Епопея навколо ДЮСШ з шахів та шашок (в народі - ШШЦ) ще далека до свого завершення. Останній хід, поки що...

Close