На початку 1990х я випадково була в гостях в власниці перших в Харкові платних туалетів. Там було все – золотий унітаз, дзеркала з позолотою на стелі, мармурові стіни і прочій царський кіч. В трикімнатній хрущовке на Нових Домах. Коли вона виходила на люди, то мало чим вирізнялася від своїх клієнтів – відвідувачів тих самих туалетів. Її долю я не знаю, але знаю долю купи подібних.
Пройшли роки і це перше покоління кооператорів, яке виросло з харківських цеховиків, досі ходить в скромних светрах, їздить в Україні на дуже середнього класу тачках, вижило у всіх катаклізмах і крім дуже вузького кола близьких людей взагалі ніхто не знає про їх статки. Не те, щоб це якась протестанська мораль була, а скоріше совкова травма – не висовуйся про всяк випадок. Для мене було спочатку дивно, що вони кинулися допомагати війську майже одразу і всі. Ніхто не втік в рашу.
Ніколи не забуду випадково почуту розмову двох таких в травні 2014. Ну от скажи Вадік, нахрен мені та яхта в Іспанії, коли я там буваю 10 днів на рік? – Да, Міша, а нафіга я купував ту останньої марки тачку, щоб ганяти два тижні на рік в Чехії? Результат, яхта і тачка була продана по ціні набагато дешевше, ніж купували і гроші пішли на джипи для добробатів.
Тепер ці люди дуже обережно вилазять з тіні. Припиняють клеїти на свою швейку, яка ніколи не покидала Харкова, лейбли made in China і міняють їх на UA Moda. Вперше за 30 років.
Для мене це – головна ознака змін.
Наталія Зубар
Замість ПС коментар харків’янина.
Никита Соловьев: А помните любимую присказку этой публики, “Попой надо тихо тарахтеть?”
