Школа Олекси Тихого в Олексієво-Дружківці приймала на свята Покрови і Захисника України наших українських вояків з частей, розташованих в селищі і в Дружківці.
На урочистій лінійці вишикувалися школярі і солдати. Хто міг таке собі уявити ще років два назад? Події останніх часів перетрусили Донбас, перевернули його з голови на ноги, або навпаки…
Зробили це не народ, не наше населення, не громади, не суспільство. Це дії однієї сили, однієї людини, однієї країни. І як би ми не хотіли цого признавати, але це ТАК !!! Найменше, кого брали в розрахунок при плануванні цих подій, – це український народ, громадян Донбасу, нас с вами, наших дітей і онуків. Наша територія це предмет наживи донецьких і інших олігархічних кланів, а всі, хто на ній живе для них це раби, дешева рабсила, кріпаки.
Дякуючи російській пропаганді, у нашого населення склалось враження, що українські вояки це якісь людожери, які харчуються маленькими дітьми. І от на шкільному прдвір’ї з’явилися ВОНИ !…
На подвір’я раптом заїхала машина, а на причепі вона тягла – ні не гармату – вона тягла солдатську польову кухню. Строєм до місця проведенні лінійки зайшла група солдат, у числі десь до взводу.
Діти дивилися на них, не відриваючи очей. Почалася лінійка.
Заграв гімн України і всі дивилися, як солдати вторять йому і приклали праву руку до серця. Школа цього не робила…
Почалися спортивні змагання, в яких разом зі старшокласниками приймали участь молоді вояки. Всі дітлахи меншокласники залізли на старенького воєнного “Урала” і весело вітали звідти всіх присутніх воєнними кашкетами, які їм понадівали солдати. Коли я підійшов до них, помахав рукою і голосно привітав: “Слава Україні!”, – всі діти дружньо і голосно відповіли: “Героям Слава!”. Це не було для них чужим, або неприємним, це було для них нормально.
Діти підготували гостям малюнки. Були навіть листи, в яких діти, вказуючи свої призвища. бажали воякам перемоги і повернення живими з війни.
Солдати і діти начебто розчинилися одне в одному. Воєнні старшого віку більш тянулися до діток початкових класів. У кожного вдома залишилися такі ж дітки і онуки. Молодь одразу ж знайшла спільну мову зі старшокласниками.
А каша з польової кухні об’єднала всих і старих, і малих, і вчителів, і батьків. Веселий старшина з козацьким чубом вправно насипав у миски смачний солдатських харч. На кожний клас він дав по пакету “сгущенки”, запивали кашу узваром.
Ми знаємо відношення нашого зрілого населення до армії. Воно різне. Діти після цього свята прийдуть додому і розкажуть батькам про те, що побачили. І може батьки замисляться глибше над тим, що у нас відбувалося, хто в цому винен, що робити і як жити далі…
А після каші директор з вчителями повели солдат у свій шкільний музей, потім пили чай, а про що там балакали я вже не знаю, тому, що залишив їх наодинці друг з другом… Думаю їм було про що розповісти одне одному…
Євген Шаповалов
ГО “Товариство Олекси Тихого”
Олексієво-Дружківка.