Останнім часом з новою силою спалахнули в публічному просторі суперечки щодо законності застосування відеоспостереження в приміщеннях, де перебуває Ю. Тимошенко.
Лунають суперечливі твердження, але як дізнатися, хто каже правду, а хто бреше? Чимало громадян покладається на свої уподобання: якщо «ця» сторона мені не подобається – вона й бреше.
Правда, є інший спосіб спробувати дізнатися правду – подивитись у закон. І якщо він не надасть повної відповіді, то може принаймні ситуація буде більш зрозумілою.
У випадку з відеоспостереженням у палаті Ю. Тимошенко Державна пенітенціарна служба України (надалі – ДПтСУ) запевняє – все зроблено законно. Чи можна вірити посадовцям відомства?
Достатньо розглянути законодавчі підстави застосування відеоспостереження взагалі – не важливо, щодо кого. Є частина 1 статті 103 Кримінально-виконавчого кодексу України (КВК), яка визначає:
«Адміністрація колонії має право використовувати аудіовізуальні, електронні й інші технічні засоби для попередження втеч та інших злочинів, порушень встановленого законодавством порядку відбування покарання, отримання необхідної інформації про поведінку засуджених».
Та чи єдина це регламентуюча відеоспостереження правова норма? Правозахисна організація «Донецький Меморіал» поцікавилась у ДПтСУ про законодавчі підстави встановлення відеоспостереження.
У отриманій відповіді від 14.11.2012 за підписом першого заступника голови Державної пенітенціарної служби України С. Сидоренка повідомляться, що «використання засобів відео спостереження в лікувальному закладі МОЗ… здійснюється відповідно до вимог статті 103 Кримінально-виконавчого кодексу України».
І все.
Тобто інших нормативно-правових документів, регламентуючих застосування відео спостереження, у пенітенціарної служби немає. Проте, пенітенціарна служба, на думку її представників, має достатні законні підстави застосовувати аудіовізуальні, електронні й інші технічні засоби.
Натомість варто читати будь-які норми законів далі першого речення.
А стаття 103 КВК містить й частину 3, і в ній йдеться:
«3. Перелік технічних засобів нагляду і контролю та порядок їх використання визначаються нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України». Але ж будь-яке посилання на такий нормативно-правовий акт у відповіді ДПтСУ відсутнє. Виходить, що всі деталі організації та здійснення відео спостереження нормативно не визначені.
Людина при здоровому глузді зрозуміє: якщо має бути «порядок використання технічних засобів нагляду і контролю» – то будь-які дії можна вважати законними тільки у випадку, коли вони відповідають цьому «порядку використання». Більше того, тільки за наявності «порядку використання» можна оцінити, наприклад, чи можна встановлювати відеокамери у туалеті чи душовій кімнаті, або таке не передбачено нормативно-правовим актом (а КВК точно ці нюанси не визначає), чи мають відеокамери працювати 24 години, чи тільки у певні години, як чинити у випадку відео спостереження за жінками.
За відсутності нормативного документу виконання статті 103 неможливе, адже відсутні конкретні перелік технічних засобів нагляду і контролю та порядок їх використання. До того ж відсутність правового регулювання дій чиновників позбавляє людину можливості оскаржити неправомірні дії.
Саме тому у запиті до ДПтСУ було питання: «Оскільки встановлення відеокамер обмежує право на невтручання в приватне життя, мають бути чіткі та дієві механізми проти можливих зловживань цим обмеженням. Які є механізми протидії таким можливим зловживанням?
Відповідь С. Сидоренка на це питання надто показова:
«З метою дотримання балансу між заходами безпеки та невтручанням в приватне життя засудженого при проведенні лікарями будь-яких оглядів та медичних процедур відео спостереження не ведеться». Але зазначений спосіб «дотримання балансу» – виключно думка першого заступника голови ДПтСУ – і не більше. Адже якщо все ж таки, наприклад, відео спостереження буде вестись під час оглядів лікарями, то оскаржити це неможливо – жодної правової норми не буде порушено. Бо ж таких норм взагалі немає, вони не визначені.
Очевидно, що коли немає «меж повноважень» – немає підстав діяти. І цілком зрозуміло, що за такої ситуації абсолютно відсутня можливість визначити, чи законні ті чи інші дії відомства. Тому будь-яке застосування технічних засобів можливе виключно за наявності нормативного документу, якого допоки немає.
І виходить, що представники пенітенціарної служби брешуть, що діють законно. Може, вони не дочитують статтю 103 свого же КВК до кінця, а може й з інших поважних для них причин.
Варто відмітити ще декілька важливих обставин щодо застосування норм закону. Одна з них полягає в тому, що застосування технічних засобів має бути обов’язково вмотивованим.
Так, могло би бути виправданим застосування камер відео спостереження у приміщенні, де тримається засуджений, схильний до суїциду. Або до втечі. Можна не сумніватися, що у Качанівській колонії серед засуджених жінок є і жінки з психічними відхиленнями, може, й схильні до суїциду або членоушкодження. Та чи є камери відео спостереження в приміщеннях, де вони тримаються?
В установах пенітенціарної служби в 2012 році сталося 65 випадків суїциду, спроб було напевно набагато більше. І тепер варто спитати у пенітенціарної служби: в скількох з тих 65 випадків було використано відеоспостереження? Здається, питання майже риторичне. Та може, когось з тих 65 в’язнів можна було б врятувати, якби в приміщеннях, де вони трималися, були камери відео спостереження.
Є і така ще суттєва обставина застосування «технічних засобів», як мета застосування. Варто ще раз перечитати ч. 1 ст. 103 КВК – з якою метою встановлюються технічні засоби. Це робиться для
1) попередження втеч та інших злочинів,
2) (попередження) порушень встановленого законодавством порядку відбування покарання,
3) отримання необхідної інформації про поведінку засуджених».
То ж якщо навіть застосування відео спостереження було би законним, складно уявити, що відеокамери встановили для попередження втечі Юлії Тимошенко.
Може, для попередження «порушень встановленого законодавством порядку відбування покарання?
Можливо. Але яких? Наскільки вони серйозні? Чому ці ймовірні порушення важливіші (пріорітетніші) ніж можливість скоєння суїциду? Пенітенціарна служба не пояснює.
Але ще є й така мета – «отримання необхідної інформації про поведінку засудженого».
Яка для пенітенціарної служби може бути «необхідна інформація» в приміщенні, де мешкає Ю.Тимошенко? Пенітенціарна служба має пояснити, якого роду інформацію вона збирає завдяки відео спостереженню? Без вказання – публічного вказання – мотиву відео спостереження та тої необхідної інформації, для збору якої застосовується відео спостереження – встановлення відеокамер вважати законним те ж неможливо. Тому що без достатньої адекватної та переконливої аргументації застосування відео спостереження перетворюється на примху, свавілля. А це вже не відповідатиме
ст. 8 КВК, яка визначає, що
«Засуджені мають право… на гуманне ставлення до себе і на повагу гідності, властивої людській особистості»
та ст. 3 Конституції України, яка проголошує, що «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави».
Варто також добре пам’ятати, що відповідно до ст. 19 Конституції України «Органи державної влади…, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».
Не можна застосовувати відео спостереження тільки тому, що закон дозволяє це робити. Застосування технічних засобів може бути виправданим (то ж і «законним») коли не застосовувати їх неможливо або коли їх незастосування може спричинити тяжкі наслідки для відбування покарання. Чи саме такою є ситуація з Юлією Тимошенко або з будь-ким іншим, за ким встановлено відеоспостереження? Якщо так, то тоді пенітенціарна служба має це переконливо довести. Відмова довести таку необхідність може означати єдине – таких аргументів у пенітенціарної служби немає.
З огляду на зазначене доречно спитати: а чи завжди можна вірити твердженням представників пенітенціарної служби, начебто вони діють виключно «законно»? Це можна оцінити після подання Уповноваженого з прав людини до Мінюсту про незаконність застосування підрозділів спеціального призначення без нормативного врегулювання їх діяльності. Тільки протягом 2010 року підрозділи спеціального призначення залучались до проведення заходів в установах виконання покарань (без належної нормативної бази і, як на мене, незаконно) 253 рази, в 2011 році – 306 разів.
І завжди – за запевненнями представників пенітенціарної служби – ці підрозділи діяли «законно». Якщо все було «законно» – то чому ж тоді Уповноважений з прав людини вимагає припинити їх використання? Значить, представники служби брехали, запевняючи про «законність» використання підрозділів спецпризначення.
До речі, у відповідях на численні звернення «Донецького Меморіалу» до прокуратури про порушення остання те ж завжди визнавала дії цих підрозділів «законними». Це ремарка щодо рівня компетентності прокурорів.
Інший яскравий факт про «законність» дій пенітенціарної служби – виграні нещодавно у Європейському Суді з прав людини справи в’язнів Ізяславської колонії, з якими обходилися надто жорстоко, і це визнав Європейський Суд. І саме про ці дії не так давно пенітенціарна служба запевняла – «діяли законно». І прокурори їм підспівували. За цю пенітенціарну «законність» держава тепер має сплатити більше 400 тис. Євро.
Отже, чи законно використовує ДПтСУ камери відеоспостереження в будь-якій своїй установі та, зокрема, у лікарні, де тримається Ю.Тимошенко, читач хай вирішує сам. Відповідно до своїх уподобань та уявлень про «законність» тих чи інших дій.
Можливо, хтось погодиться з тим, що, на жаль, ще чимало буває ситуацій, коли повірити пенітенціарній службі – себе надурити.
Олександр Букалов
http://ukrprison.org.ua/articles/1359621269
