У липні було багато розмов і повідомлень про нововолинську революцію на плитах. На жаль, влада придушила її у зародку. Буває.
Депутатам зі «Спільної думки» забракло відваги захистити своє ж починання. А громадян, що активно підписувалися «за дорогу по Некрасова, проти марнотратства у сквері», вони на допомогу не покликали. Та й не факт, що свідомі громадяни дружно рвонули б на барикади. Спека, дачі, городи, хата скраю…
Так уже трапилося, що на тих «барикадах» опинилась 19 липня я. Сама-одна. Тож викладу трохи вражень і думок.
ПІДКИЛИМНІ ІГРИ МЕРА
Іще взимку дізналася, що батьки міста хочуть вгатити грубі гроші у «костку» біля кафе «Міраж». Під приводом, що треба замінити застарілі бетонні плити на меморіалі.
Іще тоді заявила публічно, що це – тупий і зухвалий дерибан бюджетних коштів. Що місто потребує елементарного асфальтування, а не показушного гламуру. На околицях не дороги, а напрямки, люди упродовж десятиліть місять багнюку і кленуть владу. А чиновники пускають гроші на вітер і чхають на реальні потреби своїх виборців!
Читачі газети «Народна справа» й інтернет-користувачі мене підтримали.
Незалежний сайт «Проновік» провів опитування. 79% городян, які взяли участь у голосуванні, висловилися ПРОТИ закопування наших із вами податків у сквері поблизу кафе.
Так само вважали й депутати, котрі 7 місяців тому об’єднались у міжфракційну групу «Спільна думка». Узимку на сесії вони завалили проект рішення, який передбачав виділити з міської скарбниці 400 тисяч гривень на благоустрій скверу.
Цей проект дуже наполегливо проштовхував нововолинський голова В.Сапожников. І не тому, що аж так шанує пам’ять про полеглих. А тому, що звик за 16 років урядування ігнорувати всі думки й інтереси, окрім своїх і свого найближчого оточення.
Зазнавши поразки на сесії, мер зробив обхідний маневр. Домовився з головою облдержадміністрації Б.Климчуком, що 420 тисяч той відстібне на «костку» з обласного бюджету. Ще 150 тисяч (на ремонт підпірної стіни) ухвалила надати міська рада. Разом набігає 570 тисяч. На диво щедра сума, як для скверика, еге ж?
Оті «обласні» 420 тисяч мали б насправді піти не на мерські забаганки, а на благоустрій нововолинських околиць і дворів. Обласна рада й адміністрація фінансують програму «Дороги-2013». У всіх містах, містечках, селищах краю очільники подали до Луцька пропозиції щодо капітального і поточного ремонту вулиць, перехресть, квартальних територій. Ніхто не додумався зривати добротний асфальт, щоб вимостити бруківкою скверик. Усі керманичі дбали про нагальні потреби своїх населених пунктів, про реальні інтереси своєї громади.
І лише в Нововолинську (та ще в Луцьку, де бюджет незрівнянно «жирніший» за наш) батьки міста вирішили, що конче треба облаштувати площу біля меморіалу.
Луцький мер, ясна річ, домігся ще й виділення солідних коштів із обласного бюджету на ремонт вулиць. Нашому ж дали тільки на благоустрій скверу. Як і просив…
Тут слід пояснити: стан доріг покращують нині з двох кошиків. Із державного й обласного. За підрахунками одного з міських депутатів, Нововолинську перепало загалом близько 4 мільйонів. Володимиру-Волинському – майже 5. Ковелю – 17. Луцьку – 36.
Хто як дбає, так і має? А що має, те у сквері тупо закопає?
ДЕПУТАТСЬКИЙ СПРОТИВ
Дізнавшися, що кулуарні домовленості мера з губернатором спрацювали і Климчук розпорядився-таки виділити 420 тисяч на «костку» біля «Міража», інтернет-спільнота кілька місяців жваво обговорювала відсотки відкатів, масштаби дерибану і численні міські негаразди.
Відчувши настрої та підтримку виборців, спільнодумці гучно заявили: «Марнотратству – ні!» Це сталося на початку липня.
Ба більше, вони випустили інформаційні листки й упродовж тижня зібрали 2,5 тис. підписів городян «за дорогу, проти костки у сквері».
А 7 липня вчинили нечуване й небачене – принаймні я таких прецедентів не знаю в Україні!
Коли ПП «Сантехмонтаж» (власник А.Коптюк) почало демонтаж бетонних плит біля пам’ятника прикордоннику, спільнодумці за лічені хвилини з’їхались туди і стали на заваді безпардонному мерському покращенню. Вони (і я також – як допитливий кореспондент) зажадали від прораба дозвільні документи.
Той відмахнувся:
– Усі документи є!
– А де ж вони, покажіть-но.
– Та вони в Луцьку…
Тоді депутати зі «Спільної думки» примусили прораба припинити демонтаж, викликали міліцію і самотужки поклали на місце зо три десятки важезних плит.
Це був стихійний, але переконливий протест проти мерської авторитарності. Це був виклик. Це був вчинок. Подумки я аплодувала спільнодумцям. І, ясна річ, зробила репортаж із цієї гарячої точки для сайту «Проновік» і газети «Нововолинськ діловий».
Події у сквері мали дуже широкий розголос. Про них написали «Волинь», «Наше місто», «НД», розповіли чи не всі волинські інтернет-видання. Депутатський бунт одразу охрестили революцією на плитах. Увесь край зацікавлено стежив за перебігом тієї ВІП-революції. Верхи в Нововолинську вже не можуть керувати по-старому!
Ну, а низи строчили коменти на сайтах. Загальний настрій був: нарешті! Браво! Так і треба!
9 липня спільнодумці влаштували у сквері депутатську толоку. Завезли дві машини піску, посипали під і поміж плитами, підрівняли, підмели. Краса! Та ще й безкоштовно. Хоч відеопосібник знімай: «Як заощадити для міста півмільйона».
Зізнаюся, це було прекрасне й сильне видовище.
Та все прекрасне швидко минає.
КОНТРПРОПАГАНДА
Поки депутатська меншість переможно вимахувала ломами й лопатами, мер і його оточення тихцем задіяли адмінресурс. На шахтах, у бюджетних установах аврально збирали контрпідписи – «за правильність розпорядження Б.П.Климчука, за підтримку ініціативи міського голови». Як висловився б наш президент Янукович, «якось по-дебільному написано» було.
Але бюджетників нагнути неважко. Бояться не догодити начальству, бояться скорочень, то й підписували.
На шахтах адмінтиску опиралися. Секретар міськради власною персоною їздив, наполягав, контролював. Приватне телебачення крутило розлогий виступ мера, підручні умільці клепали контрпропаганду. Подекуди вона відгонила лайном, але в мерії не принюхувалися.
Голова Волинської облдержадміністрації Климчук зверхньо, по-панському заявив, що забере в Нововолинська «зайві» гроші, якщо громада не хоче реконструкції скверу.
Та ти забери своє верхоглядне розпорядження, напиши інше, мудріше, визнай свою помилку! Зваж на волю людей, які утримують тебе у високому кріслі своїми податками!
Нововолинцям краще за «губернатора» знати, тротуарна плитка біля «Міража» їм потрібна чи клапоть асфальту на околиці. У нас же на окраїнах дороги грунтові (!) або присипані шахтною породою. І це у третьому тисячолітті, за лічені кілометри від Європи, у місті, яке мер гордовито називає європейським…
Керманич ОДА повівся з нововолинцями як удільний князьок. Міський голова – як гоноровий панок. ДослухАтись до «Спільної думки» не став. Запросити групу депутатів на розмову для пошуку конструктиву не зволив. Почувався комфортніше у телевізорі, виголошуючи монологи.
А мерська команда нагнітала політиканську істерію: гвалт, заберуть у нашого міста 420 тисяч, віддадуть у райони!
Можу тільки здогадуватись, які процеси відбувались у ті дні у «Спільній думці». Виглядало на те, що переможці злякалися своєї ж перемоги. Вони мовчки спостерігали за контрнаступом мерської команди. А треба було – їхати до Луцька, дискутувати з головою облдержадміністрації та головою облради, переконувати: «костка» почекає – дороги потрібніші!
Це ж не з власної кишені обласні чиновники гроші дали, а тепер забрати погрожують. І Климчук – не губернатор-самодержець. У нас іще ціла обласна рада є, хто забув! Саме вона затверджує обласний бюджет і розподіляє кошти.
Можна було запросити в місто депутатську комісію облради. Можна було зажадати приїзду до Нововолинська перших керівників краю. Можна було, зрештою, самим вийти у ЗМІ, піти у трудові колективи, звернутись до людей.
Виборці чекали!
А «спільнодумці» вичікували.
І здалися практично без бою.
БИТВА ЗА СКВЕР
Уранці 19 липня один із депутатів зателефонував мені: «Зараз знову зриватимуть плити у сквері!»
Побігла туди. Навпроти пам’ятника вже стояла вантажівка. Упродовж наступних 20 хвилин техніка й робоча сила підтягувались, а спільнодумців, окрім того депутата, і близько не було.
Натомість у сквері з’явився Анатолій Коптюк – керівник і засновник ПП «Сантехмонтаж». Я назвалася, витягла кореспондентське посвідчення. Попросила показати дозвіл на початок будівельних робіт, пояснити, на якій підставі знову починають демонтаж. Адже 7-9 липня групі депутатів (представникам місцевого самоврядування!) Коптюкова фірма пакету дозвільної документації не надала. Бо не мала?..
Мене ж особливо цікавив кошторис робіт. Проте оприлюднення кошторису замовник і підрядник бояться, як чорт ладану. Я згодом інформаційний запит в облдержадміністрацію надіслала – одержала лишень відписку, яку зараз оскаржую.
Слово «кошторис» подіяло на пана Коптюка, як червона шмата на бика. Показати бодай якийсь папірець категорично відмовився. Переговорив із кимось по телефону – й заявив, щоб забиралась геть, бо… «Мені все дозволили! Ви чули – я з мером зараз говорив. Мені ВСЕ дозволили!»
З ким він там і про що говорив – досі не відаю, а от правила техніки безпеки трохи знаю. Зона демонтажно-будівельних робіт, усупереч усім нормативам і здоровому глузду, НЕ БУЛА обгороджена. Ані паркану, як належить. Ані щита з інформацією, яке підприємство які роботи виконує і в який термін має вкластись.
Не було навіть червоної стрічки по периметру!
А на тротуарі вже стояли вантажівки. Це однозначно створювало загрозу для перехожих.
Однак Коптюка техніка безпеки анітрохи не обходила.
Наказав чотирьом робітникам вивалювати плити. Я стала на плиту, яку вони взялися підважувати. «Де декларація на початок робіт? Покажіть дозвільні документи! Ви вже вивертали ці плити 10 днів тому, а депутати власноруч поклали їх назад! Ви не маєте права відмовити журналісту в наданні інформації. Де дозволи?»
Власник ПП «Сантехмонтаж» із силою відштовхнув мене на асфальт. Підвелася. Закричала. Він двічі вдарив мене кулаком по обличчю. Знову закричала. Щосили затуляв мені рота долонею, душив, щоб не привертала увагу перехожих. Вигляд мав озвірілий. Матюкався, принижував.
Робітники з ломами споглядали усе це мовчки. «Ти начальник – я дурний, мені треба платню одержати».
Плиту вони вивернули-таки.
Коптюк пішов до двірника, який замітав у сквері. Довго про щось говорив із тим свідком. Відійшов дуже задоволений, посміхався.
Невдовзі підійшли люди. Мешканець сусіднього будинку (він почув мій крик). Редактор «Нововолинська ділового». Відомий у місті дописувач і громадський активіст.
Розповіла, що трапилось. Викликала міліцію. Почекали. Не їде. Викликали ще раз. Нарешті правоохоронці прибули. Заходились оформляти папери.
Демонтаж призупинили.
КРИВОСВІДКИ. КРИВОСЛІДСТВО
За цей час спільнодумці могли доїхати не те що до сквера – до Луцька! Якби справді хотіли. Де вони тоді засідали, про що говорили – не знаю, та вже й байдуже. Нібито збиралися поїхати до Климчука. Ніби навіть нарешті й поїхали, та невдовзі розвернулися: той подався до Ковеля, спілкуватись із нововолинцями не схотів.
Пригадую, Коптюк усе допитувався насмішкувато: де ж ті ваші депутати? Ну, я за них не відповідаю. Відповідаю за себе. За свій (знову зацитую президента Януковича) «базар». За свої слова і свій, даруйте, пафос у тих статтях про революцію на плитах.
Я ж заявляла, що костка у сквері за відсутності нормальних доріг – це дерибан народних коштів. Я ж писала, що не можна попускати таке чиновникам. Бачила, як вони нехтують громадською думкою. Бачила, як заметушились після публічного депутатського спротиву.
Ну, хтось же має їх не боятися! Хтось має висловити свій протест. Сьогодні я, а завтра, диви, ще двоє-троє таких безмандатних диваків підтягнуться… А післязавтра й ви на яку акцію прийдете.
Міліціонери склали протоколи і поїхали. Розуміла, що депутатів-революціонерів не дочекаюся. Самотужки, як могла, кілька годин запобігала руйнації скверу. Руйнації, бо ж дозвільних документів журналістові так ніхто всупереч закону й не показав, а техніка безпеки там навіть не ночувала.
Відомий своєю принциповістю і непримиренністю до мера активіст-дописувач на пару з такою ж непримиренною інтернет-дописувачкою (вона все закликає брати вила й іти до мерії) стояли осторонь. Споглядали. Наче кіно прийшли дивитися.
Потім удома знову засіли за комп’ютери викривати місцеву владу. Наввипередки! Хто уїдливіше і пр-р-ринциповіше.
Ет, якби тоді бодай двоє-троє громадян стали разом зі мною на плити! Ми в законний спосіб завадили б дерибану. Але віртуальних активістів вистачає тільки на слова. А тут треба було зробити аж цілий крок до діла…
Що маю на сьогодні? Лікарняний листок і гіркий осад. У міліції роблять усе можливе й неможливе, аби грошовитий хам уникнув кримінальної відповідальності. Свідки-робітники дружно брешуть, бо ж «хазяїн» їм платить за труди.
А двірник бачив, що нічого не бачив. І чув, що нічого не чув…
Дуже допоміг Коптюкові та його покровителям принциповий активіст-дописувач. Він хоч і не був очевидцем події (прийшов пізніше), проте чомусь зголосився надати свідчення. Ясна річ, він теж нічого не бачив і ніякого насильства не помітив. А це саме те, що й хотіли від нього правоохоронці.
У них же, бідних, платня – самі розумієте. А жити треба. А місто маленьке. А власник фірми – чоловік заможний. І «порішати» куди вигідніше, ніж притягнути і покарати. І що більше буде свідчень на користь злочинця, то краще для нього і для правоПохоронців.
Тепер спитаєте, чи шкодую.
Дуже.
Шкодую, що вас не було там поряд.
А більше не шкодую ні про що.
Наталя Камишникова, Нововолинськ
