Десять років тому вийшла друком книжка «Україна Incognita». Це була подія в житті газети та наших читачів, яка, як бачимо нині, дала початок цілій однойменній бібліотечній серії «Дня». Сьогодні ця перша книжка, до якої редакція зберігає дуже трепетне ставлення, — бібліографічна рідкість і досі, мабуть, залишається найбільш знаковою та популярною з усіх наших книжкових видань. Це не порожні слова, бо за свою десятирічну історію «Україна Incognita» була перевидана п’ять разів українською мовою та один раз — російською загальним накладом у 12900 екземплярів. Між іншим, не виключено, що найближчим часом ми перевидаватимемо її знову — запаси останнього перевидання вже вичерпано.
«Україна Incognita» об’єднала матеріали, опубліковані в «Дні» впродовж 1997 — 2002 років. Хоча обсяг її невеликий (принаймні порівняно з нашим «важковаговиком» в усіх сенсах цього слова — «Силою м’якого знака»), діапазон порушених тем — дуже широкий — від древньої до новітньої історії України. У передмові до тієї «першої ластівки» 2002 року головний редактор «Дня» Лариса Івшина написала: «Відкриваючи себе світові, ми повинні зрозуміти самі свою Україну. Ми не голі йдемо в Європу. Ми там давно присутні. І ця книжка мислиться як ще один доказ того, що голосіння непродуктивні. Ми маємо щастя належати до яскравого і сильного народу.» Тепер очевидно, що ці слова могли б бути епіграфом до будь-якої із книжок, виданих пізніше в бібліотечній серії «Дня»: «Дві Русі», «Війни і мир», «День і вічність Джеймса Мейса», «Апокрифи Клари Гудзик», «Мої університети» Лариси Івшиної, «Почему ОН НАС уничтожал» Станислава Кульчицкого, «Ваші мертві вибрали мене» Джеймса Мейса, двотомники «Екстракт 150» та «Екстракт +200», «Сила м’якого знака, або Повернення Руської правди».
Деякі з цих книжок так само видавалися не один раз і різними мовами — англійською, польською, російською, вірменською, румунською… На них існує стабільний попит, адже суспільство дедалі більше, хоч і повільніше, ніж нам хотілося б, повертається до себе та своєї історії. І в тому, нехай навіть це звучить нескромно, є й заслуга «Дня». Отже, все недаремно…
«Україна Incognita» має фантастичну історію, — згадує Лариса Івшина. — У книжці була самвидавна версія. Коли я приїхала в Кіровоград, щоб представляти це наше дорогоцінне видання, до мене підійшов один чоловік і сказав (ніколи не забуду цей хвилюючий момент!) — ви знаєте, що коли цієї книжки ще не було, вона вже була!.. І показав мені бухгалтерський гросбух, який був заклеєний вирізками з нашої газети і названий так само — «Україна Incognita». Я потім дізналася, що до такого самвидаву вдавався багато хто. Зокрема академік Жулинський. Після видання книжки академіки (особливо їхні дружини) дякували нам за те, що ми звільнили їхні бібліотеки від гори вирізок, архівів і папок. Із тим добрим чоловіком із Кіровограда — а звуть його Андрій Іванко — я тоді ж уклала дуже вигідну угоду: гросбух — в обмін на дві «Іncognitu». Ця самвидавна «Україна Incognita» показала величезну затребуваність українців у своїй історії».
Тому популяризація української історії продовжилася у веб-сайті «Україна Incognita» (incognita.day.kiev.ua), якому нині минає один рік. За такий короткий термін він, утім, уже встиг запропонувати інтернет-спільноті немало унікального, як-то проекти «Музеї онлайн» та «Інтелектуальна карта України», рубрики «Маршрут №1» та «Сімейний альбом України», які отримали на цьому сайті ніби нове життя.
«Через дев’ять років після першої появи книжкової версії «України Incognita» ми створили однойменний сайт, що насправді давно існував у задумі, — каже Лариса Івшина, ініціатор створення інтернет-ресурсу. — Про цей проект дуже коротко, але вичерпно сказав один із користувачів сайта Олег Пустовгар, порівнюючи «Україну Incognita» з іншим історичним ресурсом: «…різниця між ними така ж, як між «Британікою» та «Вікіпедією». «Це той народний аристократизм, який існував завжди і який треба підживлювати всіма видами духовної та інтелектуальної «зброї», — переконана головний редактор «Дня».
У постійно оновлюваній рубриці «Зворотний зв’язок» на сайті є, зокрема, думка авторитетного російського політолога, провідного співробітника Центру Карнегі (Москва) Лілії Шевцової: «Проект «Україна Incognita» у меня вызывает настоящее восхищение. Стремление сделать историю фактором национального самосознания; попытка привлечь общество к восстановлению исторической памяти; усилия сделать академическую историю живой через использование новых коммуникаций — это действительно амбиционная повестка дня. Но ведь получается!»
— Якось у розмові зі мною один професор, не знаючи, що я працюю в «Дні», сказав, мовляв, моя бібліотека (а це близько 5 тисяч книг) неповна, оскільки у ній немає «України Incognit’и», — розповідає редактор сайта incognita.day.kiev.ua Артем ЖУКОВ. — Я відчув колосальну гордість за те, що працюю у виданні, яке робить, окрім якісної щоденної преси, ще й додаткові проекти, які відкривають очі українцям на своє минуле. Зараз я мало не щодня отримую відгуки від тих, хто стежить вже за онлайн-версією «України Incognita», яка з’явилася на світ рік тому — і розумію, що тепер можна бути спокійним, адже бібліотеки українців, нехай і віртуальні, — повні. Це — відчуття сатисфакції від того, що маєш нагоду долучатись до появи таких продуктів. Адже створюючи інтелектуальні містки між маловідомим і популярним, ми формуємо майданчики для дискусії та пошуків конструктивного погляду на своє місце в історії.»
…На жаль, декого із авторів першої та знакової для «Дня» книжки «Україна Incognita» вже немає з нами: Джеймса Мейса, Сергія Кримського, Клари Гудзик. Утім, приємно усвідомлювати, що «Україна Incognita», яка, сподіваємося, буде перевидана ще не раз — ніби паперовий, але вічний пам’ятник і їм…
Сьогодні ми розпочинаємо серію публікацій, присвячених десятиріччю паперового проекту «Україна Incognita» та першій річниці однойменного веб-проекту — із коментарів тих, хто пам’ятає народження нашої першої книжки та брав у її створенні активну участь.
«ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ ЯК ЗАПОБІЖНИК РУЙНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ»
Володимир ПАНЧЕНКО, літературознавець:
— Це, звичайно, дуже важливий проект, тому що він зорієнтований на ліквідацію того, що було пошкоджено в радянські часи. Мандруючи багато Україною, я постійно переконуюся, що одне з найбільших бід в Україні тієї пори — це те, що тоді було «розірвано зв’язок часів», як сказав Гамлет. Відповідно, потрібно ліквідовувати ці розриви в історичній пам’яті, для цього й потрібні книжки, сайти. Потрібно
популяризувати історичні знання, тому що науковці ці знання формують, продукують у своїх монографіях, але все це залишається в невеличкому колі. Через це дуже важливими стають науково-популярні проекти, які зорієнтовані не на вузьких фахівців, а на масову свідомість. Адже найбільші проблеми виникають із масовою свідомістю, якщо мати на увазі рівень історичних знань.
Щодо самого проекту. Це був такий щасливий момент, коли ми зустрілися з Ларисою Олексіївною. Я їй тоді сказав, що було б класно, якби вийшла книжка на основі серії матеріалів «Україна Incognita», а ідея Бібліотеки — це вже ідея пані Лариси. Я думаю, що цей проект розвивається цікаво і з користю для читачів. Дуже добре, що від книжкової ідеї відбрунькувалась ідея сайта «Україна Incognita». Мені, між іншим, дуже приємно пригадувати, що в числі найперших матеріалів були статті про історію Кіровограда, степової України — для мене це виглядало сентиментально. Зазираючи в історико-публіцистичну думку попередніх десятиліть, звичайно, треба працювати над тим, щоб формувалася школа сучасної української публіцистики й історичної публіцистики особливо. Тому що зараз, на 21-му році незалежності, ми живемо в драматичний момент. Маю на увазі сумнівної політичної якості ідеї з регіональними мовами для того, щоб розчленувати Україну, ідеї федералізму, які зараз нав’язливо пропагуються Віктором Медведчуком. Усе це небезпечно для існування української державності, й коли йдеться про альтернативи й запобіжники, то я думаю, що історична пам’ять — якраз дуже важливий запобіжник. Проте на завершення я б констатував позитивну тенденцію: час іде, і він «працює» на
Україну. Наприклад, нещодавній матч збірних України й Чехії у Львові. Треба було бачити й чути, як поводився стадіон, як уболівальники на останніх хвилинах матчу співали «Ще не вмерла Україна». І навіть у тих місцях, де цього не чекаєш (бо у Львові цього чекаєш), теж з’являються подібні речі. Наприклад, на Олімпіаді боксер Усик танцює гопак, і такі тенденції, які з’являються вже в тих, хто народився в часи незалежності, вселяють надію. Через те рецепт на багато років наперед у нас із вами один: працюймо, працюймо, працюймо.
«МИ ВСІ ПОТРЕБУЄМО ПІЗНАННЯ ТОГО, ЩО З НАМИ ВІДБУВАЛОСЯ В НЕДАЛЕКОМУ МИНУЛОМУ»
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук:
— Проект «Україна Incognita» втілюється не тільки в газетних сторінках, життя яких нетривале, а й у книжках, також у «Дня» є вихід в Інтернет — через сайт газети та сайт «Україна Incognita». Значення цього проекту дуже істотне, тому що ми всі потребуємо пізнання того, що з нами відбувалося в недалекому минулому. Бажаю організаторам проекту успіхів і більш активної праці якраз у галузі аналізу того часу, століття якого ми незабаром будемо відзначати — адже 2017-й зовсім недалеко. Хотілося б бачити в рубриці «Україна Incognita» більше матеріалів про наше недавнє минуле, яке ми називаємо радянським. Два десятки років немає вже радянської України, але вона все ще з нами, тому що — всередині нас. Немає вже радянської економіки, радянської символіки, ковбаси по 2.20, пива «Жигулівського» (навіщо було його називати «Жигулівським», коли був лише один сорт, якщо підвезуть). Коротко кажучи, зовсім немає радянських реалій, а людина все ще боїться держави, залежить від неї, ностальгує за минулим, забуваючи про ту клітку, в якій жила. В ситуації зростаючого відставання України від світу, який ми називаємо цивілізованим, — а як же не відставати, коли все залишається нереформованим, — людина починає думати: а чи не повернути країну народу? Дозована владою критика на її адресу з боку сучасних комуністів, неймовірно потужний пропагандистський тиск на незадоволених життям напередодні виборів мені, історику, нагадує 1917 рік. Тоді більшовики розгорнули пропаганду через власні газети в істотно більших масштабах, ніж усі інші політичні партії разом узяті. Через багато десятиліть виявилося німецьке походження коштів, витрачених на газети або на загони червоної гвардії. Коли ми дізнаємося походження кошів на передвиборчу кампанію влітку і восени 2012 року?
Треба знати, яким було радянське минуле, щоб зробити висновки на майбутнє. Актуальність пізнання цього з часом тільки збільшується, тому що виходу з сучасної ситуації, яка є все ще пострадянською, не може бути без реформ — болючих, але потрібних. Дивно, що цього не розуміють ті, хто тепер при владі, як не розуміли ті, хто був при владі до них. Ми ж усі сидимо на вулкані. Ось чому загадки радянської України, такої близької всім нам, але ж незнаної, треба систематично й послідовно друкувати в газеті, суспільне значення якої рік від року тільки збільшується. Через те, що інші канали виходу на читача з подібними «несвоєчасними думками» (вислів Максима Горького) все скорочується й скорочується.
«НАЯВНІСТЬ РІЗНИХ ДИСКУРСІВ — ДУЖЕ ПОТРІБНА РІЧ»
Юрій ШАПОВАЛ, доктор історичних наук:
— Насамперед я хотів би абсолютно щиро привітати газету «День» з обома проектами — і книжковим, і з сайтом. Колись Олександр Солженіцин сказав, що першу книжку й дурень видасть. Він мав на увазі, що треба зберегти форму, мати тематику, розвиватися, для того щоб робити таку серію. Все це, мені видається, в книжках газети «День» присутнє. Тепер основне завдання полягає в тому, щоб зберегти критерії при відборі тематики й авторів. Тому що «День» має смак до історії, й це унаочнюється всіма проектами й підтверджується змістом самої газети. Мені видається, що сайт «Україна Incognita» ще не має тої досконалості, яку я би хотів бачити, але це не значить, що я його критикую. Там дуже цікаві матеріали. Сайт, мені здається, має дуже хорошу перспективу, оскільки він може стати публічною трибуною для обговорення тих проблем і минулого, і сучасності, які є актуальними в сьогоднішньому українському суспільстві. Наявність різних дискурсів у просторі сайта, мені здається, дуже потрібна річ, тому що Україні гостро бракує публічного обговорення проблем, що насправді складає величезну суспільну вагу. Я хотів би цього побажати й думаю, що це завдання абсолютно виконуване, тим більше, що сайт роблять креативні люди. Але це ще належить зробити.
«УКРАЇНА INCOGNITA» ПРАЦЮЄ!»
Андрій ІВАНКО, заступник директора Кіровоградського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти ім. В. Сухомлинського:
— Пригадую, як під час візиту до Кіровограда пані Лариса обміняла мою книжку-«вирізку» з публікацій «Дня» на першу книжку з Бібліотеки «Дня» «Україна Incognita». Вона тоді підписала мені книжку, я її зберігаю. Зберігаю в ній і кольорову фотографію, яку ваші співробітники зробили зі мною на пам’ять. Більше того, це видання стало для мене конволютом, адже «День» неодноразово писав про перебування в Кіровограді, а також про мою рецензію в обласній газеті, кілька разів також були згадки про мене особисто: я все це вирізаю тематично і складаю в цю книжку. До слова, я продовжую робити вирізки з «Дня» й далі. А подарована книжка постійно в роботі. Я трішечки займаюся репетиторством, і от зараз я маю дуже гарного учня з Кіровоградської гімназії імені Шевченка, який дуже цікавиться історією. Ось, до слова, минулого разу ми вивчали Петра Могилу, а «Україна Incognita» містить блискучу статтю Ігоря Сюндюкова про екуменіста середини ХVII століття. І ця його стаття, покреслена вздовж і поперек різними кольорами, олівцями, маркерами. Адже цей учень готується до олімпіад, до вступу у вищий навчальний заклад, до ЗНО за вашою книжкою як посібником. Тобто «Україна Incognita» працює!
Фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»