Сергій Данилов. Дилема війни

77C1BBBE-3802-49B7-A111-E8C5BDC92121_mw800_sЄ всі підстави вважати, що президент Обама дуже не хоче розпочинати воєнні дії проти сирійського уряду. Заклики до США вплинути на Асада силою зброї звучать з 2011 р. І, як уїдливо зазначають консервативні критики Обами, тоді (2011-го) така операція і політично, і економічно коштувала б значно дешевше, ніж тепер. Однак нова війна, розпочата після бездарних кампаній в Іраку та Афганістані, вочевидь суперечила б обамівській стратегії мінімізації участі США у збройних конфліктах по всьому світі. Заклопотана внутрішніми проблемами, Америка воліла не створювати нових осередків напруги.

На користь певною мірою відстороненої позиції у сирійській кризі були й інші чинники. Насамперед, характер громадянської війни в Сирії не дає підстав для оптимізму. Абсолютно незрозуміло, хто візьме владу в країні, якщо чинного президента таки усунуть. Опозиція алавітському режиму Башара Асада, навіть після кількох раундів переформатування, не змогла сформувати бодай трохи дієздатні структури, які б могли стати основою нової влади. Більше того, реальне лідерство на місцях захоплюють загони зовсім не дружніх американцям структур, близьких до крайніх радикалів з Аль-Каїди, а частина численних місцевих міліцій із загонів самооборони вже перетворилася на відверті бандформування. Такі трансформації можна було б списати на особливості громадянської війни (щось аналогічне вже відбувалося в Боснії), якби була хоч така-сяка надія на стабілізацію ситуації в майбутньому. Однак під час громадянської війни відбулася не тільки радикалізація опозиції, не тільки зміна прапорів та більшості реальних лідерів опозиції. Наразі конфлікт загнаний у глухий кут етно-конфесійного протистояння, швидкого й прийнятного виходу з якого не видно.

Залишившись без підтримки набожного середнього класу, крамарів та торговців великих міст, Башар Асад зробив ставку на тих, хто в будь-якому разі підтримуватиме його до самого кінця. Президент Сирії перетворив на заручників своєї політики всю алавітську громаду країни, і ширше — всіх шиїтів Машріку. Він не залишив їм жодного іншого виходу, крім як помирати за нього в загонах міліції. Після того, як на боці уряду до бою стали загони лі-ванської шиїтської міліції Хезболла, конфлікт остаточно набув характеру суніто-шиїтської війни.

Слід зазначити, що до початку громадянської війни всім відома алавітська ідентичність правлячого режиму більш-менш успішно затушовувалася офіційною ідеологією світського арабського націоналізму, щедро розбавленого лівою риторикою. Громадянська війна буквально здмухнула з режиму це ідеологічне покривало, залишивши єдину реальну основу — ідентичність однієї з шиїтських сект, яку підтримують інші шиїти регіону. На думку багатьох спостерігачів, це найнебезпечніший розвиток подій, оскільки потенційно таке протистояння здатне підірвати весь Близький Схід. Так, шиїтські меншини у країнах Перської затоки сприймаються як нелояльні й небезпечні, їхня емансипація і боротьба за свої права — як прямий виклик легітимності та власне існуванню аравійських монархій. Придушення виступів у Бахрейні, жорсткість, якщо не жорстокість, до шиїтів Східної провінції Саудівської Аравії — яскраве того підтвердження.

Можливо також, що багато арабів-сунітів (принаймні підсвідомо) розглядають Сирію як своєрідний розмін за втрачений ними Ірак. Якщо у переважно шиїтському Іраку владу на виборах здобула шиїтська більшість, чому в Сирії, де 74% населення становлять суніти, влада має належати шиїтській меншині?

Таким чином, громадянську війну в Сирії сприймають на Близькому Сході не просто як окремий епізод, у якому та чи інша сторона може мати свої симпатії і розрахунки, а як частину більш загального протистояння. Це війна не за майбутні прибутки і не як покарання за втрачені можливості. У сирійській ситуації не проглядається можливість для регіональних лідерів змінити партнера, як це несподівано для багатьох сталося в Єгипті, де Саудівська Аравія підтримала військовий переворот і усунення, здавалося б, ідейно близького президента-ісламіста. Тому країни Перської затоки стали послідовними лобістами військового втручання, використовуючи у своїй аргументації факти прямої військової допомоги офіційному Дамаску з боку Ірану.

І в Тегерані, і в арабських столицях, схоже, відчувають ситуацію однаково. Складається враження, що, за самовідчуттям, і суніти, і шиїти ведуть не наступальну, а оборонну війну. Виходять з установки, що це “наша спільна передова, наші передові окопи”. І якщо вони поступляться “там”, фронт прийде у їхні будинки. Принаймні в Тегерані одного разу саме в таких — окопних — термінах і сформулювали своє ставлення до кривавих подій у Сирії. Хоча, на думку деяких іранських аналітиків, саме Тегеран найбільше виграв би у разі нормалізації ситуації в Сирії.

Потенційна вигода від “великої угоди” щодо Сирії допомогла б не тільки вивести країну із зовнішньополітичного тупика, куди завів її Ахмадінеджад, а й дала б ковток свіжого повітря Ірану. Адже зовнішньополітичні авантюри можуть дорого коштувати режиму, близькому до “перевидання” пізнього брежнєвізму, з такими знайомими читачеві старшого покоління симптомами, як подвійна мораль і подвійні стандарти. У зв’язку з цим дуже показові промислові масштаби контрабанди алкоголю з іракського Курдистану в офіційно сувору безалкогольну Ісламську Республіку Іран. Брежнєвське введення військ в Афганістан чимало сприяло розпадові СРСР. І чи не тому новообраний президент Ірану такий обережний у висловлюваннях і воліє (принаймні поки що) однозначно не називати винного в застосуванні хімічної зброї? Тим більше що саме Іран і шиїти півдня Іраку були жертвами хімічних атак Саддама Хусейна під час ірано-іракської війни. Саддамівські хімічні атаки внесені в національний мартиролог, й іранське керівництво на цій підставі позиціювало себе як послідовного борця з цим видом зброї масового ураження.

Не факт, що така “велика угода” стала остаточно неможливою. Лідерам опозиції у стамбульському готелі не тільки повідомили, що удари будуть, а й сказали “готуватися до Женеви”. Мирні переговори в Женеві — власне кажучи, єдиний розумний вихід, але вони можуть бути успішними лише за участі всіх сторін.

Але, схоже, попри очевидне небажання Вашингтона воювати, бойові дії таки розпочнуться. Фінансові й політичні втрати вже не зможуть втримати адміністрацію Обами від необхідності щось застосовувати до Асада. Або навколо Асада. Президент США виявився заручником власної риторики й оголошених “червоних ліній”. Подальше зволікання загрожує серйозними репутаційними ризиками для США.

У відповідь із Дамаска й Тегерана вже прозвучали ритуальні погрози Ізраїлю. Втім, сам Асад давно підкреслював, що воює насправді не з повстанцями, а з єврейською державою. Ізраїльські аналітики досить стримано прокоментували погрози з боку Тегерана і Дамаска. Висловлюються сумніви і в готовності, і в можливості урядових сил Сирії завдати єврейській державі істотних втрат. Хезболла, що могла б зробити для Асада брудну роботу — обстріляти ізраїльську територію, міцно зав’язла в Сирії, і її структури на півдні Лівану на цей час явно ослаблені. Як свідчення нездатності військ режиму Башара Асада щось зробити згадують і два безкарних рейди ізраїльської авіації на сирійську територію. Хоча ЦАХАЛ ізраїльтяни все ж таки частково мобілізували і засідання вузького кабінету провели.

Військові аналітики називають кілька ймовірних сценаріїв. Зважаючи на все, розглядається або можливість провести коротку показову акцію відплати з ударами по окремих елементах військової інфраструктури, наприклад аеродромах і казармах елітних підрозділів сирійської армії, підозрюваних у застосуванні хімічної зброї. Або ж іншим, більш витратним сценарієм, що потребує відповідної підготовки, зосередження матеріально-технічних запасів і військової техніки, може бути встановлення над Сирією повноцінної безпольотної зони.

Для Барака Обами головною проблемою у разі початку операції буде навіть не відсутність відповідної санкції Радбезу ООН. Хоча розпочинати бойові дії без рішення Ради Безпеки політично ризиковано, оскільки це розхитує світову архітектуру безпеки. Після сфальсифікованого десять років тому “Іракського досьє” президент США вкрай зацікавлений представити громадськості достовірні докази вини Асада або його воєначальників у застосуванні зброї масового ураження. Саме навколо цього питання вестимуться найзапекліші дебати. Випадок із вигаданою заявою Карли дель Понте, одного з чотирьох членів Незалежної міжнародної комісії з розслідування подій у Сирії, яка буцім повідомила неназваному швейцарському телеканалу, що є докази вини повстанців, — хороша ілюстрація клімату, який панує навколо цього питання. У скарбничку інформаційної війни піде і взагалі фантастична заява представника Сирії при ООН про те, що США та їхні союзники серед повстанців готують хімічну атаку в Європі. Схоже, саме оголошення незаперечних фактів, які свідчитимуть про те, що відповідальність за хімічну атаку несуть сили Асада, і стане часом початку воєнної операції.

Її проведення прогнозовано підтримали Великобританія, Франція і Туреччина. Відповідальність за колишні колонії, помножена на особливі відносини з ліванськими християнами, не дозволяють Парижу залишатися осторонь. Чого більше в сирійській політиці Ердогана — внутрішньої чи зовнішньої політики, велике питання. Зрозуміло, що Анкара бачить себе, можливо безпідставно, мало не головним бенефіціарієм перемоги над Асадом. Зрозуміло також, що Ердогану зараз дуже потрібна перемога. Але, з огляду на досить велику алавітську громаду Туреччини і у випадку “кантонізації” Сирії не факт, що його виграш буде таким вже великим. Особливо зважаючи на майбутні прямі президентські вибори наступного року.

Опоненти втручання в сирійські справи теж виявилися цілком прогнозованими. Китай готується передати сольну партію протесту проти втручання у внутрішні справи суверенної Сирії своїм російським колегам. А президент Росії, як зазначають спостерігачі, дедалі більше стає заручником антизахідної істерії, зчиненої його вірними піарниками. Сам випадок з утікачем Сноуденом чого вартий. Росією вже котяться заклики захопити як відплату за напад на Сирію “що-небудь” (Прибалтику, Україну, Грузію). У такій ситуації не виключено, що Путіну доведеться вкотре піти на непродумані й програшні дії на догоду громадській думці і, наприклад, надати трохи більшу, ніж символічна, допомогу Асаду. У такому разі ескалація американо-російських відносин гарантована.

Збереження Сирії в нинішніх кордонах під великим запитанням. Розпад на кантони, на етно-конфесійні анклави, зважаючи на все, вже необоротний. Розпочавши навіть локальну воєнну операцію, важко зупинитися, важко втриматися перед можливостями, які відкриваються. Щось схоже вийшло у Клінтона в 90-х рр., але досвід останніх десяти років, безумовно, негативний. До речі, тоді, у Боснії, саме американці зупинили наступ хорватських підрозділів під командуванням генерала Анте Готовіни на Сербську Країну, тим самим зберігши цю частину нинішньої Боснійської федерації. Не довелося б американцям тепер рятувати алавітські райони Сирії…

Я не беруся судити, хто саме застосував хімічну зброю — Асад чи його опоненти. Асад виявився досить безумним для того, аби свідомо знищувати власну країну. І досить брехливим, щоб неодноразово й цинічно перекладати відповідальність за це на повстанців. Асад не викликає довіри. А серед його опонентів є й ті, хто здатний на страшні злочини й середньовічні страти. Інша річ, чи під силу їм технічно здійснити таку атаку. Але теоретично обидві сторони можуть опинитися під підозрою. Зрозуміло тільки, що коли не зупинити цю криваву бійню, світ стане свідком ще дуже багатьох жахливих злочинів. І вину за них тепер точно перекладуть на президента США Барака Обаму.

Сергій Данилов. Центр близькосхідних досліджень

http://gazeta.dt.ua/international/dilema-viyni-himichna-reakciya-navkolo-siriyi-_.html