2017 рік багатий на ювілейні дати. Серед історичних подій чільне місце займають 100-річчя з початку Української революції та з дня утворення Української Центральної Ради; 100 років з початку збройного опору Української Народної Республіки проти російської агресії (17.12.1917); 75 років з початку формування Української Повстанської Армії (1942).
Сумним абзацом виділяється 70 років від початку акції «Вісла» та 70 років з дня проведення операції «Захід» — масової депортації населення Західної України до Сибіру.
В рубриці «Видатні особистості» не можна оминути 175-річчя з дня народження Миколи Лисенка (10.03), 200-річчя Миколи Костомарова (16.05), 300-річчя Григорія Кониського (20.11) і 150-річчя Осипа Маковея (23.08).
Маємо справді зорепад подій та особистостей, дорогих кожному українцю.
Та поряд з цими державними датами є ще одна, міждержавна, польсько-українська дата. Це 75-річчя Волинської трагедії. Оминути її ми ніяк не можемо і основний зміст даної статті буде торкатися саме цих подій.
100-річчя від початку Української революції 1917–1921 років — один із найважливіших ювілеїв в історії Українського народу ХХ століття. Створивши свою незалежну державу і, пройшовши з нею через горнило боротьби за доби Української Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, Західно-Української Народної Республіки, Першого і Другого зимових походів, спільної з поляками боротьби з більшовиками з тим, щоб знов зазнати поразки і виявитися інтернованою армією УНР в польських таборах, що втратила тут за чотири роки від ран, антисанітарії, хвороб та голоду 700 воїнів УНР. Тим, що вижили, судилося продовжувати боротьбу вже в повстаннях, підпіллі в умовах авторитарного режиму Постверсальської Польщі, всіляких депортаціях та операції «Вісла». Не меншим випробуванням виявилися репресії більшовицького режиму із засланнями до Сибіру чи просто арештами, найстрашнішим у світі Голодомором, розстріляним Відродженням, таборами ГУЛАГу. Та це не все. На долю українців дісталася ще німецька окупація з расистськими людиноненависницькими порядками. Нагромаджений за попередні роки дух спротиву підняв українців до національно-визвольної боротьби в лавах УПА. Розгорілася німецько-українські, польсько-українські та більшовицько-українські протистояння. Добре, що на Волині були великі ліси, де можна було загоювати рани. Знесилившись у боротьбі на три фронти й зазнавши чергової поразки, залишилося лише одне — вберегти ідею самостійної соборної України, передавши її деморалізованим та заляканим переслідуваннями нащадкам. Та дякуючи Богу, переживши відбудову, перебудову і ГКЧП, український народ, розчарувавшись в комунізмі, проголосував за Незалежну Україну. І, забувши всі біди і негаразди, Україна ліквідувала свій воєнно-промисловий комплекс та ядерний потенціал в ім’я збереження миру на планеті і отримала з часом від одного «братнього» сусіда, на підставі видуманих аргументів, гібридну війну, а від другого, також «братнього» народу, звинувачення в геноциді проти поляків за відстоювання своєї етнічної території від захоплення ними. Розпочався тепер новий вид боротьби, з одного боку гібридної, а з другого — важко сказати, хто тут б’ється, хто притворяється, а хто гроші рахує.
Цим коротким вступом хотілося в концентрованій формі віддати належне 100-річчю української революції з тим, щоб перейти до основної теми розмови — Волинської трагедії.
Народившись 86 років тому у Вербні, за два кілометри від знаменитих Козацьких могил, я розпочав тут свій складний життєвий шлях і пройшов його за зміни п’яти політичних систем — Поверсальської Польщі, перших совітів, німецької окупації, часів українських національно-визвольних змагань, повоєнної радянської влади з тим, щоб при подальшому формуванні не втратити набутого, зберегти його і врешті віддати сповна свої знання, досвід та енергію утвердженню Української державності. Свої враження з побаченого, пережитого і не забутого ми (В.Яблонський та О.Яблонська) виклали в монографії «Нескорена Волинь», яку готуємо до видання. Спонукала нас взятися за перо складність проблеми, надто велика заполітизованість її у Польщі і недостатня обізнаність з нею наших читачів (згідно з даними Центру Разумкова, лише 8% українців добре поінформовані про ті події, близько 28% — «щось чули про них», майже половина респондентів чесно зізнавалися, що не чули про цю трагедію взагалі нічого). Тому ми вирішили розповісти землякам дещо з їх історії. Ми не можемо спокійно реагувати (чи взагалі не реагувати) на безпідставне звинувачення нас у геноциді стосовно поляків. Проте спростувати його можна лише на основі фактів, конкретних прикладів, наявної інформації і зацікавлення нею.
Зосереджуючись над сказаним вище, хотілося б перш за все підкреслити, що Волинь, як важливий форпост України, з найдавніших часів брала на себе весь тягар першого удару воєнних і міжвоєнних протистоянь в захисті свободи, честі і гідності свого народу, незалежності Батьківщини. Мужньо переживши стільки війн, нашесть, окупацій і зазіхань на свою землю, віру і мову, наш народ не поступився ні однією з цих своїх чеснот, і ми маємо повне право сказати за Т.Шевченком «у нас нема зерна неправди за собою», ми ніколи не проявляли зазіхань на чужу землю і боролися за свою зі всіма тими, хто хотів її від нас відняти.
Дозволю собі нагадати, що в результаті Першої світової війни на уламках чотирьох імперій здобули незалежність сім європейських країн, а Україні не поталанило, нас не підтримали на Олімпі. Довелося продовжувати боротьбу.
Проведений аналіз причин поразки революції показав, що для перемоги ворога недостатньо військової потуги, потрібна ще й ідеологія, здатна підняти людей на боротьбу. І в результаті таких роздумів розкидані по світу учасники національно-визвольних змагань, зібравшись у 1929 р. у Відні на Великий збір, створили Організацію українських націоналістів (ОУН), метою якої визначили відновлення Української Самостійної Соборної Держави (УССД) на всіх українських етнографічних землях. Головою ОУН обрали Є.Коновальця. Побачивши в українському національно-визвольному русі конкурента своїй політиці, більшовики підступно вбивали одного за одним лідерів цього руху. Так, в 1926 р. вони підло вбили в Парижі С.Петлюру, в 1938 р. —Є.Коновальця, в 1950 р. — Шухевича, в 1959 р. — С.Бандеру, що завдавало значної шкоди українській справі.
Про смерть С.Петлюри: про те, що знищення Петлюри було операцією радянських спецслужб, свідчив працівник КДБ Петро Дєрябін, який 1954 року перейшов на бік американців і розповів про це під час виступу в Конгресі США. Похований Петлюра на кладовищі Монпарнас у Парижі. 40 польських генералів, в день похорону Симона Петлюри, стали на коліна в костьолі у Варшаві. Оце справді честь офіцера, генерала.
А світ все відвертіше готувався до війни Німеччини з СРСР. ОУН не мала своїх збройних формувань для участі у війні. Вона могла лише підтримати ту чи іншу збройну силу. Можливий конфлікт між Німеччиною та Радянською Росією здавався ОУН прекрасною нагодою для створення власних збройних сил.
Спочатку ОУН мала певні надії на Німеччину. І не випадково. В кінці тридцятих років у багатьох європейських газетах з’явилося повідомлення, що Німеччина прагне до створення незалежної Української держави, яка би об’єднала в національних рамках Радянську Україну та українців, що жили під юрисдикцією Польщі та Чехословаччини. В Берліні було створено українське представництво на чолі з активістом ОУН Сушком. 8 травня 1940 року канцелярія Гітлера видала інструкцію для комісарів східних районів, в якій зазначалося, що Україна має бути самостійною державою в союзі з Німеччиною. Готуючи війну проти СРСР, Гітлер декларував намір виступити в ролі визволителя поневолених народів СРСР від більшовицького панування. Коли у Гітлера визріло рішення йти війною проти СРСР, він припускав можливість відродження самостійної Української держави.
З такими намірами ОУН ввійшла в Другу Світову війну. І проникнувши слідом за німецькими військами до Львова, ОУН, не гаючи часу і не проконсультувавшись з німцями, відразу проголосила 30 червня про відновлення Української Держави. Проте цілі ОУН і гітлерівців були різними: українські націоналісти розцінювали напад Німеччини на СРСР, як можливість встановлення незалежної української держави, а німці вбачали в ОУН диверсійну силу для створення хаосу в радянському тилу. Така поведінка ОУН не сподобалася німцям і коли Бандера відмовився відкликати Акт відновлення Української Держави, спочатку арештували його і членів українського уряду, а тоді гестапо видало 25 листопада 1941 р. таємний наказ про арешт усіх активістів руху Бандери.
Через місяць після проголошення у Львові Акта відновлення Української держави — 30 липня 1941 р. Польський еміграційний уряд у Лондоні поновив перерване 17 вересня 1939 року (у зв’язку з війною) співробітництво з СРСР, підписавши Акт Сікорського-Майського, згідно якого в надісланій з Москви телеграмі (цитуємо) « СРСР виступає за створення незалежної польської держави в кордонах національної Польщі, включаючи деякі міста і області, які нещодавно відійшли до СРСР». Населення Західної України тепер виявилося подвійної приналежності (як у тій пісні: «чи ти Ясь, чи ти нє, сподобався ти мнє»). Це викликало обурення у волинян, а керівництво Союзу Війни Збройної у Варшаві, як господарі, почали надсилати на Волинь своїх емісарів для організації збройних формувань і підпільних груп. Упродовж 1942–1943 р. на території Волині постало кілька десятків таких баз.
Німецько-радянський фронт швидко покинув терени Волині, а на окупованій території з’явилися дезертири Червоної армії, утікачі з німецького полону, безробітні, які спочатку просто шукали притулку у волинських лісах, тим більше було літо, а з часом виникла ідея про об’єднання в якісь групи.
В кінці 1941 і протягом 1942 р. німці вирішили провести очистку території райху, застосовуючи масові арешти та знищення членів українських націоналістичних організацій. В лютому-березні 1942 р. у Бабиному Яру було розстріляно 621 члена ОУН(м), у липні 1942 р. була розгромлена київська референтура ОУН(б), у жовтні-листопаді 1942 р. було страчено 210 членів ОУН(б). Водночас німці стали все частіше проводити каральні акції серед українського населення за непослух. Не можна було миритися з цим далі, треба було започатковувати опір.
Перші загони під назвою УПА–«Поліська Січ» створив з початку німецько-радянської війни отаман Тарас Бульба-Боровець в Олевському районі на Поліссі. Керівництво бандерівської течії до середини 1942 р. негативно ставилося до партизанських методів боротьби, проте ситуація вимагала дії і ОУН(б) вирішила об’єднати всі партизанські формування самостійницької орієнтації в єдину потужну повстанську армію. Так, частина загонів Бульби-Боровця погодилися на об’єднання в рамках ОУН(б), незгідні створили окреме формування під назвою Армія УНР. Першим командиром УПА став військовий референт крайового проводу ОУНСД ПЗУЗ Василь Івахів, однак, 13 травня 1943 р. він загинув у бою з німецьким військовим підрозділом біля с. Черниш Колківського р-ну (Волинська обл.). Після цього обов’язки командира УПА взяв на себе провідник ОУНСД на ПЗУЗ Дмитро Клячківський («Клим Савур», «Охрім»).
А на Холмщині, яка ввійшла 1939 р. до складу Генеральної губернії, німці, заграючи з польською частиною населення краю, яка складала тут понад 65%, стали призначати старост, війтів, учителів тощо виключно з поляків, спровокувавши цим польсько-українське протистояння, яке поступово переросло з поодиноких до масових виступів.
На доповнення до цієї провокації німці вирішили створити на Холмщині зразкову німецьку колонію «Гіммлерштадт», заселену райхсдойчами, фольксдойчами та голландцями, виселивши для цього 200 тис. поляків з чотирьох повітів Люблінського дистрикту. Операція проводилася зимою. До її проведення залучили допоміжну українську поліцію. Тисячі поляків, виселених зимою зі своїх домів, перейшли в АК, всі свої образи та незадоволення вони перенесли на українську поліцію і розпочали відплатні акції проти українців. Польське підпілля на Грубешівщині, знищило п’ять українських сіл і викликало чисельні людські жертви — 2 тис. українців, ще тисячі перетворилися на біженців. Маси українців потягнулися через ріку Західний Буг на Волинь, перенісши з собою іскру спротиву, що запалила багаття волинської трагедії.
Протистояння не припинялися, 1943–1944 роки стали найстрашнішим етапом знищення поляками цілих сіл Холмщини та Підляшшя – палали у вогні села, живцем горіла худоба і розпачливо плакали і стогнали люди, яких катували і вбивали.
Аж страшно наводити перелік спалених сіл:
† 19 березня Масловичі, Міняни, Козодави, Тихобіж, Сліпче, Космів, Модринець, Жабче, Ощів і Хорощиці;
† 21 березня Бересть, Верешин, Витків;
† 22 березня: Смолигів, Старе Село, Ліски, Костяшин, Василів Великий, Губенок, Річиця і Тучапи;
† 2–8 квітня: Новосілки, Крилів, Потуржин, Василів Малий, Радостів, Жуличі, Вишнів, Колдубиська, Телятин.
† напередодні Зелених Свят: Стенятин, Ратичів, Жерники, Посадів, Шлятин, Гопкіс, Зимно, Поледів і Пиняни.
Не доведи Господи подібного більше ніколи.
Виникла непередбачувана ситуація. Справа в тому, що прийнята Великим Збором програма ОУН проголошувала ворогом №1 для України більшовиків. Про вороже ставлення до поляків не було жодної мови, а тут все змінилося. Ворогом №1 виявилися німці, ворогом №2 (а в даній ситуації №1) стали поляки, а більшовики перемістилися на третє місце, хоча все визначали обставини. Залежно від ситуації ці вороги мінялися місцями, але всі вони були і іноді виступали всі три разом.
ОУН(б)–УПА швидко розросталася у велику, добре організовану партизанську армію, яка захопила контроль над значними частинами Волині і створила тут так звану Колківську республіку, для боротьби з якою нацисти застосували всі види військової техніки — танки, панцерники, авіацію.
Не зупиняючись на окремих протистояннях, їм відведено в книзі належне місце, підкреслю лише окремі з них.
Безприкладним за рівнем героїзму та жертовності стали два бої УПА — у вересні 1943 року в Новому Загорові, в мурах старовинного Загорівського монастиря, та 21−25 квітня 1944 року біля урочища Гурби. В першому бою здоровенні мури монастиря прийняли під свій захист 44 мужніх повстанців, які витримали бій проти понад 1500 бійців німецьких військ дві з половиною доби. У нас немає іншого прикладу для порівняння з мужністю та жертовністю цих волиняків (хіба що в наш час бій воїнів АТО за Донецький аеропорт). Вічна їм пам’ять, честь і слава!
Друга битва відбулася на півдні Здолбунівського району, у якій понад 4 тисячі повстанців виступили проти «загороджувального» загону військ НКВС загальною чисельністю майже 30 тисяч з гарматами, танками й літаками. Безумовно, такий потужний бій обійшовся великими жертвами, як з однієї, так і з другої сторони, але це також приклад, якого не викреслиш з історії України, з історії національно-визвольних змагань.
УПА вело війну на три фронти, і якщо сумарно об’єднати понесені на них жертви, то тут голова піде обертом, бо це була справді Волинська трагедія, і цей народ вистояв і врешті проголосив незалежність своєї держави, за яку боролися і гинули лише впродовж останніх 100 років тисячі і тисячі Героїв України.
Цікавий і остаточно не розшифрований ще один факт боротьби за Волинь, за Україну. З одного боку ми наче знаємо з літератури про нього все, а з другого боку, подумаймо, чи все. В червні 1942 року в поліські ліси до загону червоних партизан «Победители» був закинутий десантом розвідник-диверсант Кузнєцов, який, як нам відомо з книги Медвєдєва «Это было под Ровно», виконував замахи на високопоставлених німецьких воєнноначальників. Проте чому він на місці кожного вбивства «випадково губив» список діячів українського підпілля, певні документи про УПА, звідки у нього взялися ці документи і чому він співпрацював з польськими розвідниками, а не червоними — ніде ні одного слова не сказано — є над чим задуматися. Попередній, навіть поверхневий аналіз показує, що головним завданням Кузнєцова була підривна діяльність проти УПА, а вбивства німецьких чинів служили всього-навсього інструментом виконання цих завдань. Керував програмою П.Судоплатов, той самий Судоплатов, що знищив Є.Коновальця і керував знищенням інших «ворогів» радянської системи. Важко докопатися до істини. Ніхто не підозрював, що вбивства Кузнєцовим німецьких військових у Рівне та Львові фактично були замаскованим інструментом боротьби з українським національно-визвольним рухом. Прикро за понесені жертви. Серед розстріляних людей у відповідь на ці атентати було багато достойних націоналістів, зокрема, полковник армії УНР Коваленко, сотник УНР Ружицький, редактор друкарні ОУН у Рівному — Рибак, тут мученицьку смерть прийняли священики Української Автокефальної Церкви о.В.Мисечко та о. С.Клубок. Всіх не перерахуєш.
Отже, Українська революція проявилася у нас у різних проявах і вимірах. У багатьох людей мимоволі виникає питання: ким були учасники української революції. А ким були учасники Майдану? — українськими патріотами, хоча на окупованій німцями території, у зв’язку з адміністративним безладом, як і у нас на Майдані, поряд з палкими патріотами оберталося багато всіляких осіб і чим займався кожен з них, важко сказати. Третє, а коли протистояння набирало форми типової жакерії, селянської стихії, то тут взагалі важко дати однозначну оцінку. І не дивуйтеся такому різноманіттю народного повстання, бо це не були військові операції із заздалегідь розробленою штабом тактикою бою. Ви що, забули, скільки патріотів було винищено в польських, більшовицьких, німецьких тюрмах та концтаборах, розстріляних каральними експедиціями. Залишилися ті, кого просто не вспіли знищити. Тому в кожен випадок треба розглядати окремо.
До речі, в складі командирів збройних формувань УПА було чимало колишніх офіцерів Червоної армії, які героїчно боролися з німцями, по-різному з поляками та більшовиками, а частина лише чекала наближення фронту, щоб змити свої гріхи кров’ю чи відзвітувати за виконане завдання.
На території Дубенщини діяв мужній курінний УПА Чубатий — високий, симпатичний, з кучерявим чубом з-попід шапки, в киреї. Гроза для ворогів. А його рідний брат, мобілізований в 1940 р. до лав ЧА, був радянським офіцером. Трагічний випадок стався, брат захотів побачитися з братом, зустрілися в батьківській хаті, обнялися, сіли за стіл, а із-за вікна обізвався кулемет. Офіцер ЧА впав наповал, а Чубатий через декілька днів приїхав у повному параді зі своїм ескадроном до Дубенського райвідділу міліції і здався. А тепер вже полетіли голови вчорашніх соратників Чубатого, яких він видавав безбожно одного за другим. Страшно згадувати. Зустрічаючись з ним випадково на вулиці, відчував якийсь страх, бо ти тепер не знав, хто він насправді: герой чи зрадник? І закінчив він життя також не краще.
Українські національно-визвольні змагання періоду Другої світової війни, самим фактом свого прояву та добутою славою згуртували тисячі українських патріотів навколо національної ідеї, боротьби за Українську самостійну соборну державу. Проте слід не забувати, що:
– Волинська трагедія була епізодом Другої світової війни та української національно-визвольної революції;
– події Волинської трагедії відбувались на етнічних українських землях, на які не мали права ні поляки, ні німці, ні більшовики;
– метою волинського протиборства з польської сторони було повернути в лоно Польщі Kresy wscodnie, а метою ОУН — перешкодити полякам у здійсненні цього загарбницького задуму;
– бойові дії української сторони, зокрема ОУН і УПА, мали відплатний характер і тільки одну мету — звільнити територію Волині від окупаційних сил;
– відплатні акції ОУН – УПА не поширювалися на традиційні польські території;
– український національно-визвольний рух ні в якому разі не був замахом на польську державність, якої в роки війни не існувало, а був продовженням української революції;
І останнє: українська революція не мала у світовій практиці аналогій, не було кого наслідувати, з кого приклад брати. Самі створювали теорію своєї боротьби і самі її втілювали; вона була скерована одночасно проти трьох окупантів і тому перемога в ній вимагала безмежної жертовності й героїзму української нації.
Радикально налаштовані польські автори використали Волинську трагедію для розпалювання протистояння між поляками та українцями, що врешті переросло у визнання Сеймом Польщі дій УПА та ОУН геноцидом проти поляків. Як підкреслює Я. Дашкевич, «Польща доведена маніпуляціями історії до стану справжньої антиукраїнської істерії<…>. Із стратегічного партнера перетворюється в стратегічного ворога, а з адвоката України в advocatus diaboli<…>Польща повірила, що в ультимативній формі може диктувати Україні, як вона має «відзначати» волинські події, відновлювати пам’ятники-меморіали на честь польських перемог над українцями тощо….»
Здобутки польських істориків та літераторів у справі Волинської трагедії значно більші від наших, та не забувайте, що в польській історії та культурі не було Великого терору, «Спілки визволення України», розстріляного відродження, у них не було «старшого брата», на якого треба було рівнятися тощо. В той же час, польська історіографія, як підкреслює Я.Дашкевич, перебуває в полоні створених міфів «про велич історичної Польщі, про великий цивілізаційний внесок поляків в культуру Волині, про українців-різунів, що Українська Повстанська Армія виникла лише для того, щоб різати поляків, що бандерівці скоїли масові вбивства поляків, щоб втілити проекти етнічних чисток цього регіону, які вони спритно приховали» тощо. Значним кроком вперед є концепція Українського інституту національної пам’яті, що відлік українсько-польського протистояння слід вести від початку Другої світової війни на Холмщині. Ми вважаємо, що польсько-українське протистояння розпочалося з 1918 р., з боротьби тільки що створеної ЗУНР з поляками і в ширшому масштабі з 1920 р., з розриву Пілсудським підписаного шість місяців тому Варшавського договору про співдружбу з УНР, підписанням угоди з Радянською Росією, окупації Галичини та Волині Польщею і продовжувалося понад 25 років в умовах Постверсальської Польщі, німецької окупації.
Значним прогресом в дослідженні Волинської трагедії українськими вченими є нові підходи щодо її трактування: R «справа Волині була логічним наслідком подій попередніх двох десятиріч (Я. Дашкевич); R відповідальними за загибель мирних людей є конкретні злочинці, а не український народ і його збройні формування, учасники українського повстанського руху в цілому (Я.Ісаєвич); R про обопільну відповідальність сторін у міжнаціональному протистоянні (Ю.Сливка та Ю.Киричук); R про зіткнення в Західній Україні між собою двох націоналізмів — українського і польського (А.Зашкільняк); R що «в ряді випадків неможливо встановити справжніх винуватців злочину з огляду на діяльність у 1943–1944 рр. на Волині озброєних груп різноманітного походження (В.Гошовська); R дуже багато жертв, які легковажно приписують «українським націоналістам» або, з протилежного боку, «польським зайдам», впало насправді жертвою кримінальних вбивств, що не мають жодного відношення до національності ні жертв, ні вбивць» (Т.Ольшанський).
Підсумовуючи сказане, хотів би на 100-ту річницю Української революції та 75-річчя УПА підкреслити для пам’яті і нагадати світу (і зокрема Польщі), що Волинь — це українська земля і тому десятки тисяч волинян віддали своє життя за неї.
Впродовж століть на Волині поряд з українцями жили представники різних національних меншин, взаємовідносини між якими були різними. Середина ХХ століття відзначилась різким погіршенням польсько-українських стосунків, відлуння яких відчутне і донині. Без досягнення взаєморозуміння між нами з цього питання неможливо захистити наші народи, в тому числі й Європу від повторення подібного.
Принциповим питанням тут є з’ясування причин трагедії. На жаль, на заваді цьому у поляків стоять створені ними міфи — історичної Польщі, внесенного вкладу в цивілізацію Волині,образ міфічного ворога — УПА, що виникла лише для того, щоб різати поляків, а також стереотип українця-різуна. Ми не навішуємо іншим народам міфів та стереотипів, ми керуємося у своїх висновках історичними фактами, науковою етикою та християнською мораллю.
Безперспективними є також спроби визначати, хто несе більшу відповідальність за Волинську трагедію через сім десятиліть після неї. Це шлях у безкінечне нікуди з двома (в нашому випадку з трьома) невідомими.
Дослідження великої когорти українських учених, наведені в книзі наші матеріали є незаперечним доказом, що однією з основних причин Волинської трагедії було грубе порушення поляками національних і релігійних прав українців на Холмщині, що викликало в 1941–1942 рр. хвилю протистояння з убивствами лідерів опозиції, так званих мужів довір’я, мародерством, підпалами сіл, яке перекинулося через річку Буг на Волинь і стало тією іскрою, що підпалила багаття Волинської трагедії. На жаль, більшість польських істориків відмовляються враховувати цей факт.
Проведені дослідження дозволяють нам зробити висновок, що польсько-українське протистояння в ХХ сторіччі розпочалося з 1918 року, зі збройного нападу поляків на Західноукраїнську Народну Республіку, окупації Галичини та Волині Польщею і продовжувалося понад 25 років в умовах авторитарного польського режиму з полонізацією, колонізацією, ревіндикацією, пацифікацією, ув’язненнями українців в концтаборах «Береза Картузька» та Явожно, антиукраїнськими репресіями в Закерзонні та в окупованій німцями Волині, депортаціями українців з Польщі та поляків з України, операцією «Вісла» з людськими жертвами.
Фото двох пам’ятників українським жервам – в Явожно і в
Павлокомі
Апогеєм польсько-українського протистояння став 1943 рік, коли українська допоміжна поліція перейшла в УПА; коли німці стали залучати до репресивних заходів проти українського населення створену ними в 1942 році польську місцеву адміністрацію та допоміжну поліцію; коли Лондонський еміграційний уряд створив на Волині мережу польських підпільних формувань, які стали використовувати в якості своїх баз червоні партизани, що проникали сюди з Білорусії. Таким чином, на фоні Другої світової війни розгорілася українська тристороння (німецько-українська, польсько-українська і більшовицько-українська) війна, яка отримала назву Волинської трагедії і яка поступово поширилася на Галичину, пізніше — на Закерзоння.
Дати відповідь на питання, хто був ініціатором і головним організатором цього протистояння, особливо через 70 років після його виникнення, практично неможливо, оскільки таких документів поки що не знайдено; по-друге, на Волині, в її лісах, в цей час виникли різні мілітарні та парамілітарні угруповання, а також так звані «блукаючі групи» здебільше мародерів; не можна не враховувати і провокаційну діяльність «спеціальних груп та загонів НКВС, та німецьких окупантів» (В.Гошовська). Нарешті, окремі отаманчики цих угруповань хизуються своєю причетністю до провокацій. І останнє. Не забуваймо і про позитивну роль лідерів у різних протистояннях, які вберегли Україну від стихійної жакерії та отаманщини.
Справжній характер Волинської трагедії можна зрозуміти лише в контексті усієї історії, в т.ч. історії польсько-українських взаємин та подій Другої світової війни. В українців не було іншого шляху здобуття незалежності, як боротьба з окупантами. При цьому українці претендували не на чужі землі, а лише на свої.
Великою помилкою СРСР, в тому числі Сталіна, було те, що вони так легко погодилися на Ялтинській конференції на лінію Керзона, на включення давньоукраїнських земель — Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини до складу Польщі.
Підсумком трагічного німецько-польсько-більшовицько-українського протистояння стали величезні жертви, статистика про які страдає великою неточністю. Та воно й не дивно. Точні дані про розміри жертв Другої світової війни ми дізналися лише недавно, через 70 років після закінчення війни.
Понесені учасниками українсько-польського протистояння жертви в першу чергу є на сумлінні Лондонського еміграційного польського уряду, який фактично інспірував ці події. Не менша провина лежить на Пілсудському та його наступнику Мосцицькому — авторах ідеї створення авторитарної мононаціональної Польщі з притаманними їй методами управління. Не можна скидати з рахівниці причетність німців та більшовиків до винищення українських патріотів, до провокування ними міжетнічних протистоянь.
Польські політики юридично неправочинним рішенням Сейму, підготовленим на основі методично недостовірних даних, з порушенням принципу історизму та причинно-наслідкових зв’язків хотіли принизити Україну, шельмувати діяльність УПА. Схиляючи свої голови перед світлою пам’яттю Героїв УПА на 75-у річницю від її започаткування, ми заявляємо, що ніколи не визнаємо рішень, які суперечать історичній правді, юридичній справедливості та християнській моралі.
Всю вину за Волинську трагедію Польща намагається списати на українську сторону, але ж, вибачте:
- хто розпочав у 1918 р. у Львові війну проти Західноукраїнської Республіки?
- хто порушив у 1920 р. Варшавський договір і інтернував армію УНР в таборах у Каліші?
- хто підписав 18.03.21. Ризький мирний договір між Польщею та Росією, розірвавши цим Варшавський договір між Україною та Польщею?
- хто закривав українські школи та кафедри, руйнував українські церкви, проводив ревіндикацію, полонізацію, колонізацію Волині та Галичини, пацифікацію українців?
- хто організував концентраційні табори для українців у Березі Картузькій та Явожно?
- хто розстріляв полонених галичан-захисників Карпатської України на Верецькому перевалі в 1939 році?
- хто затіяв переселення українців з Польщі та поляків з України, організував операцію «Вісла» з численними людськими жертвами?
- хто розпочав репресії проти українців Закерзоння, які, перекинувшись через річку Буг на Волинь стали тою іскрою, яка розпалила багаття Волинської трагедії?
Шаповні Панове Поляки! Невже цього не було в історії Польщі ХХ століття і немає його у Вашій національній пам’яті? Але ж це містить значно більше підстав для звинувачення Польщі в геноциді, ніж виставлені Вами Україні. То може краще спокутувати раніше свої гріхи, а тоді братися до чужих. Сходімо раніше самі до церкви чи костелу, поставмо свічку і, звертаючись до Всевишнього з молитвою, попросім Його: «I odpuść nam nasze winy jako i my odpuszczamy nashym winowajcom» («І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим»). Може це заставить нас задуматися над прожитим і ця молитва стане своєрідним оберегом від повторення подібних трагедій.
І ще одне: поки Україна є, Ви можете спокійно почуватися за її спиною, а не дай Боже ослаблення України тоді Ви відчуєте, що таке гібридна війна і анексія законних Ваших територій.
Нарешті, багатьом з Вас не подобаються наші національні герої, а може й нам не подобаються Ваші герої, проте ми не робимо з цього приводу якихось заяв, не виставляємо Вам претензій. І не забувайте, що наші герої не зазіхали на Ваші землі, не наробили там якоїсь шкоди.
Було б логічним у міжнародному плані накласти табу на розпалювання ворожнечі та ненависті між народами, на пропаганду людиноненависницьких теорій та поглядів, на позасудове винесення безпідставних звинувачень у злочинах, нарузі, геноциді.
Шановні Всечесні Отці, оплот Нашої Української Церкви! Звертаючись до Вас, як найпотужнішого джерела нашої віри, отого чистого і святого, що ми бережемо у своїй душі, дозвольте висловити Вам безмежну вдячність за все те Добре, Розумне і Вічне, що несете Ви в народ, з чим вийшли Ви на Майдан, з чим з’являєтеся перед нашими бійцями. Підтримайте наші намагання донести Святу Правду про нашу Волинську трагедію до всіх тих, хто готовий слухати і почути нас. Наші вороги з обох боків намагаються брехнею знищити нашу Правду.
Шановні Академіки, Професори, Діячі освіти та науки! Краще нас з Вами ніхто не знає історії наших народів, причин усіх негараздів. Всі ми нині є учасниками гібридної війни, кожен на своєму фронті. Нашим фронтом є освіта та наука. Нашою зброєю є слово. Ви прекрасно знаєте силу слова, і знаєте, що воно може бути різним. Задумайтеся, якої біди наробило це слово у Польському Сеймі, і саме ним вони вдарили по нас.
Ми з вами несемо своє слово в маси, ми запалюємо ним молоді серця до навчання, до пошуку істини, до праці на Україну і розраховуємо, що це слово працюватиме, в тому числі як наша зброя у гібридній війні, яка разом із економічною кризою спонукала багатьох громадян виїхати з України, хто в надії на працю, хто на навчання, хто в пошуках притулку (Україна маліє!). Добре, якщо вони понесуть з собою наше слово і прикро, коли хто сприйме чуже. Тому зростає наша відповідальність за себе, за свою працю, за своїх вихованців.
Дозволю собі в якості прикладу уболівання за долю молоді навести слова з листа нашого великого Генія, нашого Вчителя, Тараса Шевченка до П.Ф.Симиренка: «Составил я и издал букварь для наших сельских школ в количестве 1000 экземпляров и продаю его в пользу тех же сельских школ<…>. Когда соберу за букварь все деньги, то думаю издать в таком же объеме букваря и личбу или арифметику. А потом космографию и географию нашего края. Потом краткую историю нашего сердечного народа. И когда все сие сотворю, тогда назову себя почти счастливым». 11.01.1861.
Шановні Панове, Сусіди, Друзі, Колеги! Нам жити і працювати разом, розвивати і зміцнювати наші стосунки. Без об’єктивного і неупередженого вивчення нашої історії, без взаємної поваги один до одного, без бажання жити в мирі і дружбі ми ніколи не подолаємо в собі тої неправди, якою намагаються знищити нас і не утвердимо тої Правди на Землі, за яку боролися і віддали своє життя цілі покоління наших попередників.
Вас хвилює те, що до сих пір не знайдено винуватців Волинської трагедії. Уявіть собі, що знайшли його. Що далі? — Новий тур протистоянь? Ви цього хочете? Отож, враховуючи сказане і керуючись принципами християнської моралі, приймімо краще таке рішення:
КЕРУЮЧИСЬ ПРИННИПАМИ ХРИСТИЯНСЬКОЇ МОРАЛІ, ВВАЖАЄМО, ЩО ОБИДВА НАРОДИ (УКРАЇНСЬКИЙ І ПОЛЬСЬКИЙ) НЕСУТЬ ОДНАКОВУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВОЛИНСЬКУ ТРАГЕДІЮ І НЕХАЙ ВСЕВИШНІЙ РОЗСУДИТЬ СПОЧИЛІ В БОЗІ ЖЕРТВИ ЦІЄЇ ТРАГЕДІЇ І ВОЗДАСТЬ КОЖНОМУ НАЛЕЖНЕ.
Шановне Товариство! Саме ми повинні донести всю правду про важку історію 100-літньої боротьби, в тому числі про українсько-польські взаємовідносини в першу чергу до нашої молоді, до наших викладачів, до усіх громадян України і захистити таким чином нашу Честь і Гідність. Отож, шануймося і не забуваймо про своє місце на цім світі і свою відповідальність перед Богом і людьми.
Валентин Яблонський
Академік-засновник Академії наук Вищої школи України
https://www.facebook.com/valentyn.yablonsky
Відправлено 19.07. на сайт Майдан
