Юрій Андрухович: Синхронізація

“Ред Гот Чилі Пепперс”. Я не був на їхньому концерті в Києві, проте страшенно люблю їхню платівку “Каліфорнікейшн”, можу слухати її в будь-якому часі й настрої. Вірите – не набридає. Мабуть, не я один такий. І навіть не один з мільйона.

 Патті Сміт. Бабуся панк-року, як чомусь стверджує Вікіпедія. Я люблю її трохи менше за всіх інших жінок у рок-музиці: вона мені майже однолітка плюс надто вже худа. Це я жартую. Насправді ж поважаю як поета і взагалі як постать.

 Мій приятель Марко одного ранку перетнувся з нею десь у Челсі, неподалік від Ґрінвіч Вілидж. Вона виглядала так, наче спросоння вибігла купити сигарет, молока й газету.

 Пол Маккартні. У наших журналістів від якогось часу прийнято казати “сер Пол Маккартні” – так, ніби це робить його ще більшим. Українські олігархи пишаються дружбою з ним. Не знаю, чи він про цю свою з ними дружбу здогадується.

 Не вірю в усі ці байки про чиєсь щасливе комсомольське минуле з кльошами й бітлами. Тут одне з двох – або “комсомол – моя судьба”, або патли. Я був сердитий на “сера Пола” за його нерозбірливу комсомольську дружбу і кілька років поспіль переслухував лише “Роллінґ Стоунз”.

 Стінґ. Люблю і досі слухаю всю творчість “Поліс”, а Стінґа окремо вже давно не слухаю. У середині 1990-х ми з найближчим товаришем писали йому листи, запрошуючи виступити в нас у Франику. Мій друг вірив, що він приїде, а я лише підписувався – за компанію.

 Піт Тауншенд. Ось про кого я майже нічого сказати не можу! Але все одно дуже поважаю – за “Томмі”. Хто не пам’ятає – була така рок-опера світоглядного значення, володіла серцями й умами всіх підлітків планети, які мали її у своїх магнітофонах.

 Зате є ще один Піт – Пітер Ґебріел. Для мене багато в чому зразок. Видатний музикант і шоу-мен (та що там видатний, не те слово – просто геній!), який уже кілька десятиліть поспіль підтримує і продюсує мало- чи відносно малознаних виконавців етнічної музики з усього світу. А його вистави? А музика до кінофільмів? А голос?

 Мадонна. Ну, з нею простіше. Я про неї вже недавно писав.

 Бйорк. Просто дивовижна. Знайомий ісландський поет Сьйон (він автор деяких її текстів) каже “Бйорк – це найвище досягнення всієї ісландської культури. Ми дали світові Бйорк”. Захищати слабших взагалі в її дусі, вона чиста й вулканічна, як ісландська культура.

 Що поєднує всіх перелічених людей? Те, що вони виступили на захист трьох російських дівчат, кинутих до в’язниці, щоб догодити дрібничковій мстивості ображеного нарциса.

 Хто цей нарцис? Володимир Путін – наступник Мубарака й Каддафі. Від долі не втечеш (у майбутніх підручниках так і напишуть: “Від долі не втечеш”, див. “Диктатори пострадянського простору”).

 Хто ще засвітився у цькуванні?

 Наприклад, Єлєна Ваєнга. Донедавна я не знав, хто це. Я дізнався про неї завдяки всій цій розправі. Я спершу подумав, що то Єлєна Ханга (переплуталася фонетика), а потім: “Та ні, вона б такого не сказала, чорношкіра жінка ж не означає чорнорота”.

 Виявилось, Ваєнга – те саме що Стас Михайлов, тільки у спідниці. Тьху ти – не Стас Михайлов, а Нікіта Михалков. Цей точно цькував і просив у суду всієї строгості, на яку той лише здатен.

 А суд і особливо просити не треба. Суди в “республіках-сестрах слов’янської єдності” сьогодні взагалі вже обходяться без виправдувальних вироків. Суди в нас не для того, щоб виправдовувати невинних.

 Так і записуємо: суди і судді.

 Ще принагідно вигулькнув якийсь головний редактор “українського” “Плейбоя”. Він запропонував засудженим фотосесію.

 Це такий гебівський гумор, якщо хто не зрозумів. Завдання ж таке, щоб компрометувати, переводити політичний протест у площину гламурності. От, мовляв, їм тільки про це йшлося, щоб стати популярними. Мадонна за них помолилася?! Тоді саме у “Плейбої” й місце цим революціонеркам – і саме в “українському”.

 Я міг би згадати ще багато кого. Скажімо, з одного боку – російську інтеліґенцію, журналістів, письменників, які були чесними й називали речі своїми іменами, вимагаючи звільнення. Усіх тих, які протестували перед судом, у масках і без.

 А з іншого – лицемірного Гундяя з усім його церковним апаратом та стукацьким хазяйством: він спершу зробив усе можливе, щоб дівчат засудили, а тепер поширює якісь відозви, просить (кого – державну владу у власній особі?!) про помилування “блюзнірок”.

 Наскільки це стосується нас? Запитайте про це в Юрія Луценка, вирок якому – і так само дворічний – оголосили чи не того ж самого дня. Запитайте про це в Юлії Тимошенко та інших невинно засуджених політичних. Вироки в Україні та Росії лунають синхронно, і строки ув’язнення натякають на “далі буде”.

 Двадцять перша річниця перемоги над тоталітарним минулим – а воно, переможене, наче нікуди й не дівалося. Тобто все більше стає тоталітарним майбутнім. І навіщо нам ще якийсь там Митний союз, коли вже є В’язничний?

ТСН