Олексій Зарецький: Шістдесятництво

На день Незалежності минулого року було відкрито «Музей шістдесятництва», який має статус філії Музею історії Києва. Це стало результатом копіткої праці  з формування фондів, яка провадилась з середини 1990-х років, а часом і напруженої організаційної роботи. Музей очолює багаторічний в’язень сумління людина великої мужності Микола Плахотнюк. Знаходиться за адресою вулиця Олеся Гончара 33.

2004 року відомий шістдесятник Роман Корогодський, відбиваючи настрої 1990-х, писав, що «сучасна українська молода ґенерація залишається у смузі часткового чи повного нерозуміння стихійного руху шістдесятників. Що ж перешкоджає дуже симпатичній і освіченій молоді глибше осягнути творчість і діяльність ґенерації їхніх «батьків»? І сам дає відповідь. Перший за значенням і впливом фактор – доба, докорінно інша доба. Другий – часові нашарування у вигляді крайнього субєктивізму як у прагненні просто-таки банальної міфологізації, так і спробі – тими ж таки методами заплямувати шістдесятників, висміяти, принизити.

Перша теза Романа Корогодського є цілком зрозумілою. Адже період відлиги, хрущовщина були продовженням ленінсько-сталінського періоду – парадоксально суперечливого і абсурдного, що виходило за межі здорового глузду, жорстокого і репресивного. Одна з тенденцій громадської думки полягає у тому, що відлигу і хрущовщину бачать новою, іншою добою – не сталінською. Але по суті  хрущовщина це постсталінська доба і належить тоталітарному минулому.

Друга теза є значно складнішою  і ми зробимо лише спробу інтерпретації. Уявімо собі Київ кінця 1950-х – початку 60-х років очима людей старшого та середнього поколінь. Після смерті Сталіна 1953 і ХХ з’їзду 56 року моноліт страху дав тріщини. Життя пожвавилося, хоча, головним чином, у великих містах. У Києві розширювалася сфера виробництва та науки. Створювалися робочі місця, робилися кар’єри. За аналогією московських Черьомушек будувалися житлові масиви, що дало можливість багатьом родинам отримати окремі квартири. Багато-хто розумів, що значна частина київських виробництв і наукових установ, наприклад, знамениті київські інститути електрозварювання,  кібернетики та й багато-які інші виконують стратегічне замовлення Кремля на розвиток військо-оборонної науки та промисловості. Втім, хто балакав про це, ризикував потрапити на картотеку в КДБ. Але діє соціокультурний механізм, який вибірково зберігає у суспільній памяті хороше. Отже і запамятались 6 листопада 1960 року – відкриття перших п’яти станцій метро, київська футбольна команда Динамо стала чемпіоном СРСР 17 жовтня 1961 року тощо. Символ розвитку тодішніх науки і техніки побутовий телевізор, який був і показником достатку найуспішніших родин, був і найпотужнішим засобом зросійщення. Адже московських програм було більше і вони були якісніші. Та й свіжий вітер перемін йшов з столиці Союзу і ще раз підкреслював нашу провінційність.

В радянському оптимізмі кінця 1950-х – початку 60-х була відсутність рефлексії, критичного мислення, фанатизм.  Варто почитати газети того часу, написані суконною дерев’яною мовою, і   зануритись у  густу липку атмосферу радянщини.

Критично налаштована публіцистика 1990-х поміщає шістдесятників у площину цього позитивного шару спогадів, ототожнюючи їх з цією добою. І це принципова помилка, адже шістдесятники були налаштовані опозиційно до тої системи і різною мірою і в у різних площинах висловлювали це. Інший аспект такий – на тлі моторошного суспільного переживання голодоморів, масових страт, депортацій, воєн з’являються якісь веселі і суспільному сприйнятті успішні люди – аспіранти, поети, яких друкують, вони знімають фільми, родини Івана, Леоніди  Світличних та Алли Горської –Віктора  Зарецького мають свої квартири у Києві, Леся Танюка запрошують до Москви у найвідоміші театри тощо.

Розуміння того, що шістдесятники жили, працювали і діяли в дуже складних суспільно-політичних, та й життєвих і побутових умовах, немає. Та й ті ж Світличні, Горська, Танюк йшли по лезу ножа. Що й з усією очевидністю підтвердилося пізніше.

Соціокультурний механізм, який зберігає спогади про хороше, вибірково витискає на периферію пам’ять про погане. Навіть про те, що тоді було зрозуміло на поверховому рівні і обговорювалося всіма: доносництво, робота в колгоспах з метою перевиховання, низька якість товарів і послуг всіх типів – харчів, одягу, взуття, побутової електроніки. Розквітла економіка дефіциту, так зване діставання і черги стали сформованим суспільним явищем. Це був час надзвичайного поширення пияцтва.

Провісником початку  відлиги  стала, як відомо,  смерть Сталіна  5  березня 1953 року­­.  Це була точка зламу, коли історичний час зупи­­­нився. Значна  частина  мешканців  величезної  країни була в  стані шоку, істерії, нервового виснаження. Сталін залишив спад­­­щину, яка вимагала термінового перегляду і вирішення: справа лікарів, полі­­­тичний конфлікт з  Югославією, переповнені табори.

Лідером тоталітарної держави став Хрущов, який часто асоціюється з шістдесятництвом. Хрущовська ре­­­абілітація і повернення мільйонів людей з таборів та заслання з відстані років видається самоочевидною, але це бу­­­ла подія глобального характеру – революція.  Ламався  механізм  таємниці та страху.       Втім, хрущовщина була поворотом від  Сталіна до Леніна,   явищем,  що відбувалося в межах системи.  Відлига була  спробою  зняти напругу та сконсолідувати державу. Метод  Хрущова – це  побиття  сталінщини її ж засобами.  Була ілюзія  звільнення від Сталіна, якого викинули з Мавзолею. Хрущов відк­­­рив  брами таборів,  але закрив Мінюст;  у травні – червні 1961  року було видано два Укази: за крадіжку в особливо великих роз­­­мірах  і  за порушення правил про валютні операції – розстріл.  Це нагадувало закон від 7 серпня 1932 року,  коли за  підібраний  на  полі  колосок також можна було отримати смертну  кару.  Доповідь на ХХ з’їзді була  напівправдою,  яка  заганяла  хворобу всередину.  Крім двох вищезгаданих заходів, які видава­­­лися надзвичайними, дивовижними, всі інші заходи Хрущова в гро­­­мадській свідомості 60-х сприймалися як половинчасті. Від нього сподівалися рішучих кроків,  але Хрущов не спромігся на них  у  своїй реформаторській діяльності.

Сталін – втілення безособовості, а Хрущов  мав щось людське, що перебувало за межами політики. У сталінсь­­­кій ієрархії збереглася подоба людини,  індивідуальності. Стиль  Сталіна – помпезність державного, нищення людей та їх принципо­­­ва сірість.  Стиль Хрущова – антисталінщина: ХХ з’їзд і розпуск  таборів,  відчуття себе вільною людиною, курс на “дедалі більше  задоволення дедалі зростаючих потреб людей”.  “Хрущоби” – малі і тісні   помешкання,  але вперше багато людей  почали  жити  в  окремих  квартирах.  Можна  вважати характеристичним,  що один з центрів  українського шістдесятництва – помешкання подружжя Світличних – типова “хрущоба”.

Коли Хрущов дозрів до історичного Хрущова,  то почав втра­­­чати  сам себе і пішов з політичної арени банкрутом.  Здійснена  утопія в один момент перетворюється на  антиутопію – суцільну  руйнацію.

Ідея побудови комунізму через 20 років та обіцянка наздогнати  й  перегнати  США спочатку за валовим виробництвом,  а потім на  душу населення – максимум абсурдності,  епідемія  самообману  ­­­навіть порівняно з ленінською “світовою революцією”. Абсурдом є  й те,  що ці ідеї мали економічну інтерпретацію, яку дав, зок­­­рема,  академік  С.Г.Струмилін. Але громадська свідомість і не сприймала ці ідеї з пози­­­цій здорового глузду, а в річищі міфопоетичних традицій. І.Драч, тонко  відчуваючи ці настрої, у своєму першому збірнику “Соняшник” пи­­­ше  про саму Програму як про самодостатню цілісність,  а не про  те,  що в ній йдеться.

За  Хрущова партійну номенклатуру було виведено з-під прямого контролю органів держбезпеки, перестали застосовувати фізичні тортури. Було затверджено зміни до методів боротьби з  дисидентами та національно-визвольними рухами, яка за його наступників набула масових та доверше­­­них форм.

На той  час українську культуру було поставлено в опозицію “добро – зло” (“світло – темрява”) і ,  звичайно, на бік “темряви”. Порівняно з  перспективою побудови комунізму українська проблема мала виг­­­лядати анахронізмом та пережитком.  У 30-ті роки з’явилась тео­­­рія боротьби двох культур,  головною тезою якої було те, що ро­­­сійська культура в Україні пов’язана з прогресивним пролетаріа­­­том  і містом,  тоді як українська  – з відсталим селянс­­­твом і селом. Тому російська культура рано чи пізно переможе, і  ­­­обов’язок комуністів – підтримувати такий природний процес. Слід віддати належне пропагандистам та  агітаторам – ця  теорія міцно закріпилася у підсвідомості.  (Свого часу царські політики намагалися втілити доктрину щодо української мови  і культури – “не було, немає і бути не може”.)  Хоч УРСР і мала  низку національних і державних атрибутів, але при цьому   здійснювалися  заходи, спрямовані на те,  щоб зробити українську  мову і культуру другосортними – як  шляхом  нищення  українського селянства, кооператорів, інтелігенції, священиків  у 30-ті роки,  так і методами тотального тиску, залякувань та  обмежень  у  повоєнні післясталінські роки.

Українська культура втрачала привабливість   для  певної  частини людей, що давало привід для твердження про ущербність  на­­­шої культури.     Є всі підстави вважати етнокультурний  простір  УРСР  50-х  років деформованим.  “Розлом” проходив між українською “оболон­­­кою”, до якої формувалося іронічно-поблажливе ставлення, і вини­­­щуваним  справді  українським “осердям”, між деформованим українським  культурним  простором  і  престижним  російським (радянським).

Повоєнна сталінська  система  була  гіпернормованою  до окостеніння як у галузі ідеології, так і в інших сферах. За   хрущовщини було зроблено спробу дати їй новий поштовх. Цей  ідеологічний  наступ проходив у рамках тих самих ідей революції та тотального наступу,  які становили ідеологічну основу системи. Вони  знайшли відображення в літературі та мистецтві.  Класиком цього  напряму був Є.Євтушенко, але не тільки він. Так, “Десять днів, які вразили світ” А.Вознесенського на Таганці – часова мета­­­фора революції;  інтерпретація Кубинської революції в  багатьох  жанрах – просторова (поширення революції на Американський континент).  Цю лінію можна простежити і в українській  літературі, зокрема у творчості Б.Олійника, В.Коротича. Багато людей у процесі своєї  творчої  та професійної діяльності поступово ставали в опозицію  до цих принципових складових  частин  цієї  системи – псевдокультури, соціалістичного реалізму, сірос­­­ті,  поліційного тиску, настирливої планомірної русифікації.

Отже,  шістдесятництво – культурно-ідеологічна опозиція  системі,  причому опозиція індивідуальна, а відтак випливає, що  за  своєю суттю  неоднорідна.  Її неоднорід­­­ність мала кілька рівнів:  політичний, ідеологічний, національ­­­ний чи індивідуальний спротив, психологічне неприйняття систе­­­ми.

У конфлікт із системою за цим принципом міг стати і предс­­­тавник режиму – війська,  партійних чи  правоохоронних  органів.  Згадаємо феномен генерала П.Григоренка і реакцію на нього влади – надзвичайно хворобливу та жорстоку.       Опозиція радянське – шістдесятницьке  мала  культур­­­но-психологічний характер:  радянське (сталінське) – жорстко  ідеологізоване, зашорене. Шістдесятницьке – святкове, роз­­­куте. У суспільстві, яке стомилось від постійного страху, ареш­­­тів,  доносів,  з’явився культ спілкування,  дружби,  атмосфера  свята.  Не можна не пригадати і посилення  західного  впливу – ­­­”стиляг” і джазу. Гемінгвей став “головним радянським письменни­­­ком 60-х”.  Відбувалась трансформація сприйняття адміністратив­­­ної ієрархії,  виникали нові соціально-культурні жанри. Правдивість шістдесятників хова­­­лася під маскою жартівливої грубості. Найвагомішим було фаміл’яризоване. Імпровізоване застілля – кульмінація карнавалу 60-х і саме у цей час   між  іншим  говорилося про найважливіше,  суттєве.  Стиль 60-х років вимагав неабиякої  загостреної мужності, що підтвердилося в подальшій долі шістде­­­сятників, хоч і пішли вони різними шляхами.

Можна розглядати шістдесятництво і в контекcті європейської метаісторії як філософську категорію. Рухомість і незаданість історичної перспективи, її залежність від людської дії, яку утвердили шістдесятники, кардинально змінили ставлення суспільства до свого майбутнього. Це була велика перемога над жорстким детермінізмом Системи, яка скручувала історичну перспективу в нерухомі зміїні кільця своєї марксистської “спіралі”.

Шістдесятники відновили комунікативну функцію культури завдяки новій ролі Слова. Одна з кардинальних проблем філософії ХХ ст. – проблема комунікації – особливо ускладнювалася в комунікативному контексті радянського простору, що його демагогічна природа була антитетична саме природі діалогу, природі дискусії. Радянська система утворила софістиковану сітку фальшивих комунікацій, в якій жодне слово не відповідало предмету конотації, в якій воно пунктуально розминалося зі своїм реальним значенням, простуючи в протилежний бік. Вербалізовані фікції ковзали поверхнею реальності. 

     Загалом шістдесятництво трактується  як  моральна,  культурницька та гро­­­мадсько-політична опозиція радянській системі. Наголосимо на таких рисах шістдесятників: оборо­­­на своїх  традиційних цінностей,  єства,  гідності,  поганьбленої національної стихії;   їм було  прита­­­манне протистояння морального характеру.

Шістдесятники прагнули до творення української культури на  ґрунті  світового  мистецького  досвіду у справді сучасних мистецьких формах, в атмосфері  політичного плю­­­ралізму. Це  були сплески демократії,  вільного самовиявлення і  самовисловлення особистості, спонтан­­­ний вияв духовного дозрівання,  нового мислення,  нової системи  цінностей, нового осмислення національного досвіду в надрах то­­­талітарної системи.  Тож варто замислитися над принципово  важливим питанням: що саме було тут новим – в мисленні, системі  цінностей, осмисленні національного досвіду?

Втім,  шістдесятництво з самого початку мало два крила:  культурно-національне і  національно-політичне.  Біля витоків першого  стояли та­­­кі блискучі літературознавці й публіцисти,  як Іван Світличний,  Іван Дзюба, Євген Сверстюк Обидва напрямки  були взаємозалежні і взаємно доповнювали один одного.

Не можна не відзначити і справді політичного  аспекту  ситуації, адже чимало шістдесятників причетні до виборен­­­ня незалежності Україною 1991 року і є сьогодні реально діючими  державними, політичними, громадськими діячами.

Гадаємо, помилковим є припущення, що шістдесятники  витворили самі про себе міф.  Звичайно, вони були духовним та   організаційним центром самвидаву, який суттєво впливав на наст­­­рої суспільства.  Протягом 60 – 80-х років про шістдесятників хо­­­дили легенди – “Голос Америки”, “Свобода”, інші “ворожі голоси”  постійно розповідали про дисидентський рух, політв’язнів. Влас­­­не,  й  КДБ  доклав зусиль до розповсюдження чуток про дисиден­­­тів-шістдесятників.

Люди, відірвані циклопічними перетвореннями в СРСР від  традиційних  місць  життя,  релігії,  батьківських звичаїв,  професій, прагнули ідеології, на яку вони  могли б спертися. Шістдесятники існували в світі ра­­­дянських  категорій – захищали соціалізм від імперського шові­­­нізму, здоровий глузд і людський хист від ідеологічної напасти;  підставові  загальнолюдські  цінності,  прикриваючи їх ідеалами  соціалізму.  На виникнення шістде­­­сятництва в СРСР,  і українського зокрема, ліберально-західні  віяння в умовах радянської системи мали певний вплив.  Можливо,  саме в  цьому і полягає зв’язок українського шістдесятництва зі  світовим феноменом “шістдесятих”. СРСР і певну частину його на­­­селення  було підхоплено пасіонарним сплеском західноєвропейсь­­­ко-американського світу.

Шістдесятників, як, утім, і  громадську  думку    протягом  майже усього  ХХ  століття,  теоретично  цікавила й глибоко хвилювала  відповідність “класичного марксизму-ленінізму” існуючій держав­­­ній практиці. Підсумком цих роздумів і шукань став один із найпо­­­мітніших документів шістдесятництва –  “Інтернаціоналізм чи  ру­­­сифікація?”  Івана Дзюби 1965 року.  У цій книзі досліджувалась  розбіжність між трактуванням В.Леніним національного  питання в соціалістичній державі і наслідками національної та мовної політики  в  Україні,  яка  проводилася в 60-ті роки.

Публікація (експонування, постановка)  творів, у яких знаходили щось відмінне від унормованих естетич­­­них  принципів,  могла бути приводом для розгляду  на найвищому  рівні, а передання їх за кордон було вже дуже серйозним  злочином.  Становить інтерес, де саме  знаходились фокальні точки зітк­­­нення шістдесятників та  режиму.  Чи не найвагомішим можна вважати  сам­­­видав, який є типовою ідеологічною опозицією, адже читання сам­­­видаву зовсім не обов’язково спонукало до дії.   ­­­     Сама система  визнавала  свій ідеократичний та репресивний  характер. М.Яковлєв у   книзі  “ЦРУ проти  СССР”  пояснював жорстку і постійну боротьбу з самвидавом  тим, що прочитана книга може змінити свідомість людини,  а це з погляду системи, було зовсім неприпустимо.

КДБ прослуховував  особисті  розмови  людей,  перлюстрував  листи.  Метою  цього  було  забезпечення  вільного простору для  функціонування міфу. Держбезпека фіксувала неприйняття міфів на індиві­­­дуальному рівні, відсутність страху перед партійним начальством  та КДБ, поборники партійної чистоти вишукували відсутність соц­­­реалістичних штампів у творчості.

Вже саме виникнення суспільної групи,  яка за низкою ознак  не відповідала існуючим стереотипам або заперечувала    систему, стало однією з причин того, що проти шістдесятників бу­­­ло кинуто  всесильне  КДБ.  Протягом  60-х  років один з напрямів  шістдесятництва сформувався як дисидентський рух.  Боротьба за­­­гострилася в 70-ті роки.  Слід зауважити,  що дисидентський рух  мав і інші витоки,  крім шістдесятництва.  Частина  дисидентів  вийшла з шістдесятництва, зазнавши певної еволюції, але група  Л.Лук’яненка (“група юристів”) та деякі інші сформувались окре­­­мо.  У політико-ідеологічному плані дисиденти спирались значною  мірою на підсумки ідейного розвитку Української нації  протягом останнього століття – традицію української державності – виз­­­вольних змагань 1918 – 21 років , на боротьбу ОУН – УПА тощо.

У серпні-вересні 1965 року пройшли арешти. Цій темі присвячено багато досліджень. Принаймні можна вважати, що рішення про арешти було прийнято вищим політичним керівництвом СРСР в обстановці коливань і сумнівів, але гору взяла група прихильників сталінських методів. Втім В. Чорновіл, людина з величезною політичною інтуїцією, приділив найсерйозніше значення цим подіям, уклавши і видавши у самвидаві збірники „Правосуддя чи рецидиви терору” (1966) та „Лихо з розуму” (1967). Збірники перевидали і на Заході. Вихід цих робіт був подібний вибуху бомби – світ побачив, що Україна на глобусі є – і що вона бореться.

Арешти стимулювали розвиток нонконформістської думки, політизацію руху опору. Але й відбулася й певна суспільно-політична поляризація. Багато шістдесятників, хто розумів зловісне значення цих подій, тихо відійшли, або присилувані були  йти на співпрацю з партійними та гебістськими структурами.   Шістдесяті йшли до завершення –   попереду був 1968 рік – рік знищення «соціалізму з людським обличчям», «Празької весни». У Радянському Союзі відбувалась часткова реставрація сталінізму – 1970 року було вбито Аллу Горську, на початку 1972 почався новий виток репресій.

Олексій Зарецький

Голова громадської організації «Музей шістдесятництва»