Віктор Горобець: Не можу погодитися з тезою щодо терплячості українців.

Не можу погодитися з тезою щодо терплячості українців. Іноді це навіть обурює. Не тавро «гречкосіїв» – у цьому немає нічого поганого, – дратують закиди стосовно неспроможності. Неспроможності без зовнішньої допомоги, без фінансових вливань, тощо. І мова не про жорстокі історичні часи. Ось дві ілюстрації з повсякденного життя.

Спочатку екскурс у недалеке минуле.

Працював у міліції міста Артемівська пан Н. Не аби ким працював – начальником міліції. Стояли часи глухого застою, усе було на виду, зрозуміло і звично, усі знали одне одного і що буде завтра. Знали і те, що пан Н. дуже любить бити. Таке не личить начальнику і людині, але у міліції тоді працювала обмежена кількість співробітників, а пан мав схильність до проведення екзекуцій, з насолодою проводячи їх власноруч.

Якось у присутності третьої особи, затриманої за дрібне хуліганство, до нього у кабінет завели молодого хлопця. Зовсім не Геракла з рельєфними м’язами, скоріше Вінні Пуха. Невеликого зросту, з наївною фактурою, не сказати, щоб товстий, але кругленький. Типове вайло. Він стояв в оточенні чотирьох осіб, що його привели – по двоє на кожну руку і покірно чекав. Пан Н., не відриваючись, писав папери, напроти закляк дрібний хуліган, а поруч, під рукою, перебували знаряддя – валянки з піском, дерев’яний «метр», протигаз…

– Ну і що це за явище? – ліниво розтягуючи слова, процідив начальник міліції.

Оповідка прибулих намалювала наступну картину. На перехресті вулиць Комсомольської і Артема, між крамницями «Золотий Ключик» і готелем Україна спалахнула бійка: п’ятеро проти одного. Переміг один. Для охоронців правопорядку бійка мала погані наслідки – коли один з міліціянтів кинувся розбороняти учасників – переможець у гарячці бою хвацько піймав його на кулак, так що того забрала «швидка» до лікарні.

Начальник міліції уважно вислухав, встав і підійшов до винуватця події. Ставши напроти, мовчки без жодних попереджень, ударив затриманого у живіт. Той лише гмикнув. Міліція, позбавлена принципів законності, – просто озброєні люди. А безкарність будь-кого робить злочинцем.
– Розказуй!
Затриманий повторив слова конвою.
Начальник міліції знову ударив його у живіт. Хлопець знову гмикнув.
– За що ти їх бив?
– А чого вони у мене гроші просять?
«Хто винуватий» – стало ясно, як Божий день. Але начальник міліції знову ударив затриманого у живіт. Подобалося йому. Бо садист. Далі відбулося те, на що ніхто не очікував і, відповідно, не встиг зреагувати.
Ось стояв начальник міліції напроти порушника, а ось його вже немає – полетів крізь усю кімнату, згрібши з власного столу папери. І конвой, який був напоготові, попадав по кутах. А хлопець притулився спиною до кута і, зламавши стілець, завмер з його залишками у руках, у загрозливій позі з широко розставленими ногами.
– Хто підійде – буду убивати.
У приголомшливій тиші з-під власного столу заворушився пан Н.
– Скільки тобі років?
– Скоро шістнадцять…
– Во-о-н звідси, щоб я тебе не бачив! Усі геть з мого кабінету!
Міліціянтів і дрібного хулігана ураганом винесло. «Вінні Пух» вийшов з кабінету повільно і з відчуттям власної гідності.

Другий випадок.

Якось працювали ми в одному селі південного Донбасу. Як водиться, зійшлися з місцевими на ниві пиятики. Тамтешні комбайнери з трактористами нічим не гірше від колег з інших куточках країни. З однією відмінністю – хлібороби на півдні Донбасу дядьки здорові, могутні, широкі у плечах і кістках. Усе замішане на родючій землі, вариві етносів і відсутності промисловості, характерної для центральної частини регіону… Один з них, вітаючись, замість долоні простяг вказівний палець.
– Ображаєш?
– Синку, я ж тебе калікою зроблю, – добродушно пояснив візаві. – Куме, – гукнув товариша, – а йди-но сюди!
На заклик підходить чоловік з усохлою правицею і сумними очима собаки з відомого мультфільму.
– Отак привітався якось, навпідпитку від душі, – і все… Тепер інвалід.
Виявилося, вгодований українським хлібом, салом і молоком, народжений у вільних степах країни здоровань має неабияку силу у руках, якої геть не відчуває. Не може розрахувати. Не контролює. М’язи намертво фіксують будь-який об’єкт і несвідомо стискають наче гідравлікою. На спір пропонує закрутити будь-яку гайку ключем. Ми приймаємо виклик, беремо здоровезний ключ і удвох висимо на важелі, після чого завзято б’ємо молотком – для надійності.
– Затягнули?
– Так.
– Дивіться…
І людина з легкою посмішкою, граючись, повертає голими пальцями гайку ще на два оберти.
У цілковитій мовчанці наші щелепи лунко дзвякають об ґудзики.

Висновок на поверхні: народ має силу, залишається усвідомити цей факт і правильно її застосовувати.

Віктор Горобець. Блог автора

About Nataliya Zubar 2360 Articles
Nataliya Zubar, Maidan Monitoring Information Center, Chair