Ольга Малишева. “І хутко влив до вух його отруту…”

Частина 1

Цей текст не є ані повним описом, ані повноцінним аналізом феномену дієвості російської пропагандистської машини. Це лише спроба розглянути питання, відштовхуючись від того факту, що результати її потужної масованої багаторічної роботи виявилися кардинально різними для двох аудиторій, що десятиріччями знаходилися в одному інформаційному просторі, й різними настільки, що призвели до повного непорозуміння, аж до важких особистих конфліктів, між раніше знайомими, іноді навіть близькими людьми; як на рівні сприйняття фактів, так і на рівні емоцій.

Популярні зараз аналогії з дією пропагандистської машини Геббельса, безумовно доречні, але все ж, на мій погляд, випускають з уваги три моменти: вибухоподібну швидкість наростання антиукраїнських настроїв, що відбулися менше ніж за тиждень, в який проходила окупація Криму, приблизно рівномірний розподіл думок з цього приводу в різних вікових, соціальних і майнових верствах російського (і частини українського) суспільств, а також різко негативну, аж до нервових і фізіологічних розладів, в тієї частини українців, які, перебуваючи на той момент фактично в тому ж інформаційному полі, цю пропаганду не сприйняли Історії про суттєве зниження психотизації осіб, відлучених від телевізора навіть на кілька днів, широко розповсюджені і загальновідомі.

1. “Радіо з картинкою” (с) В. Скуратівський

Загалом російське телебачення (а також ряд українських каналів, що працювали донедавна за його методиками) не вирізняється особливою специфікою в формуванні відеоряду. Для блоків новин звичайною є “монтажна атака”, гра на контрастах між звуковим та візуальним рядом, з дозованим включенням синхронів (прямої мови особи в кадрі, репортажної зйомки з шумами) та їх чергування з планами, довільно озвученими диктором; при цьому використовуються здебільшого прийоми, описані ще в класичних роботах Ейзенштейна, зокрема зміна сприйняття плану залежно від контексту (попередній і наступний план); відносно нові прийоми нелінійного монтажа, спецефекти, використання надкоротких планів що перевантажує і перевтомлює зоровий аналізатор (цей ефект сприяв розповсюденню уявлення про “25й кадр” як ефективну маніпулятивну технологію).

Натомість робота з аудіподачею має яскраво виражені особливості. Зокрема, – “російська” обробка звуку дуже специфічна: використовуються надмірна компресія і еквілізація (практично нульова динаміка звуку і надмірне підкреслення формант, що знаходяться в зоні найвищої чутливості слуху). Така обробка створює ілюзію більшої гучності та підвищує розбірливість мовлення, але також більше втомлює слух, особливо при тривалому прослуховуванні. Іноді дозовано використовуються наднизькі частоти, що можуть викликати відчуття паніки – втім, навряд чи це широко розповсюджена практика. Абсолютно незвичайною на загальносвітовому фоні можна назвати й “театралізовану” манеру дикторського мовлення, що актуалізувалася в останні два роки; використовується драматичне інтонування, більш характерне для радіовистав, популярних в дотелевізійну добу.

Сітка мовлення каналів, в повній відповідності до загальносвітових тенденцій, рознесена на денну і вечірню. Денна, розрахована більше не на уважний переклад, а на прослуховування в фоновому режимі, складається в основному з “мильних” серіалів, рекламних блоків і блоків новин. Останні подаються у вигляді концентрованих блоків з дрібною нарізкою та великою кількістю сюжетів, що створює перевантаження короткотермінової пам’яті , містять емоційно навантажені повідомлення і перевантажені емоційно забарвленими словами і сталими словосполученнями. Емоційне навантаження інформаційних блоків здебільшого негативне, і цим вони відверто контрастують з фоном популярних передач і серіалів, присутніх в денній сітці; варто зазначити, що приблизно два роки тому, коли манера дикторів досить різко змінилася з традиційної європейської на драматичну, репертуар серіалів так само змінився у бік пом’якшення, більшої “побутовості” і романтичності; я пригадую, як мої знайомі, автори діалогів для продукції “Байрак Студіо” (орієнтованого на російських замовників продакшена), розповідали, що з них стали вимагати “зниження накалу” навіть у сценах побутових скандалів і подружніх сварок. Таким чином, для особи, що не надто концентрується на змісті передач і перебуває в розслабленому, заспокоєному емоційному стані, блок новин різко виділяється і за візуальними, і за акустичними параметрами.

– Блок вечірнього мовлення, що містить авторські “аналітичні” програми, ток-шоу і новинні блоки вже з кращою “картинкою” і коментарями вирізняється від аналогів у більшості країн, а також російських блоків більш ніж п’ятирічної давнини, двома важливими моментами: підкреслено маскулинною манерою поводження дикторів (ведучий таких програм, як правило, чоловік трохи “мілітаризованого” за рахунок одягу та стрижки вигляду, позиціонується (і в первних колах сприймається як “батьківська фігура”). Відеоряд, вже більш якісний, часто подається, тим не менш, не в повноекранному режимі, а як тло до фігури диктора; в тому ж випадку, коли диктора в кадрі немає, музичним фоном йому слугує класична оркестрова музика. В коментарях використовуються доволі стандартні прийоми пропаганди, – подача інтерпретацій як об’єктивних фактів, рефренні повторення, вибудовування логічних зв’язків за методом неповної індукції і т.д.

непоганий розбір цих прийомів за методикою Р. Коула можна побачити тут

Посилання на міфологеми радянського походження і риторика “обложеної фортеці” і культу Великий Отечественной Ввойньі є нормою, а причинно-наслідкові зв’язки між сучасними подіями, вибудовані за допомогою посилань на події семидесятирічної давнини не викликають в авторів жодних заперечень. Цікавим прикладом може слугувати амбівалентність інтерпретації України, яка може бути представлена в одному й тому самому сюжеті як безсиле і немічне державне утворення, і як кривавий агресор водночас, що є новим в порівнянні з 2008 роком, коли роль Грузії подавалася в рамках однієї передачі в якомусь одному з ключів.

Чи дійсно може таке телебачення спричиняти негативний, травмуючий, вплив на психіку? Зауважимо, що автор досить скептично ставиться до популярного наративу про “25й кадр”; і так само скептично розглядає гіпотезу А.Бандури, що демонстрація насильства спричиняє соціальне навчання насильницьким діям. Однак при тому досить серйозно ставиться до ряду останніх досліджень в галузі нейрофізиології, які в загальних рисах розкривають зв’язки між нейромедіаторним статусом людини і соціальною поведінкою. У вітчизняному науковому дискурсі ця тема розкрита явно недостатньо; а в популярні видання потрапляють хіба що примітивні уявлення про злих тестостеронових мачо і добрих окситоцинових фемін. Далі буде багато літер і спеціальних термінів. Але спростити цей текст можна лише на шкоду його коректності. Хочете розібратись, як це працює – згадуйте природничу науку і читайте. Інакше – прошу перейти до частини 3.

2. Що ми про це знаємо?

Досить багато.

Відомо, що вазопресин і окситоцин (дві пептидні речовини подібної структури, що складаються з дев’яти амінокислот, відрізняючись на дві амінокислоти) є двома речовинами, що, крім великої кількості інших функцій, наприклад, регуляції скорочень гладкої мускулатури матки для окситоцину і антидиуретичної активності та підвищення судинного тонусу для вазопресину, а також безперечної участі обох в святій справі досягнення оргазму, достовірно регулюють соціальну поведінку у всіх ссавців, в тому числі в людини.

Оскільки питання, що нас цікавить, стосується саме проявів соціальної поведінки великих груп (яка, нажаль, невдало описується існуючими психологічними і соціологічними теоріями), варто спробувати розглянути особливості впливу саме російського телебачення під цим кутом зору.

Вазопресин і окситоцин безпосередньо продукуються супраоптичним і перевентикулярним ядрами гіпоталамуса, звідки їх більша частина т.з. нейронним трактом потрапляє до задньої долі гіпофіза, звідки депонуються в залежності від потреб організму, функціонуючи в ролі гормонів; менша ж безпосередньо з гіпоталамуса, релізується у відповідь на сигнали інших відділів мозку і потрапляє в мозкові тканини, виступаючи вже в ролі нейромедіаторів. Саме ця, друга, роль нас і цікавитиме.

Нервові клітини мають один вид рецепторів для окситоцину і два для вазопресину, що численно, але не розсіяно, розташовані в різних відділах мозку. Давно відомо, що розташування і експресія цих рецепторів сильно відмінні у різних видів і навіть підвидів ссавців, і було логічно припустити, що людина також має свою унікальну конфігурацію для розташування таких рецепторів; але в результаті вивчення цього питання на розтинах post mortem мозку вищих мавп і людей виявило ще одну цікаву тенденцію: в мавп з одних груп і людей подібної соціальної поведінки архітектура розташування клітин, на яких експресуються ці рецептори, набагато ближча в порівнянні з іншими особинами того самого виду, незалежно від близькості походження (особливо стосується вазопресину). Це виглядає досить дивно, оскільки доведено, що експресія рецепторів окситоцина і вазопресина є генетично обумовленою. З іншого боку, оскільки відомо, що конфігурація нейрональних комплексів грає як мінімум значну роль у т.з. Великій соціальній триаді (social recognition, social memory і social behavior), прояви якої доволі слабо корелюють з генетичним походженням, припустили, що акультурація і соціалізація також відіграють певну роль, і результати її повинні якимось чином впливати на поведінку людей, – як у великих групах, так і в малих. В деяких аспектах це припущення підтвердилося, про що трохи згодом.

Втім, спільного (як у людей між собою, так і у всіх ссавців взагалі), теж немало.
В цьому спільному найважливішими є три аспекти: вплив вазопресину на процес запам’ятовування, участь у механізмі запобігання стресу і підтримання групового альтруїзму.

Лабораторні мишки, яким штучно підвищували вазопресин під час вироблення певних навичок, запам’ятовували значущі сигнали на порядок краще за інших, – але лише за однієї умови: за невиконання завдань мишок карали (т.з. негативне підкріплення), байдуже, яким чином: ударом току, звуковим шумом чи завданням болю. “Вазопресинове” навчання мишок з позитивним підкріпленням (наприклад, смачною їжею) ніякого результату не давало. Подальше вивчення цього питання вже на волонтерах, в основному в рамках досліджень препаратів покращення пам’яті, показало, що по-перше, підвищення вазопресину впливає на людей так само, як і на мишок, а по-друге, сама по собі негативна мотивація у вигляді слабкого стресогенного фактору, наприклад, переляку, є причиною підвищення рівня вазопресину в нейронних шляхах і призводить до швидкого запам’ятовування причини стресу без зв’язку з супутніми обставинами – тобто формування інтроекту. До речі, вживання алкоголю перед дослідом зводило цей ефект нанівець. Ми легко і надовго запам’ятовуємо речі, які нас налякали, шокували або викликали відразу, причому часто – у відриві від контексту, і слабо запам’ятовуємо ті, що порадували, при цьому більше акцентуючись на емоційному фоні і загальному оточенні.

Будь-яка робота останнього часу, що стосується якихось проявів людського альтруїзму і взаємної приязні, також не обходиться без згадки про ці два нейромедіатори. Окситоцин в цьому сенсі більш відомий, оскільки широко розпіарений як “гормон довіри та любові”, а також “правдивості” – аж до практики розпилення окситоцинового спрея в офісах великих компаній з метою створення “дружньої, щирої обстановки” – дякувати богові і еволюції, спрей виявився неефективним як через короткий термін дії, так і через токсичність при введенні в організм через назальну цибулину, але факти як підвищення релізу окситоцину при спілкуванні між близькими людьми чи родичами чи контакті матері з малолітньою дитиною, так і посилення цих відчуттів відомі і добре вивчені. Також встановлено, що рівень взаємодопомоги в “окситоцинових” групах підвищується. Питанням було – як проявляється підвищення рівня окситоцину по відношенню до “чужих”? Численні досліди, що зводилися до ігор “на чесність” між двома командами, впевнено демонструють, що після використання окситоцинового спрею рівень чесності в командах збільшувався на фоні зростання настороженості (але не агресії) до групи суперників, більше того, зростала здатність учасників інтерпретувати вираз облич як своєї групи, так і групи суперників – але не призводив до використання “агресивних” стратегій проти опонентів першими.

З вазопресином все дещо складніше. Він так само сприяє поведінці на користь “своїх”, але на користь “чужих” викликає конкурентну агресію, іноді слабо контрольовану. Відомо, що в ситуації взаємодії “свій-чужий” рівень окситоцину зростає більше у жінок, а вазопресину – у чоловіків, але за умови ситуації, яка може трактуватися як стресова, тобто така, яка стимулює так звану ситуацію реактивної активації, рівень вазопресину суттєво зростає в обох статей, абсолютно несвідомо викликаючи підозрілість до “чужаків”.

Обидві поведінкові патерни, назвемо їх “окситоциновий” і “вазопресиновий”, у взаємодії, складають підгрунтя для явища, відомого під назвою “Парохіальний альтруїзм”. Властиво, виглядає на те, що будь-який людський альтруїзм носить характер парохіального, – все зводиться до того, кого і як саме люди трактують як “своїх”.

Лабораторні миші чи щурі (з поправкою на складність тестів) поводяться подібним до людей чином – блокада окситоцину викликає в них повну байдужість до родичів чи просто знайомих тваринок, а блокада вазопресину – призводить до втрати вміння розпізнавати особин свого біологічного виду. Тварини здебільшого розпізнають “своїх” – як одного виду, так і однієї групи, – за запахом. Однак в людей з розпізнавання “своїх”, нажаль, все набагато складніше. З еволюційної точки зору основним “двигуном” енцефалізації стала саме необхідність вибудовувати складні схеми розпізнавання і комунікації з іншими як мінімум через те, що люди створюють аномально великі спільноти. В результаті сприйняття запаху, яке в решти тварин контролюється вомероназальним органом, що напряму двома нервами (вомероназальним і термінальним) пов’язаний з відділом мозку, що називається нюховими цибулинами, а звідти – в преоптичне і премамілярне ядро гіпоталамуса і amigdala (органів лімбічної системи мозку, що запускають цілком певний, хоч і видово специфічний каскад реакцій), в людини зробилося доволі складним і безсистемним процесом, як через значну редукцію вомероназального органа, так і через деспеціалізацію нюхових цибулин. Більше того, в людини вомероназальним органом сприймається не лише сигнали від вомероназального органа, але й від трійничного нерва і рецепторів, що відповідають за відчуття смаку, – тому відповідальність за сприйняття за “свій-чужий” по суті була перекладена на всю лімбічну систему, а за фактом – на весь мозок в цілому, включно з лобними і темінними відділами неокортекса, а значить – на особистість в цілому, в тому числі і на особистість свідому.

3. Телевізор і блювота

Повернемося до нашого телевізора.
Денна аудиторія (здебільшого домогосподарки, діти і пенсіонери), як відомо з багаточисельних маркетингових досліджень, скоріше слухають телевізор в фоновому режимі, аніж переглядають програми. Більше того, вони тверезі, і тому на фоні спокійної фонової музики і емоційно нейтральної або позитивної лексики основних передач денного блоку, будуть неодмінно збуджені і слабо (а то й сильно) стресовані як зміною характеру звукового фону, так і, особливо, зміною лексики на тривожну і частково незрозумілу. В результаті, серед інших фізіологічних явищ першої стресової хвилі на них чекає різке зростання рівня нейромедіаторного вазопресину (втім, і гормонального теж – підвищення тиску в таких ситуаціях напряму пов’язане з його судинотонізуючою властивістю), через що внаслідок дії механізму вазопресинової інтроекції саме рідко вживані в повсякденній лексиці слова чи прості словосполучення, вжиті в тривожному контексті, і будуть запам’ятовані – причому запам’ятовані у відриві від деталей контексту повідомлення; складуться лише прості асоціації, причому асоціації негативно навантажені (в цьому сенсі нема різниці, йде мова про жидовствующих майдаунів, картлійських агресорів чи торсіонне поле) – самі словосполучення будуть підсвідомо трактовані як “погані”.

Фрагментована картинка в даному випадку може лише перевантажити візуальний аналізатор, значно більше від слухового пов’язаний з коровими відділами мозку (через що, загалом, візуальна інформація, подана у придатному для сприняття темпі, може бути усвідомлена суттєво краще і критичніше). В результаті в 90-х роках минулого століття саме денна аудиторія (домогосподарки і пенсіонери), навіть ті її представники, що мали цілком якісну вищу освіту, набагато частіше ставали жертвами недобросовісних рекламних технологій, скуповуючи “захисні амулети від торсіонних полів” і “негативних егрегорів”, а в наші часи вживають політизовану лексику як лайку, використовуючи її алогічно, іноді змішуючи “правосєков”, “ґєйропейців” і “нелегітимну хунту” в конструкції, що видаються цілком алогічними, якщо не сприймати всі ці слова як банальну лайку.

З вечірнім блоком все інакше. Ввечері типова сім’я глядачів всідається перед телевізором і сприймає як візуальний, так і аудіальний потік. Звичка їсти перед телевізором геть перемикає і так добряче розбалансовану еволюцією систему сприйняття запахів (а відповідно, смаком і запахом їжі нівелюється і так невеликий її вклад в систему розпізнавання “свій-чужий”), тому диктор, чиї голова і плечі майже постійно присутні в кадрі, підсвідомо включається в коло присутніх на правах “свого”. За умови сприйняття диктора як статусної особи, чому сприяють і багато артикульована мова, і драматичний музичний бекграунд, і постійна присутність в кадрі перед екраном, на який транслюється коментований відеоматеріал, його месиджі сприйматимуться як авторитетні серед “своїх”, формуючи “парохіальну групу” і за окситоциновим, і за вазопресиновим механізмами, тобто як з підозрінням, ба навіть з агресією на адресу тих, на кого вкаже ця домінантна фігура, так і з “окситоциновою” довірою до нього, як до “свого”. На цьому тлі можлива алогічність і маніпулятивність повідомлень, аж до прямих протиріч з демонстрованим матеріалом, якщо не нівелюється повністю, то суттєво послаблюється. Тут уже формуються більш складні зв’язки між артикульованими поняттями, а також, знов-таки за умови сприйняття спікера як домінантної фігури і достатньої стресорності матеріалу, всі згадані в наративі особистості підсвідомо трактуються, як “чужі” – якщо напряму не вказується інакше. Тут діє вазопресиновий механізм, але можливе і задіяння окситоцинового, коли особи (неважливо, люди чи тварини) згадуються лагідним тоном з вживанням лексики, що вживається при замилуванні, в позитивному контексті і добре відображені у відеоряді (цей прийом досить часто використовують автори передач про тварин). В такій ситуації особа підсвідомо сприймається або як “свій”, або як “безпечний чужий”, щодо якого відчувається деяка підозрілість, але агресивне ставлення недоречне.

У авторів програм “вечірньої сітки” суттєво менші можливості для створення інтроекцій цілком компенсуються багатою можливістю створення образу “чужого” – оскільки крім вказання, прямого чи непрямого, на згаданих у відповідному контексті осіб як на “чужих” з наданням їм за допомогою “авторитету” бажаних негативних властивостей, є можливість і “окситоцинової” гри на контрастах – оскільки на відміну від “вазопресинового” механізму тут як “своє” може сприйматися також тло в усіх сенсах цього слова, – і як фон, на якому демонструється “свій” персонаж, за умови акцентування уваги глядача на ньому, і як шлейф загальних асоціацій, що можуть бути пов’язані з цим персонажем. При “вазопресиновому” механізмі тло ігнорується глядачем; так, наприклад, при демонстрації в “окситоциновому” контексті “росіянина” на тлі виду, що згадується як “Прекрасна Росія”, саме тло також викликатиме замилування, а при згадці “огидних грузинів” негативні емоції відносно як демонстрованих грузинських пейзажів, так і загальних позаконтекстних уявлень про Грузію, наскільки відомо, зафіксовані не були, – аж до зростання популярності грузинської кухні в період активної пропагандистської компанії проти Грузії.

Методика впливу на аудиторію за допомогою авторитетної домінантної фігури за контуром “свій-чужий” тягне за собою два наслідки:

Перший – неспрямованість дії. Другий – неселективність дії, тобто вказуючи на певну групу, як на “чужих” і акцентуючи на певних її негативних рисах, маніпулятори автоматично розповсюджують ці риси і на решту груп, окрім тих, які явно сприймаються як “свої”. Для ілюстрації наведу пост кримчанина, учасника місцевої самооборони, відомого мені, однак, на протязі багатьох років як людина малоемоційна і поміркована:

– На тот момент враждебные чувства были ко всему инородному. К любому чужому. К нам заехало человек 8 с топорами. Вся самооборона собралась, готовы были их кончить. Хорошо вовремя разобрались.То не правосекели были, а какие-то сектанты мирные, шли на гору свой ритуал совершать …

– Но у твоих ведь изначально не было установки убивать этих людей, они попытались разобраться.
– Не совсем так. Это у меня не было. И я сумел это привить и местами удержать людей. У многих, особенно у молодых было, порвать нах…

Другий наслідок полягає в високій імовірності інтенсивної участі в процесі розпізнавання і реакції на “чужих” Anterior insula, абсолютно специфічної для людини структуру мозку, розташовану на дні борозни, що розділяє скроневу і лобну долі. В решти тварин аналогічна структура бере участь в формуванні відчуття смаку, в людини ж, сформувавши складні нейронні зв’язки з структурами неокортекса і нюхових цибулин, вона відіграє роль формування, регулювання і контролю емоції відрази – аж до контролю за її фізіологічними проявами, від активного уникання до активації блювотного рефлексу. Формуючи “вазопресинову агресію”, проти “чужого” маніпулятор, навіть попри бажання, робить його фізіологічно відразливим.

(з розповіді вченого-етолога, який, однак, не зміг пояснити феномен з точки зору своєї дисципліни – і це не дивно, бо в тварин подібна реакція не формується):

У меня есть пожилая родственница. Научная степень, высокий моральный уровень, ответственная Должность. Но, к сожалению, она сейчас смотрит российское телевидение. Она ко мне очень тепло относится, и она слышит меня, когда я с ней говорю. И однажды, когда она особенно сильно доставала меня наездами в стиле тв, я, собравшись с духом, … пытался доказать, что ее утверждения (неправдивы). И это доходит с ее стороны до такого: “Ты понимаешь, все равно они у меня вызывают вот такое отвращение, вот эти люди, которые говорят с галицийским акцентом, я хочу умереть, но не жить с ними в одной стране”. – “Но ты понимаешь, как это иррационально?” – “Да, ты прав. Но я не могу, вот не могу и все”.

Близький спектр реакцій, але вже по відношенню до ведучого і його “тла” з високою ймовірністю продемонструють і ті, хто не сприймає його як домінантну фігуру. Але про це, як і про багато іншого, йтиметься у другій частині статті.

Ольга Малишева, системний аналітик ІЦ «Майдан Моніторинг»

280px-Le_songe_de_la_raison

Über Nataliya Zubar 2362 Artikel
Nataliya Zubar, Maidan Monitoring Information Center, Chair