Коли прем’єр-міністр Азаров слідом за російським виборним досвідом вирішив також запропонувати ввести в Україні відеоспостереження, було зрозуміло, що турбота про дотримання конституційних норм та вільне волевиявлення громадян – останнє в списку його “добрих справ”. Але ж, думалося тоді, навіть якщо вони йдуть на трансляцію з дільниць, то або махінації відбуватимуться на рівні, вищому за дільничний (недарма в окружних комісіях, згідно прийнятому закону, камери не встановлюються), або цей рівень складатиметься із сотен дрібниць, які загалом дадуть результат, потрібний правлячій партії. Насправді, є і перше, і друге. Але мова сьогодні – саме про відеоспостереження, точніше, про його організацію.
Кожен економіст розуміє, що будь-який проект майже в першу чергу складається з його фінансового обґрунтування – кошторису, в якому, як правило, вказані як головні витрати, так і дрібні. Або передбачається невеличке припущення.
Безумовно, такий кошторис мав бути розроблений і для організації відеотрансляції з дільниць.
Даючи собі звіт, що сервери, мережа, камери якісного спостереження, безперебійне живлення, під’єднання всього цього господарства до Інтернету річ не дешева – однак, почувши цифру в мільярд гривень, ми пішли рахувати.
Тож цифра вийшла чималенька. На кожну дільницю було виділено майже під 30 тисяч гривень бюджетних коштів.
Але незабаром виникло наступне питання – що саме, згідно кошторису, входило до того мільярду? Відповідно до закону про доступ до публічної інформації, ми офіційно звернулися до ЦВК. Оскільки відмовити ЦВК не міг, за тиждень кошторис ліг на редакторський стіл.
Згідно з документом, програма зі встановлення камер відеоспостереження має номер бюджетної класифікації і цілком пристойну назву – “Створення та запровадження системи відеоспостереження на звичайних дільницях на постійній основі під час виборів народних депутатів України у 2012 році”.
Але складається лише з однієї цифри. Дев’ятсот дев’яносто три мільйони шістсот тисяч гривень. Згідно кошторису – це “придбання обладнання і предметів довгострокового користування”.
Це означає лише одне – справжнього кошторису, у якому б чітко визначалися фірма-постачальник обладнання, фірма-оператор, фірма-монтувальник – не існує. А якщо ми пригадаємо, що народні депутати звільнили (цілком офіційно!) центральний виборчком при закупівлі недешевого мережевого обладнання від проведення будь-яких тендерів, то можна уявити собі, яка частина бюджетних коштів впаде у кишеню замовнику-вуайєристу.
Отже, нагадаємо тези.
1. Окружні комісії не обладнуються камерами відеоспостереження. Тобто, саме тут, як і в минулі вибори, можна очікувати найбільший відсоток підробок.
2. Кошторис не розписаний на цільові витрати.
3. Закон України, яким передбачене встановлення камер спостереження, звільнив розпорядників мільярда бюджетних гривень від будь-якого тендеру та прозорості.
4. На кожну дільницю на відеоспостереження бюджетом передбачено по тридцять тисяч гривень.
5. На момент прийняття закону не було зрозумілим подальше використання придбаної техніки. Але зрозуміло, що використовувати камери можна буде лише декілька років – гарантійний строк експлуатації – рік. Ото й “довготривале користування”.
Всього мільярд гривень. А який смак-то у грошей, а!
ІА “Поряд з вами”
