Хто насправді є провокатором?

1-го липня 2012 року матчем в Києві закінчився футбольний чемпіонат Євро-2012. Влада де тільки може і як тільки вміє вихваляється, що успішним проведенням чемпіонату вона довела, що нині Україна — демократична й стабільна держава. А це, що при нинішній «стабільності» немає грошей для вчасної виплати пенсій, що виганяють лікарів у неоплачувану відпустку, то вона, звісно, мовчить. І заяви про «успіх чемпіонату» мають бути, за визначенням стратегів влади, одним з елементів стратегії її парламентської виборчої кампанії. Тож не випадково нині міста України вже розвішані щитами з гаслом «Чемпіонати минають — досягнення залишаються». І символом того «досягнення» є недоступний для більшості українців швидкісний поїзд Hundei.

Іншими елементом виборчої стратегії влади має бути обіцяння всього, що тільки виборець хоче почути. Себто в основу виборчої кампанії влади закладається, як і на президентських виборах, цинізм та зневага до виборця, за що українці вже нині дорого платять. Цікаво, що опублікований «Українською правдою» документ, який визначає стратегію партії влади визнаний її представниками автентичними. Одним з елементів тої «стратегії» є, звичайно, мовне питання.

Ще не погасли емоції від фінального матчу (для українців емоції не стільки викликав результат того матчу, скільки те, хто був у ложі з Януковичем та як себе там поводив), коли 3 липня 2012 року шовіністи у Верховній Раді, скориставшись з відсутності її голови — Володимира Литвина — «протиснули» провокаційний закон про узаконення незнання в Україні української — державної мови, більше відомий як провокація Ківалова-Колесніченка. І тим вони показали, що всі розмови про стабільність та демократію є всього лише виборчою тактикою, себто казкою для наївних. А реальна «стабільність» — це демонстрація безправ’я та безкарності влади.

Всюди у світі однією з основних повинностей громадянина держави є вільне володіння державною мовою. І ніде, окрім України, не знайдете «мудрагелів», котрі незнання державної мови прикривали б правами людини. Готуючи цей коментар перегорнув я море доступного в Інтернеті матеріалу і не знайшов я хоча натяку на право про незнання громадянином держави державної мови. Тому смію твердити, що про право на незнання державної мови може говорити або явний ідіот, або резидент чужої держави, засланий для підготовки ґрунту для окупації.

До мовної теми змушує знов повертатися мене доступний в українському Інтернеті «репортаж» Першого каналу Росії (а він є дзеркалом позиції влади), що вийшов в ефір у неділю 8 липня 2012 року про останні політичні події, пов’язані з мовною провокацією в Україні, що її вчинили регіонали.

У репортажі глядач побачив розділену надвоє карту України. З історії знаємо, що рисування подібних карат в 30-их роках 20-го століття вже в 40-их роках привело до страшної цивілізаційної катастрофи усієї Європи та значної частини світу — до другої світової війни. Тому українці (не лише опозиційні політики, громадські діячі й публіцисти, а й влада) не мають права мовчати, вдаючи, що нічого не сталося.

Сталося і то страшне. На людські душі російської телеаудиторії вливається страшна отрута брехні, яка неодмінно посилить і без того страшну шовіністичну ксенофобію. Багато-хто з бездумних людей, подивившись на таку карту, скаже: Україна нестабільна держава, яка стоїть на порозі розпаду…Прикладів такого мислення не треба далеко шукати. Візьмімо політикуючого священика з Польщі — Ісаковича-Залеського та всіх тих, хто підтримує його «війну з Україною». Вони вже давно, як свідчать інтернетні публікації та коментарі до них, «проповідують» розпад України. На появу подібних карт держава мала б реагувати з усією суворістю. Коли б у ній була українська влада…

Карта розірваної навпіл — це України тільки квіточки. Надання російській мові статусу регіональної (де-факто єдиної державної) на половині території держави у репортажі російського телебачення називається подією, яка була б незначною в будь-якій інший країні. Саме так самовпевнено, в стилі Ґеббельса, твердив, диктор російського Першого каналу Пйотр етро Толстой. Є це брехня у квадраті. По-перше, ніде в Європі, окрім країн колишнього СРСР, нікому не приходить в голову ставити питання про якісь «регіональні мови» на половині території держави (або й на всій, як це пробували зробити в Латвії). А там де воно ставиться (в окремих регіонах), то аж ніяк не є воно незначною подією. Тут для прикладу хочу навести ситуацію з сусідньої Польщі. Коли від імені 51 тисячі (на більше як 38-ми мільйону країну) осіб, які сілезьку говірку називають окремою мовою, ставилося питання про надання їй статусу регіональної мови, то це була головна подія в державі, з якої починалися теленовини. З приводу цієї події висловлюються не лише фахівці-мовники, а й перші особи держави.

Вони твердо стоять на позиції про категоричну недопустимість, дезінтеграції держави на мовному ґрунті. А щоб було якомога менше тих, хто має спокусу до регіональних мов, у законодавстві однозначно визначено, що близький до державної мови діалект, мова емігрантів чи мова державних національних меншин, за ніяких умов, не можуть бути в Польщі регіональними мовами. І польські правителі аж ніяк не переймаються, що якийсь недоумок-шовініст з екранів російського телебачення назве їх націоналістами й русофобами, котрі «перекручують» російську історію, ставлячи питання про Катинь тощо. І попри розбіжності у внутрішніх питаннях, усі вони стоять на позиції: Польща понад усе.

Завдяки такому підходові, незважаючи на загальноєвропейський демографічний спад, населення Польщі за останні два десятиліття не зменшилося. Коли в 1989 році мешканців України було більше 52 мільйони, то у Польщі мешкало 38 мільйонів осіб. Нині в Польщі є більше 38 мільйонів осіб, а в Україні чисельність населення становить менше 46 мільйонів. І при таких як нині темпах «покращення життя вже сьогодні», до кінця 2012 року мешканців України може бути менше 45 мільйонів.

А все могло бути по-іншому, і нас було б не менше 52 мільйонів, і не було б ніяких питань з дезінтеграції держави з використанням «мовної фішки» (саме так регіонали називають мовне питання, за яке так пристрасно «воюють»), коли б з екранів російського телебачення «не лякали» українців «українським націоналізмом», який не йде у ніякі порівняння з втілюваним Путіним російським націоналізмом…

В Україні були всі умови, щоб нині середня заробітна плата становила щонайменше 1300 доларів на місяць, як це є у Польщі. Не було лише одного. Не було української влади. Тут маю на увазі ментальність і патріотизм, а не штамп у паспорті. Саме на брак патріотизму та на неукраїнську ментальність влади (окремі патріоти не були в стані вплинути на загальну ситуацію) як на головну проблему сучасної України вказує всесвітньо відомий Збіґнєв Бжезінський.

Не тільки приклад Польщі є запереченням брехні Толстого, що цинічний замах на державну мову в будь-якій інший країні, був би «незначною подією». Гляньмо як різко реагують на провокаційні домагання підживлюваної Кремлем «шовіністичної раті» суспільства та уряди трьох балтійських держав. Наприклад міністр оборони маленької за територією та за чисельністю населення Естолнії — Урмас Рейнсалу прямим тестом говорить, що головна загрози для незалежності його країни йде з боку Росії. А прем’єр-міністр цієї держави — Андрус Ансіп, усі так звані «братські» стосунки його країни з Росією (1944—1990 років) називає окупацією. І ніяк не переймається, що з цього приводу скаже Перший канал Росії. А в Україні нинішні правителі, наче їм що-то пороблено, під пильними оком Азарова й Табачника беруться відновлювати розірвані «братські стосунки» і борються з «насильною українізацією» та «перекручуванням історії», називаючи твердження про російську окупацію проявами русофобії.

Микола Азаров навіть додумався до того, що на допомогу з «насильною українізацію», про яку при кожній, навіть найменшій, нагоді репетує російське телебачення, кличе парламентарів з НАТО.

Звичайно, що «насильницька українізація» і «перекручення російської історії» були головними лейтмотивом вище названої розповіді про Україну диктора російського телебачення Толстого. Замість полеміки з ним, якої він не буде читати, для нашого читача хочу поставити запитання: Цікаво, щоб сказав той гаспадін про германізацію Німеччини, про францизацію Франції, про полонізацію Польщі. Враховуючи глобалізаційні процеси, ці країни на захист їхніх державних мов поставили доволі жорсткі правові норми. Наприклад в польському законі про держану мову сказано, що у цій державні польська мова є найважливішим елементом національної ідентичності Польщі. І обов’язком усіх органів влади та державних установ Республіки Польща, як і обов’язком її громадян, є захист польської мови. За ігнорування цієї громадянської повинності передбачені покарання як фінансового, так і морального плану.

Враховуючи те, що так нахабно пропагована російськими шовіністами «насильницька українізація» не йде у ніякі порівняння, з тим що роблять поляки для захисту своєї мови, то як шовіністи назвали б процеси у сфері мовного захисту в Польщі? І хоч тисячі російських заробітчан у твій країні змушені оволодіти хоча б азами польської державної мови, то жодному шовіністові не спаде на думку навивати це «насильною пололінізацією». Причина проста: коли б хтось з російських публіцистів чи політиків до такого додумався, то неминуче була в різка реакція з боку державної влади Польщі. А що ж ми маємо з боку влади в Україні? Нібито після коментарів Петра Толстого МЗС України звернулося до іноземних ЗМІ з закликом дотримуватися «виваженості у коментарях щодо трактування історії, мовної та гуманітарної політики держави. Проте слідів такого звернення на сайті МЗС України не знайшов. А для історії, як відомо, що не записано —  того не було…

У рядах влади доволі часто доводилося чути дивне запитання, яке підтверджує вище названий висновок професора Бжезінського: А чи прийняті нами рішення не зашкодять інтересам Росії? Однак, коли Азаров оголосив, що його батьківщиною є Росія, то немає нічого дивного, що в коридорах влади в Україні лунають саме такі питання. Як і не має нічого дивного в проханні Азарова до делегації Парламентської асамблеї НАТО, щоб вплинути на українську опозицію, щоб ця припинила «насильну українізацію шкіл». Залишається лише відкритим запитання: чи заява російського телебачення (не вірю у «спростування», що це була «самодіяльність» ведучого, а не віддзеркалення ним настроїв російського політичного світу щодо України) про «настильну українізацію» спрямована на підтримку позиції Азарова, чи позиція Азарова з його безпрецедентними проханням до делегації ПА НАТО — елемент антиукраїнської політики Росії, з залученням сущих в Україні російських резидентів?

Це запитання поглиблюється ще й тим, що позиція Азарова та російського телебачення співпадають й у питанні кількості росіян в Україні. У коментарі до репортажу з України Толстой сказав: «Показово, що за роки насильницької українізації, коли в країні, де живе більше 20 мільйонів росіян, примусово всюди насаджувалася українська мова та перекручувалася російська історія, прищеплювалася брехня про геноцид українців і про героїзм бандерівців, не було з боку російськомовних і сотої частки таких пристрастей, як сьогодні».

Також і Микола Азаров, під час зустрічі з делегацією Парламентської асамблеї НАТО, переконував її членів, як повідомляють українські інформаційні агентства, що в Україні опозиція «заперечує право половини населення України спілкуватися рідною мовою».

Хоч я вже цієї проблеми торкався у попередньому коментарі, однак хочу ще раз до неї повернутися. Названі Азаровим дані кардинально розходяться з даними перепису населення 2001 року. За ним майже 78 відсотків населення задекларували себе як українці. Проте лише 82 відсотки з них українську мову назвали рідною. І всього три відсотки із тих хто задекларував себе росіянином назвали рідною українську. І коли скласти ті відсотки, то за жодною, навіть за вісімковою, системою числення, не набереться цифра 50 відсотків, яка дає підстави говорити про «половину населення».

Важко повірити, що прем’єр не володіє даними перепису. У чому ж тоді причина таких ляпів? Тут є своя «логіка». Шовіністи із рядків комуністів та регіоналів вже відкрито проголосили намір домогтися, щоб і російськомовні українці і ґрунтовно зрусифіковані національні меншини у час наступного перепису вже записалися росіянами. Такі дії в енциклопедіях та тлумачних словниках виразно звуться етноцидом. А політика етноциду карається міжнародним правом.

Якщо дивитися в такому ракурсі на заяви Азарова про те, що в Україні для 50 відсотків населення рідною мовою є не українська, то можна їх розглядати, як заохочення до етноциду.

Звичайно, що «репортаж» з України не обійшовся без широкого коментованого (я цієї теми також торкався в передньому мовному коментарі) інтелектуального «шедевру» Міхаіла Чєчєтова (саме так він себе називає) про «розведених котят». Тим, як свідчать коментарі в Інтернеті, він відштовхнув від регіоналів значну частину інтелектуально прошарку із числа російськомовного населення. Не думаю, що ці слова дали тому, що автори репортажу були рівня Чечестова. На має переконання їх дали з огляду на слова: «Я не знаю, що вони будуть робити на виборах». Не випадкового з боку влади вже лунають звинувачення на адресу опозиції, що вона не могла не знати, що готується до «голосування» мовне питання, проте нічого на зробила, щоб не допустити до його прийняття…

На жаль, є такі хто піддається на таку провокацію. І подібними провокаціями-інсинуаціями вона може завдати сильнішого удару опозиції ніж отримати додаткову підтримку для себе з боку вже згаданих «русскозабочених». Є ніж ними такі, хто репетує з трибун міських та обласних рад півдня та сходу України, що мають досить, щоб їм свою політку нав’язував захід (в розумінні мешканці західних областей України). І це, звичайно, не йде від «великого розуму». Як і звернення до Януковича (цитую за «Українською правдою» у перекладі на українську: «Допоможіть, щоб всі люди могли, як і раніше, вільно вибирати російську мову рідною і в нашому місті не починали фашисти розмовляти українською, тому що нею треба говорити в селі, а місті — нашою споконвічно російською, як Тарас Шевченко!». Однак більшість тих, хто розмовляє російською і хотів, щоб його питання з приводу мови прозвучало на широко рекламованій (проте згодом скасованій) прес-конференції Януковича 4 липня, виступали з різким осудом провокації з «мовним законом».

Вся ситуація навколо мови загалом і як вище цитоване «прохання» до Януковича, зокрема, свідчення драматизму, до якого нині доведи Україну. Не тільки Янукович з його командою. 2005-10 роки в тому плані це роки глибокого розчарування, бо попри декларації дуже мало було зроблено. Осмислюючи цей час українського життя загадав, що слово «лузери», яким Микола Азаров 3 липня обізвав опозицію я вже чув від нього. Тим же терміном, коли був він опозиції, в 2005 році називав тодішню владу (на той момент президента Ющенка та прем’єра Єханурова). Якщо для Азарова «лузерами» себто невдахами, котрі не вартують уваги і поваги, є нині опозиція, а тоді коли він був в опозиції, ними для Азарова була влада, то напрошується висновок, що для нього не вартими уваги невдахами є всі політики державницької орієнтації, себто все свідоме українство. І не зовсім свідоме, коли так безпощадно руйнується луганський теплововзобудівний завод і за тридесять земель купляється непристосовані до стану українських колій заморські «гунаї».

Звичайно, що й цей промисловий гігант не був би зруйнований і не туло б «лузерів» та «розведених «котят» в лексиконі влади, і не викликало мовних провокацій, коли була б інша культура нинішніх владоможців. Про неї Володимир Литвин, наче відчуваючи, що влада його «спише», на зустрічі з пресою 22 квітня нинішнього року, на якій і мене вдалося побувати, говорив дуже критично, Як і про безвідповідальність перед державою.

Судячи з розмов з людьми, з публікацій в Інтернеті, в українському суспільстві розуміння «культури» і безвідповідальності нинішньої влади стає з кожним днем виразнішим. Тож не випадково з приводу нової реклами Партії регіонів — «Чемпіонати минають – досягнення залишаються» — чуємо одні «лише подяки».

Однією з форм персональної «подяки» Януковичу за все ним зроблене за два з половину років було те, що 9 липня, у день уродин Януковича в Києві на двох мостах невідомі вивісили «привітання» Януковичу із зображенням Муаммара Каддафі та Саддама Хусейна. Тут хочу також сказати, що у числі тих питань, які за посередництвом «Української правди» люди хотіли поставити Януковичу на його прес-конференції 4 липня, дуже велику суспільну підтримку отримало запитання: Чи не боїться він, що із-за його «політики» повторить він долю страчених диктаторів?

Проте український люд не лише до влади має запитання, а й до опозиції. Людям з вулиці важко зрозуміти, чому опозиція 6 липня, у день закриття сесії заявила про перемогу над мовною провокацією, посилаючись на заяви Володимира Литвина, що він не підпише скандального закону про засади мовної політку. Про це він заявив на парламентському каналі «Рада» та написав у коментарі на Facebook. Там він каже, що йому не дозволить підписати закон і те, що він українець… Однак це ще нічого не означає.

Влада у примусовому порядку нині змушує підконтрольні їм установи та вищі школи виступати на підтримку її мовної провокації, слати до Януковича звернення з вимогами підписати поки не підписану Литвином політичну провокацію. Під такими листами ведеться також збір підписів в обмін на гречку, повідомляють зі Слобожанщини. Судячи з відповідей В. Януковича під час неформальної зустрічі з Клубом головних редакторів країн СНД, Балтії та Грузії, яка відбулася 11 липня у Криму, він до початку мовного майдану був налаштований і без «посівання» гречкою поставити підпис під провокацією Ківалова-Коленіченка. «Мене запевняють законодавці — ініціатори цього закону, що він пройшов експертизу у Венеціанській комісії», сказав Янукович. Хоч він свого часу обіцяв «почути всіх», проте ні словом не згадує чи чує він тих, котрі твердять, що експертиза була Венеціанської комісії була негативною. Говорячи, що для нього орієнтиром при підписанні «закону» буде «Європейська хартія про мови», ані словом не згадав, чи знає він чи ні, що в Україні діє сфальшований переклад Хартії. Також не висловив він свого ставлення до аморального способу прийняття закону, який він «вивчає»…

Про негласну обіцянку підписати закон свідчить й те, що головні мовні провокатори — Ківалов та Колесніченко, не дочекавшись Януковичевого підпису, самовпевнено заявляють, що у новій Конституції, яку руками Кравчука колотить Янукович, вони застовплять російську як другу державну мову в Україні.

Це не закінчиться миром. Кількість людей відкрито незадоволених «порядками» Януковича зростає. Зростає також дурість тих, хто його сторожить. Тому не впевнений, що наступним разом «кримські партизани» з орієнтованою на опозицією частиною  суспільства будуть «дискувати» лише з використанням яєць… Враховуючи вище викладені факти не впевнений, що падіння влади Януковича буде мирним.

Мирослав Левицький

Über Nataliya Zubar 2362 Artikel
Nataliya Zubar, Maidan Monitoring Information Center, Chair

2 Kommentare

  1. Китайці росіян не спитають коли запровадять на ВСІЙ території своєї Північної провінції (нині – так звана “Россия”) ЕДИНУ КИТАЙСЬКУ МОВУ!

  2. Щоб збудувати українську ДЕРЖАВУ(уже 20 років будуємо ?) потрібно:
    • Прийняти закон, до виборів, про люстрацію діючої влади (парламент,АП,СБУ,ГПУ,МВС,уряд) .
    • Зарплата депутатів ВР мусить залежати від наслідків діяльності,
    • Відновити графу «національність» в паспорті,
    • Зупинити лихварську діяльність банків,
    • Повернути сховані бандюками мільярди з офшорних зон,
    • Встановити європейську зарплату українцям,
    • Повернути народу природні багатства країни,
    • Позбавитись наслідків тоталітарного (пам»ятники, назви вулиць,міст) режиму,
    • Дитячі садки треба негайно перевести на українську мову навчання.
    • Школи негайно перевести на українську мову навчання з факультативом мов національних меншин.
    • Російську церкву назвати її справжнім іменем, а не вдавати, ніби вона українська.
    • Вищі навчальні заклади готують фахівців для України і викладання лише українською,
    • Патріарха Кіріла оголосити персоною нон ґрата, а не дозволяти роз’їжджати Україною, як по своїй вотчині
    • У Верховній Раді категорично заборонити виступи окупаційною мовою.
    • Заборонити ввезення з Росії українофобських книжок, а на інші російські книжки ввести високий податок.
    • Заборонити громадянам інших держав вести на телеканалах передачі окупаційною.
    • Незаконно проголосовані Харківські угоди негайно розірвати, видворити з Криму російський флот.
    • Отже, всі статки , що перевищують мільйон, націоналізувати , спрямувати накрадені гроші мільярдерів-хапуг на освіту,медицину,підвищення зарплат і пенсій до рівня європейських, модернізувати армію.

Kommentare sind deaktiviert.