(Шевченківські шляхи: Черкаси-Канів-Чигирин-Холодний Яр)
Кожна країна має свої унікальні символічні місця, пов’язані з духовністю, творенням держави та нації. Для українця такими є, зокрема, могила Т.Шевченка у Каневі, Холодний Яр, Суботів, Чигирин, як місця тріумфу і трагедії гетьмана України Б.Хмельницького, місця Коліївщини. Усі вони знаходяться в серці України, на Черкащині. Сюди ми з друзями і вирушили на травневі вихідні цього року.
Дорогою я вкотре переконався у своїй унікальності. Мені постійно «щастить» їздити тими двома відсотками українських доріг, які залишилися не відремонтованими після зими. У тому, що їх лише 2%, мене та десятки мільйонів українців переконує прем’єр Азаров. Отже, крім доріг рідної Харківщини (за незначним винятком), до цих 2% належать дороги Черкащини (як мінімум, усі, якими «пощастило» проїхати: Оржиця-Золотоноша-Черкаси-Канів-Медведівка-Мельники-Суботів-Чигирин). До Умані друзі їхати відрадили, бо за їхніми словами вищеназвані шляхи, порівняно з трасою Черкаси-Умань, є зразковими.
Сучасні «перевертні й приблуди і орди завойовників заброд», від президента до місцевих підпанків, роблять усе, щоб відбити бажання українця та гостя України їхати на Черкащину. У них було б менше проблем, якби і Канів, і Чигирин, і Холодний Яр поховали під водою якогось сховища…
Як це зробили з Дніпром та Запорозькими Січами. «Увесь знаменитий Запорожський Луг, чаруючі історичні запорозькі ріки, заводі й села, де люди народжувались, кохали і вмирали, – нічого не залишилося в пам’яті. Комусь так треба…» – задавався питанням у «Поемі про море» Олександр Довженко.
Сьогодні комусь треба зробити непрохідними шляхи до місць слави та звитяги українців. І тому замість суцільного потоку – поодинокі автомобілі на порожніх трасах.
А він раз на рік прилетить вертольотом. На збудований за 130 мільйонів бюджетних гривень, але від того не менш приватний, майданчик у Каневі. Стане перед Кобзарем, задумливо схилить голову. Поправить вінок, покладе квіти. Перехреститься під спалахи та об’єктиви камер. Щось скаже.
А з іншого боку екрану поганий правнук славних прадідів великих, досі не навчений життям, довірливо проковтне цю розжовану ідилію і видихне: «Він – наш, Шевченка любить!»
І попри все це – ласкаво просимо на Черкащину. Бо тут росте чудодійне для багатьох євшан-зілля, оспіване давньоруськими літописами та Миколою Вороним. Те зілля, завдяки якому сюди приїжджає звичайний турист і «советский человек», а повертається громадянин, готовий виборювати долю своєї країни.
Іван Варченко
