Націоналізм і проблеми його дослідження

Доповідь на семінарі-презентації “Антологія українського націоналізму” в Українському Католицькому Університеті 8 березня 2012 року (скорочено)

Всечесні отці, шановні друзі, я вдячний за можливість представити у Вашому колективі роботу своїх колег з київського видавництва “Українська Видавнича Спілка” ім. Юрія Липи, двотомника “Антологія українського націоналізму”. Свого часу видавництво “Смолоскип” видало серію видань, серед яких був “Націоналізм”, однак це видання значну частину уваги приділило працям філософів із світовими іменами, хоч є розділ українського націоналізму. У презентованих книжках “Української Видавничої Спілки” упорядники намагалися показати розвиток української націоналістичної думки, від початків до наших днів. Очевидно, що оскільки потреба у згаданому виданні “Смолоскипа” підтверджена повторним виданням книжки, то повинна існувати й потреба у специфічно українській підбірці праць на цю тематику. Вона потрібна хоч би для того, щоб зрозуміти явище, зрозуміти внутрішні механізми багатьох подій в українському визвольному русі. Якщо хтось, звичайно, хоче зрозуміти, а не відразу ставити штампи, заготовлені радянським агітпропом чи не в довоєнні часи.
Сьогодні в українському суспільстві існує загальне нерозуміння націоналізму, точніше, сприйняття його через маску штампів, створених ще в радянські часи, і штучно використовуваних зараз різними політичними силами у власному інтересі. Наукового вивчення українського націоналізму, як суспільного явища немає, а те, що намагаються показати, як наукове вивчення, насправді виявляється замовленням, базованим на працях наукового комунізму. Недавня лекція п. Ґжеґожа Россолінського-Лібе у німецькому посольстві в Києві показала цю політизовану науку з невмирущими цитатами “поста ім. Ярослава Галана”, безкритичним використанням документів, створених КГБ СССР для компрометації політичних противників радянського режиму, як нібито автентичних джерел від керівників українського визвольного руху.

Вчора у цьому залі ми мали презентацію двотомника документів КГБ про патріярха Йосифа Сліпого, впорядкованого професором Сергійчуком, і значна частина дискусії була присвячена власне проблемі фальсифікації протоколів допитів у КГБ ще на етапі формування кримінальної справи, і способам виявлення, яка інформація об’єктивна, а яка сфальсифікована. На жаль, це питання просто не вивчається більшістю дослідників, а як результат — тексти, писані слідчими, потрапляють в дослідження від імені підслідних. Хоча, після опублікування Володимиром В’ятровичем документальних ілюстрацій того, як КГБ створювало документи про замовлені ЦК КПСС “злочини” “Нахтіґалю” у Львові, кожен документ, який вийшов з архіву КГБ мав би перевірятись під кутом зору: що це, оперативне слідство для власного внутрішнього вжитку КГБ (з нашаруваннями специфічної лексики, звичайно), чи замовний документ пропагандивної війни?

Трохи краще стоїть справа із вивчення першоджерел визвольного руху. Хоча в заанґажованих ЗМІ й гуляють міфічні вигадані цитати дійових осіб української історії минулого століття, але вони не приводять до першоджерел, і серйозні дослідники їх використовувати не можуть. Однак, на жаль, не завжди мають можливість використати автентичні першоджерела, і заповнити цю прогалину повинна допомогти презентована збірка. Звичайно, вона не вичерпує того, що потрібно серйозному досліднику, але вона повинна принаймі унеможливити ситуацію “я націоналістичних праць не читав, але засуджую”.

На жаль, це не унеможливлює заанґажованого підходу до вивчення націоналістичного руху в Україні. Я б сказав, що це навіть не вивчення, а підбирання джерел на заздалегідь замовлену тему, і тема ця — боротьба з націоналізмом. Мені боротьба з націоналізмом нагадує боротьбу з сексом в Радянському Союзі. Де був секс — невідомо, але з ним боролись. Радянський Союз впав, а секс вийшов з підпілля . А ви тепер в католицькому університеті вивчаєте, і інших вчите, якими повинні бути інтимні стосунки між чоловіком і жінкою в християнській родині. Але з сексом не боретесь, правда ж? Тільки з його збоченнями.

Подібно повинно бути з націоналізмом. Націоналізм — це основний інстинкт нації, він є — і нація існує, а як його нема, то нація, вважайте, померла. З націоналізмом конкретної нації борються ті, кому ця конкретна нація заважає. Боротися ж треба не з природнім явищем націоналізму, а з неприродніми його збоченнями. Скажімо, етнічні чистки, закладені в програму націоналістичного руху — це збочення, воно потребує не тільки ідейної, але й правової реакції, це підстава для заборони цього руху навіть якщо він не встиг здійснити програмних обіцянок. Але це не підстава навіть просто ганьбити інші рухи, які прагнуть всього лиш національної рівності, і подібно до інших націй хочуть мати свою державу, зі збереженням власних культурних цінностей і звичаїв. Це не підстава навіть тоді, коли вони збройно борються за своє національне визволення, просто, тому, що поневолювач сам прийшов до них зі зброєю в руках, і цією зброєю відібрав свободу, яка Богом дарована для всіх.

Є ще одна проблема, зв’язана з вивченням першоджерел недобросовісними заанґажованими інтерпретаторами — це змішування ідеологічних течій, розгляд суспільного руху без врахування його ідейного розвитку. На початку ідеологічна доктрина може виглядати в один спосіб, а потім зазнати еволюційного розвитку. Однак недобросовісні дослідники про цей розвиток мовчать — вони часто витягують нагору твори з ідеологемами, які не витримали апробації в цьому середовищі, і говорять про них, як про доктрину, яка мала б здійснитися на практиці. В дослідженнях про український націоналізм таке часто буває з працями Сціборського, він був захоплений італійською моделлю фашизму, і пропагував її у своїх працях як взірець. Пропагував, до речі, ще до війни. Але чи коректно звинувачувати у поглядах Сціборського бандерівців, які ще до розколу, у 1940 році проголосили свою концепцію під загальним гаслом “Свобода народам — свобода людині!”, і в 1943 оформили це в матеріялах програмних документів Великого Збору? Сціборський залишився в іншому таборі, але про це ті, хто намагається сформувати у читача заанґажований погляд, мовчать.

Інша проблема — використання внутрішніх заангажованих джерел в рухах, і промовчування про те, що ці джерела — заангажовані. Не секрет, що коли сім’я розпадається зі скандалом і ненавистю, довіряти свідченням колишнього подружжя одне про другого потрібно із застереженнями. Бажання вендети спотворює об’єктивність. Так само і в політичних рухах. Однак цей момент теж часто не враховується дослідниками, а тоді, коли завданням є створити заангажований матеріал, якраз враховується, але промовчуються делікатні обставини про особисту ненависть. ОУН пережила два розколи, не всі люди з цього середовища сприйняли ці події достатньо виважено. У деяких агентура КГБ намагалась загострити почуття ворожості, і досягла в цьому успіху.

Нарешті, проблемою є те, що пропаганда зробила термін “націоналізм” таким собі штампом, який ставиться на все, що потрібно затаврувати і приписати злочинну внутрішню сутність. Ну, от, скажімо візьмемо гітлерівську партію. Беремо назву, вона виразно говорить про націонал-соціалізм. Моє редакторське вухо чує, що “націонал”, але я чую іменник “соціалізм”. Чому ж, коли говорять про злочинність гітлерівської ідеології, то списують злочини на націоналізм, а не на соціалізм? Що є джерелом тоталітаризму, націоналізм чи соціалізм? Я думаю, більшість в цьому залі знають пророчі слова Івана Франка про Енгельсову державу, але я нагадаю для тих, хто забув: «Життя в Енгельсовій народній державі було би правильне, рівне, як добре заведений годинник. Але є й у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви. Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою». Хто жив при розвиненому соціалізмі, знає, що це правда.

Я не стверджую, що з націоналізму, як ідеології, не можна зробити машини, яка пожене вбивати людей за етнічною ознакою. Можна, і історія знає досить таких випадків. Але історія християнства знає приклад Варфоломієвої ночі, і це не є підставою записувати християнство до злочинних ідеологій. Християнство пройшло цей урок і очистилося від збочень. Так само і з націоналізмом. Суспільству потрібна не боротьба із ним, бо результат буде такий самий, як з сексом в Радянському Союзі, а боротьба із ідейними збоченнями. В цьому сенсі я вважаю, що намацаний ОУН шлях з дороговказом “Свобода народам — свобода людині!” є суспільно корисний і універсальний. Він не закінчиться доти, доки існують нації, і ми повинні мати на цьому шляху власні національні дороговкази.

На цьому про вивчення історії націоналістичної думки, гадаю, досить. Хочу ще трохи про місійність, бо і УКУ має і усвідомлює свою місію, викладену ще Патріярхом Йосифом Сліпим, і ОУН є місійною організацією.

Історія думки, як будувати державу і власне життя нації у ній, не закінчується тими двома томами, які ми тут презентуємо. Думку про завтрашню державу творять ті, хто живуть нині, і ваша думка теж важлива. Але для того, щоб моя, чи ваша думка зреалізувалася, необхідна комунікація, бажання зрозуміти думку іншого, знайти точки дотику ідей. Презентуючи цю збірку тут, в католицькому університеті, ми не маємо думки перетворити його в інститут підготовки кадрових бандерівців . Це неможливо, і непотрібно. Потрібен полігон для генерації нових ідей розвитку української нації, і тут вам не відкрутится від своєї місії. Є проста настанова Блаженнішого Святослава, як нашій нації встоятися перед новими зовнішніми викликами: “будуймо український світ”. Мені це страшенно нагадує настанову одного земляка Блаженнішого, сказану більше як півстоляття тому: “будуйте Україну навколо себе!”. Якщо хтось не знає, що це за земляк, то я скажу: Степан Бандера. Я думаю, що це універсальна точка дотику ідей, спираючись на яку можна перевернути всі неподобства в нашому національному житті. Головне — щоб ми намагалися зрозуміти одне другого, знайти в іншому те, що нас єднає. Тоді ніщо не зупинить нашої місії, час якої настав